Не важливо: це Ковід, Освенцим чи святий хрестовий похід. Чому я маю щось робити, зрештою, якщо не хочу цього робити? — він трохи помовчав. — Я готовий зробити вакцинацію для близької людини, якщо це потрібно, але я ніколи не буду готовий її зробити для суспільства.
— Я не міг би бути охоронцем в Освенцимі, — заперечив я.
— Навіть якби ти народився в Німеччині в сім'ї батька-садиста, який, повернувшись з війни, де мерз в окопі чотири роки, але все ж дивом виживши, нічого не отримав в результаті, окрім приниження? Та й ще при цьому не знаючи, чим годувати тебе завтра, маленького покидька, що звалився на його голову після якогось випадкового зв'язку. А коли тобі виповнилося п'ятнадцять чи двадцять років, то перша людина, яка дала тобі надію і сенс, був би Гітлер. Ти дійсно думаєш, що в певних обставинах не зміг би бути охоронцем Освенциму? — запитав у відповідь Даня. — Дуже сумніваюсь. Ти б відкривав двері крематорію, впускаючи туди один за одним тих, кого вважаєш паразитами, та ще й при цьому робив би це з посмішкою, як швейцари при готелях посміхаються, відкриваючи двері для гостей.
— Даня, — сказав я, втомившись від його психопатичності. — Ковід — це не фашизм, а вакцина — не крематорій.
— Фашист тобі сказав би, що крематорій для євреїв — це необхідна вакцина для німців, — відповів Даня. — Я не говорю, що Ковіду не існує, я не говорю, що не потрібно вакцинуватися, я кажу тільки те, що якщо я не хочу, то я не згоден з тим, що суспільство, піклуючись про мене чи про себе, має право мені наказувати взагалі що-небудь. Починаючи від вакцини і закінчуючи фашистською чи комуністичною партією.
— Ти перебільшуєш.
— Мені просто не подобаються ті, хто нічого більше за лозунг не можуть витягнути зі своєї голови. Та й все, що за тим лозунгом для них — це їх страх і приниження, — сказав він, додавши після короткої паузи: — Натовпу все одно: Ковід чи фашизм, дай тільки причину принизити тих, хто сумнівається. А влада чомусь завжди в руках найбільш аморальних із цього натовпу. Хорхе був правий, повторюючи ту цитату, що в цьому світі злі люди переслідують добро сильніше, ніж добрі люди його люблять. Натовп завжди сильніший за особистість, але тільки особистість може в повній мірі називатися людиною, навіть якщо вона не зможе чинити опір.
Ми зайшли в клініку. У віконці потрібно було заповнити форму й отримати номер. Черги не було, тому все зайняло не більше ніж п'ять хвилин. Тест мав прийти на електронну пошту до ранку. Ми вийшли на вулицю. Поки чекали на нове таксі, Даня курив. Я вже не хотів починати розмову знову, тому що все, що б я не сказав би зараз, викликало у нього роздратованість, з якою він старався справлятися за допомогою своїх ігор розуму. Йому ще досі було недобре після кількості випитого на весіллі. Все ж, переваги перевагами, але від наслідків не втечеш. Таксист відмінив замовлення, яке підхопив інший і тепер в нас було на п'ять хвилин більше.
— Єдине, що справді й треба культивувати, то це право кожному вирішувати самому, — вів далі Даня. — Але люди й цього не можуть зробити, надивившись серіалів.
— В тебе все в чорних тонах сьогодні, — сказав я з бажанням закінчити розмову.
— Тому що суспільство, для якого лідерами думок стають ті, хто краще розкрутив свій інстаграм, буде приреченим на владу не тільки аморальну, а ще й безглузду.
Даня продовжував свої розмови в такому дусі до приїзду таксі. Весь цей час я не проронив ні слова, щоб ще більше не заохочувати його продовжувати. В таксі ми їхали в тиші. Видно, що йому було кепсько. Як тільки ми приїхали, він зайшов до себе в кімнату і не виходив з неї до ранку наступного дня.
Я спробував відібрати речі, які хотів взяти з собою в Софію, але вирішив врешті відкласти це теж до завтрашнього дня.
23.02.22
Я взяв собі вихідний в цей день. Я домовився з колегою, що я з Данею візьмемо таксі і заїдемо заберемо її з сестрою, щоб на одній машині вирушити разом в аеропорт. Я хотів приїхати трохи раніше, щоб в мене ще був час випити кави і трохи поговорити з Оксаною. Вона в цей день була на роботі. Тому ми вирішили, що будемо орієнтуватися на те, щоб приїхати о восьмій, а отже, виїхати потрібно було о сьомій. Оскільки колега жила в центрі, то ще треба було закласти певний час на затори. Хоча їй здавалося, що це рано, але я вмовив її, що мушу замовляти таксі о пів на сьому.
Даня спав до дванадцятої години і вийшов з кімнати в гарному настрої. Він сказав, що в нього речей майже нічого — пара футболок і роман "Біси", який він, недовго думаючи, все-таки почав читати вже втретє. В мене було речей більше, а ще робочий ноут, хоча це все теж поміщалося в один рюкзак. Так що я теж був, в деякому сенсі, не обтяжений зайвим. Єдине, що ще потрібно було зробити — це купити Дані рюкзак, тому що та сумка, з якою він переїхав до мене, була занадто велика для пари футболок. Я вирішив зробити йому подарунок і ми разом вирушили шукати рюкзак, а ще пообідати перед дорогою. Цього разу ми не прислухалися до поради Дані завжди вибирати центр міста і поїхали в протилежну сторону до найближчого торгового центру на "Колібріс".
