– До обкому, до ЦК дійду.
– Дійдемо, – і собі Кожухар. – Ми куди завгодно дійдемо, бо чого ми варті без поля?
– Що ж, бажаю тобі успіху, Ничипоре, – поклав руку на плече Снопові Мазур. – Тільки мені здається, що про ці всі способи вже думали без тебе й не такі знавці, як ми... Я знаю, що для тебе земля, наш колгосп – це все твоє життя... І наше всіх... Але наша любов до землі не повинна бути Ничипоре, сліпа, не можна забувати, в який час ми живемо... Я не хочу, щоб Турчин і Мостовий чи секретар обкому партії дивилися на мене як на старорежимного дядька, який, крім свого обійстя, нічого не знає й не хоче знати. Болить мені душа, як подумаю, що не побачу більше оцих золотих хвиль на полях, не побачу, як паруватиме земля, але з цим болем я піднімаюся вище, Ничипоре. Я думаю й про ракети, й про зорі...
– Воно, конешно, полєзні скопаємі і цей уран, але...
– Я теж про зорі думаю, – сказав Ничипір. – Так що готуй, Савко, обід, а ми тобі пособимо.
– З жінками приходити? – поцікавився Динька. – Бо моя Текля...
– З жінками розмови не вийде, – відповів Ничипір.
– Після другої чарки потягне їх на пісню, і буде концерт, – підтримав Кожухар.
– Жінок не брати, – вирішив Савка, – бо вони тому Турчину так затуркають голову, що він три дні до пам'яті не прийде. Хто ж домовиться з Арсеном Климовичем?
– Я! – вихопився Петро Перепічка. – Його друг стояв у мене на квартирі, і я все чисто знаю про полєзні... секретні скопаємі...
– Кожухар його запросить, – сказав Сніп. – Тільки, Михею, не дуже по селі роздзвонюй. Це діло тонке. Ми з вами цей колгосп засновували, то нам і говорити. Платона й Макара я сам покличу, хай послухають.
– Не сумнівайтесь, – запевнив Михей. – Я вам Турчина доставлю вмент. Але грошей мені для всякої там бакалеї підкиньте, бо мене цей "Запорожець" вже скоро з торбами по світу пустить. Таке мале, а поїдом гроші їсть: то бампери, то радіатори купляй, то ресори міняй, то поршні. Люди думають, що я вже півсвіту на ньому об'їздив, а він тільки триста кілометрів набігав.
– У такі руки потрапив, – засміявся Мазур.
– Щоб він пропав, – сплюнув Кожухар, – краще був би холодильника взяв або самовара.
– То продай, – порадив Динька.
– Ні. Де ви бачили! Що про мене люди подумають? Виграв машину і продати? – вголос, міркував Кожухар. – Хіба я спекулянт? Мені дурних грошей не треба.
Поєдинок між "Запорожцем" і Михеєм закінчився перемогою Кожухаря. Це підтвердило тезу, що людина керує машиною, а не навпаки. При самовідданій допомозі Юхима й Максима Кожухар майже оволодів мистецтвом водіння автомобіля, хоч сам "Запорожець" в цьому не був переконаний і, як доказ своєї правоти, з гордістю носив шрами, одержані в поєдинку зі своїм господарем.
"Запорожець", як це не дивно, не мав ніяких стосунків з Ганною, бо після тієї незабутньої подорожі до Косопілля вона обходила його десятою дорогою. А оскільки машина стояла на подвір'ї і десятої дороги не було, то вона накривала "Запорожця" ряднами, щоб не бачити. Згодом, незважаючи на протести Ганни, Кожухар причепив до хліва гараж, і тепер "Запорожець" стояв у темниці, правда, без усяких замків, бо в Михея їх не водилося.
"Запорожець" боявся Ганни, власне, її слова, бо все, що лиш вона пророкувала їм ("Запорожцю" й Михеєві), збувалося.
– Поїду я, Ганю, на практику, – казав, наприклад, дружині вдосвіта Михей.
– Їдь уже, тільки ж дивись, бо знову капота помнеш.
І що ви думаєте? Михей умудрявся й на леваді знайти стару вербу і врізатися машиною.
Тиждень вечорами клепає Максим капот, вирівнює, й знову вирушає Михей в дорогу.
– Ти вже хоч ресори не зламай, – наказує Ганна, відчиняючи ворота.
Звичайно, Михей, після такого застереження, поїде не дорогою, а берегом Русавки, з розгону заїде в глинище, "Запорожець" підскочить, і – хрясь – нема ресори.
– Щоб він тобі вже згорів! – побажала Михеєві Ганна, даючи гроші на ресори. – Ми ж на нього вдвох не заробимо.
І що ви гадаєте? Заманулося Кожухареві поїхати на Видубецькі гори. Туди якось добралися, а коли вже вертали додому, то замкнуло дротики в моторі й "Запорожець" почав горіти. Добре, що Михей не розгубився та накинув свого піджака на мотор і погасив.
І все ж Михей одержав права у косопільській міліції. Капітан і сержанти всю душу висотали з Михея, перевіряючи його знання. По теорії Кожухар відповідав без заминки, правила вуличного руху визубрив так, що міг би стояти регулювальником у Москві біля Білоруського вокзалу в години "пік". Автоінспектори, пам'ятаючи перший Кожухарів рейс до районного центру, так екзаменували його, ніби він мав їздити не на маленькому "Запорожці", а принаймні водити атомний всюдихід з електронним управлінням.
Нарешті Михеєві урочисто вручили права, побажали безаварійної їзди й провели до машини.
Михей відкозиряв начальнику і його підлеглим, хвацько розвернув машину і, зім'явши колесами червону бляшану урну, по квітнику гордо вибрався на трасу Косопілля – Сосонка. Міліцейських свистків Кожухар не чув...
Тому тепер, коли доводилося їздити в Косопілля, Михей залишав машину в якомусь провулку, а сам ішов на розвідку і, якщо на центральному майдані не було автоінспектора, то просувався далі.
Так він зробив і сьогодні, бо на базу райспоживспілки треба було неодмінно їхати через майдан. Міліціонера не було, і Михей прошмигнув за високу браму. Завідувач бази, давній знайомий Кожухаря, сам виніс кілька пляшок дефіцитного вірменського коньяку й "Столичної" з медалями. Михей уперше бачив таку розцяцьковану медалями пляшку.
– Хто ж це їй такі медалі начіпляв? – дивувався Михей. – Одні пишуть, що це отрута організму, а другі медалі вішають, певно, алкоголіки.
– Дурний і від борщу сп'яніє, – сказав завідувач бази. – А крепльоний напиток створений для радості жизні, як писав товариш Горький, і для виконання фінансового плану. А медалі чіпляються на міжнародних виставках, Михею.
– Що, й горілку возять на виставку?
– Возять, бо це експорт. Збираються в якійсь, наприклад, Швейцарії представники з багатьох країн, ті, що розуміються на випивці... П'ють... днів двадцять. І щоранку записують собі в блокнотики – як себе почували: чи боліла голова, чи хотілося розсолу... Якщо не боліла й ще хочеться випити – медаль...
– Покуштували б вони ту, що колись Маланка гнала, всі медалі повіддавали б, – запевнив Кожухар. – Ото був експорт!
Якби "Запорожець" умів говорити, то він би сказав Михеєві, щоб не дуже поспішав з бази, бо на майдані з'явилася постать автоінспектора, пригадав би йому й слова Ганни ("Хоч сьогодні не влипни в якусь катавасію"). Але приречений на вічне мовчання "Запорожець" слухняно виїхав на майдан і почув пронизливий свисток. Автоінспектор привітався з Кожухарем, взяв його права і пробив маленьку дірочку в талоні.
– Це вам за урну й квіточки. Сам капітан просив, так що вибачайте.
– То ви вже мені зразу дві пробийте.
– Всьому свій час.