— Я тисячу разів дивився фільми в цьому кінотеатрі, — сказав я, вказуючи на кінотеатр "Лейпциг", коли ми йшли від трамваю в бік торгового центру, де рюкзак ми знайшли і купили дуже швидко. Це був простий чорний рюкзак. Дані він подобався.
Потім ми зайшли поїсти в "Пузату хату". Даня сказав, що Іван напевно привозив нам борщ якраз саме з цієї "Пузатої хати". Потім додав, що якщо ми його зустрінемо, то треба просто пройти повз, зробивши вигляд, що ми його не пам'ятаємо. Я тоді відповів йому, що, скоріше за все, якраз він нас не пам'ятає. Ми замовили так само, як і минулого разу, однаково кожному по борщу і котлеті по-київськи. Але після цього я нам ще замовив по чізкейку і каві. Даня сказав, що якщо ми вже тиняємося без діла, то можемо зайти десь, щоб він ще підстригся. Перед весіллям він про це не задумувався. Зайшли ми в те, що називалося "експрес-зачіска". На вигляд це було, як кіоск при дорозі. Даня довго пояснював втомленій жінці, яка там працювала, що чуба чіпати взагалі не потрібно, а лише трохи підстригти внизу. Декілька разів, після того, як перукар розпочала, він ще нагадував їй про всяк випадок, щоб не дуже коротко внизу. Чесно кажучи, коли ми вийшли з перукарні і я ще раз подивився на його зачіску, то різниці між тим, як було до і як стало після, не побачив. Можливо, через чуба, який все ж так само, як і раніше, виглядав трохи дивно.
— То ми все ж таки втікаємо від війни? — спитав Даня, коли ми стояли на трамвайній зупинці.
— Ми їдемо подивитися Софію.
— Але офіційно мета поїздки — це втеча від війни, — сказав Даня.
— Ну якщо це можна так назвати, то напевно, що так, — трохи подумавши, сказав я.
— Все-таки це трохи дивно.
— Все, що зараз відбувається навкруги нас, трохи дивно, — відповів я. Ми сіли в трамвай і через п'ять хвилин вже йшли в сторону мого будинку.
— А де ми будемо жити в Софії?
— Мені прислали інформацію, але посилання на готель я ще не відкривав, — після короткої паузи я додав: — Для мене всі готелі майже однакові.
— Знаєш що, краще не дивися. Нехай буде сюрприз, — ми трохи пройшлися мовчки. Потім Даня, роздумуючи про щось, сказав, що давно не літав і взагалі давно не був в аеропорту.
— Там є якась атмосфера свободи, тобі не здається? — запитав я його.
— Ще й як здається, — він не став заперечувати.
О пів на сьому ми сіли в таксі і їхали на Жилянську до будинку, де живе моя колега. Даня сів наперед, а я на заднє сидіння. Приїхавши, я побачив, що біля моєї колеги стояла геть молода дівчинка. На голові в неї був капюшон від куртки і було дуже важко сказати скільки їй років. Здавалося, що їй може бути навіть п'ятнадцять. Але виявилося, що їй було вісімнадцять, і коли вона зняла капюшон, якась часточка дитячості в її образі зникла. Я познайомив їх з Данею і весь час до аеропорту від нього не почув ні одного слова. Від сестри колежанки теж. А ми розмовляли про якісь буденні справи, навіть не розуміючи, як говорив Даня вдень, що насправді ми їдемо в цьому таксі, щоб сісти в літак, який має нас вивезти з країни тільки з однієї причини — війни. Це дуже дивно, як можна бути на порозі чогось надзвичайно масштабного, що може тебе розчавити без ніякої в тому твоєї вини, але при цьому наскільки вважати це абсурдом, що спокійно продовжувати їхати в таксі в аеропорт, бо це всього лише можливість поподорожувати.
Приїхавши, ми мали ще достатньо часу і я пішов одразу в кав'ярню. Оксана в цей день мала інший вигляд, ніж в день знайомства. Не було тієї футболки і був макіяж. Хочеться думати, що вона чекала на цю зустріч. Даня підійшов до неї зі мною, привітався, замовив каву і сів за столиком, де на нього чекали наші супутники. Йому доведеться з ними поговорити і при цьому не забути, що він мій брат. Тим більше, як виявилося, та вісімнадцятирічна дівчинка — студентка першого курсу філософського інституту, тому передбачити русло, в яке потече їхня розмова, можна було легко.
— Я сумувала за тобою, — сказала Оксана.
— Я теж, — відповів я. — Всього два тижні — і я повернуся.
— Ти знаєш, де мене знайти, — говорила вона. Усміхалася. Ця усмішка — найкраще, що зі мною трапилося того дня. Чомусь мені здалося, що це і є саме те, чого мені не вистачало так довго.
— Шкода, що я не можу поїхати з тобою.
— Ти їдеш зі своїм братом, — казала вона, не перестаючи усміхатися.
— А міг би поїхати з сестрою, — подумав вголос я.
— Пізно вже, — сказала вона, і після цього мені довелося поступитися нею новому клієнту кав'ярні, який прийшов за кавою і довго вибирав серед тістечок. Я не зміг його не ненавидіти в той момент. Потім ми продовжили розмовляти. Потім знову з'являвся хтось і я знову ненавидів, тільки, можливо, навіть сильніше. Так повторювалося, поки не прийшов час йти.
На проходженні прикордонного контролю ми стояли з Данею за моєю колегою і молодим філософом. Вони пройшли перші і за ними пішов Даня. Він дав паспорт. Я стояв розслаблено і чекав на свою чергу.
— Якого суду? — спитав Даня, нахилившись до віконечка зі службовцем пограничної служби. — Від якого числа? — старався щось зрозуміти Даня, розпитуючи його.