...Турчин пообіцяв Гайворону неодмінно приїхати на обід до Савки Чемериса. В призначений день біля косопільського готелю стояв Михеїв "Запорожець". Турчин вийшов на ґанок з високим чорнявим чоловіком.
– Познайомтесь, Михею, це наш головний інженер.
– Отар Долідзе, – потиснув руку Михеєві інженер.
Турчин був у сірому костюмі, в білій сорочці з галстуком.
На відлозі піджака блищала Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці й медаль лауреата Ленінської премії. Отар Долідзе теж був із Зіркою.
"Оце так! – подумав Кожухар і пошкодував, що не почепив свого ордена. – При повному параді до нас їдуть".
– Сідайте, – запросив Михей гостей, відчинивши дверці машини.
Турчин щось сказав шоферові своєї "Волги" і втиснувся на задньому сидінні "Запорожця", Долідзе сів поруч Михея. Кожухар показав вищий клас шоферського вміння: довіз без усяких пригод, навіть хотів на Савчине подвір'я заїхати, але не ризикнув.
Зустрічав гостей Савка з дружиною. Чемерис був у чорному костюмі, поголений, свіжий, наче з купелі.
– Ласкаво прошу вас, дорогі гості, до моєї господи.
Турчин і Долідзе привіталися з кожним за руку. Михей невідступно йшов за Турчиним і теж тиснув простягнуті руки, хоча з усіма вже бачився вранці. Кожухареві було приємно, що й Ничипір Сніп прийшов сьогодні із Золотою Зіркою, і Никодим Динька був з орденом. Одне слово, Кожухар був задоволений, що все так добре склалося.
– Все йде за планом, Платоне, – не без гордості сказав Гайворону й раптом отетерів: з хати вийшла його Ганна, а за нею слідом Текля Динька, Марія Снопова, Перепіччина Ксеня й Мазурова Ольга.
Гайворон кожну жінку так відрекомендував Турчину й Долідзе, що якби Кожухар не знав їх, то подумав би, що це янголи во плоті.
– Це наша славна робітниця, Арсене Климовичу, всі поля нею сходжені й любов'ю її засіяні. І душа в неї і вдача лагідні, а доброти на всіх вистачить. – Це про Ганну. Бісів Платон так розказав, що аж сльози навернулися в Михея і захотілося йому обняти Ганну й теж сказати добре слово.
– А це Текля Динька, героїня наша трудова. З першого дня в колгоспі разом з Никодимом Сидоровичем. В усьому, що маємо, праця їхня. Але на Теклин язичок я не радив би вам попасти...
Текля церемонно привіталася, не забувши відкинути кінчик хустки, щоб було видно орден.
Обід проходив весело й невимушено. Турчин і Долідзе почувалися серед цих людей як удома, а Платон чекав, коли ж уже почне атакувати Турчина Сніп. Але Ничипір Іванович вів з Турчиним мирну бесіду про новий сорт пшениці, яку виростив Ремесло, а молодиці розпитували в Отара, як у них справляють весілля.
Савка підливав у чарки й незмінно проголошував:
– Будьмо!
Потім, як завжди, Кожухар почав співати й був дуже задоволений, що й Турчин і Долідзе знали його пісні.
– Цей Кожухар нам усе діло переб'є, – відкликав Чемерис Ничипора на кухню.
– Хай співають. Ось що, Савко, передумав я... Турчин і Долідзе у нас в гостях, – сказав Ничипір, – і не гоже з ними заходити в суперечку чи просити чогось при чарці. Будуть збори, там і поговоримо. А за столом – гостеві шана.
– Хай буде по-твоєму, – погодився Савка, – піду хлопцям скажу, щоб не піднімали, як той казав, аграрного питання...
* * *
Кожухар розбудив Гайворона вдосвіта:
– Платоне, іди подивись, що вони наробили! Це ж наша праця! – кричав у відчинене вікно.
Гайворон швидко встав, одягнувся й сів у Михеєвого "Запорожця", ще не зовсім розуміючи, що сталося.
– Що там? – намагався бути спокійним.
– Захопили бульдозерами моє дослідне картопляне поле й кукурудзу.