Тужить за ним. Ні до чого їй усе це навколо. Ні до чого сміх, розваги, коли він далеко. Думкою летіла туди, бо серце залишила там. Там, у диких і непривітних горах Мані. В краю, де небо єднається з морем хвилястим плином гірських хребтів, де п'янкі та духмяні аромати орігано й гірського чаю, васильків та м'яти, де сонце пече нещадно і дмуть шалені потужні вітри, де височіють кам'яними вояками самотні бунинки— фортеці, яким по кількасот років. Там теплі Василісові очі, палкі його обійми й казкові вечори в "On the road".
"Я ніби наркоман!" — спіймала себе на думці, всього кілька днів, а почався синдром нестачі. "То все ж таки я щаслива чи нещасна? Важко відповісти. А що залежна, то очевидно!".
Звідкись із гучномовця донеслося знайоме й улюблене з "Ме— талліки":
'Господарю, ґаздо — грецьк.
"... So close no matter how far
Could't be much more from the heart
Forever trasting who we are
And nothing else matters...
Never cared for what they do
Never cared for what they know, but I know*!"
Слава не хоче більше Афін, з неї досить! Та протриматися хоча б ще один день.
Зранку в понеділок зайнялася готуванням, аби якось убити час. Потім відволікалася телевізором, нагодувала малу Тетянку по поверненні зі школи й нарешті, дочекавшись Дарусю, остаточно впев— ненилася, що ще один день тут буде дарма змарнований. Вона живе в агонії. Агонії повернення.
Наступного ранку вони з Дарусею підвелися разом. З'їли по канапці, випили по каві й вийшли за двері. Для одної починався важкий робочий день, для іншої — солодке повернення назад. Такі відчуття, мов при поверненні додому, до свого гнізда, до чогось і когось, кому належиш повністю. І ніде їй не буде так затишно, як там. Ніде не буде так спокійно. Незважаючи на всі їхні негаразди й контрасти. На грози й шквали, що проносились час від часу над їхніми головами. На блискавки, потужні та яскраві, що спалахували поміж них. Зате потім... Потім небо знову прочищувалось, руйнівні вітри затихали і лагідне сонце мило усміхалося, по-змовницьки примружуючи око: "Ви як природа діти мої, ви як погода".
В автобусі рахувала години. До Корінта їхали годину, до Тріпо— лів — ще одну, до Спарти — трохи більше. Ще й на зупинки витратили з півгодини. Яка нестерпно довга ця подорож! Нарешті вирушили зі Спарти. Якихось півгодини — і вона на місці. Не могла спати всю дорогу, хоч як не примушувала себе. Думки не давали спокою. Що і як має зробити, якою має стати, аби все у них було добре... Бо має бути, бо того хочуть обоє.
*.. .Ми близькі одне одному незалежно від відстані, ніколи ці слова не були щирішими. Наша взаємна довіра буде вічною, все решта немає значення... Байдуже, що роблять інші, байдуже, що вони знають, але я знаю! — англ.
Котилися вже рівномірно, зі стабільною швидкістю, — отже, їде по прямій. Невдовзі мотори напружились, міняючи передачу. Певно, якийсь підйом. Де це? Розплющила очі. Ага, і цей відрізок дороги вона знає. Праворуч — олійня, куди вони привозили маслини з Василісом, ліворуч —пилорама, тут брали дощечки для огорожі в пабі. Далі буде ще один поворот, невеличкий підйом і знову пряма, уже кінцева пряма на в'їзд до міста. Глянула на годинник, вимірюючи й цю відстань часом. Коли нарешті повернули на 90 градусів, знову глянула на годинник, — п'ять хвилин належали цій відстані. Ще трохи помучиться водій, прориваючись вузькими вуличками, як джунглями, і потім нарешті довгоочікувана зупинка! Слава перша зірвалася з місця на вихід. Чула стукіт свого серця і, здається, чули його всі навколо. Двері відчинилися безшумно. Воля. Вже нічого не обмежує. Зійшла по сходинках і зробила глибокий вдих-видих. Що ж, тепер можна й заспокоїтись. Голова сама повернулася в напрямку автостанції. Так. Він знову там, курить.
В очах Василіса мерехтіли вогники. І зовсім відлягло від серця, навіть щось зацвіло там, бо в його погляді — увесь сенс її існування.
Пообідали в одному з ресторанчиків міста, завезли покупки в бар і подалися до дому.
Василіс відчинив двері, урочисто пропускаючи Славу вперед, при цьому кидаючи на неї хитренькі й багатомовні погляди, хоча змісту їхнього вона ще не розуміла. Переступила поріг — і прояснилося. На столику у високій вазі красувався букет червоних пишних троянд. Підійшла ближче й побачила, що не тільки квіти чекали на неї. Поряд з вазою лежала невеличка червона коробочка. Серце забилося гучніше, але вже від щастя. Обережно взяла й відкрила. Двійко сережок переливалися й виблискували, підморгуючи до неї багряними рубінами. Убрані в золото й обведені срібним тонким
Нарешті відірвала очі від чарівних рубінів і перевела погляд, сповнений вдячності, на Василіса. Той все ще стояв нерухомо у дверях і спостерігав за кожним її рухом, а очі — знову вологі. Який він чутливий. І як стільки різного поєднується в ньому, різкість із податливістю, ворожість із гостинністю, агресивність із чутливістю та ніжністю, роздратованість зі стримуванням емоцій. Працьовитість із бажанням нескінченних розваг та веселощів, самотність із потребою гурту й однодумців, із котрими легко та просто. Такий він собі, важкий і легкий, загадковий та зрозумілий, сьогодні її, а завтра — де-інде. Мінливий та невловимий, повітряний. А ще
— бурхливий, як потік гірський, гарячий, як місцеве літо, а часом
— холодний та замкнутий, як чернець-самітник. З добрим, м'яким та щирим серцем. Усе це — він. І за все це вона кохає його.
* * *
Слава зустрічала другу весну на Півдні Греції. Ще одну чарівну весну.
Мати Василісова розсаджувала в горщики розсаду васильків та м'яти, втикала у вільні горщики стеблини мушкательок, що приживаються на диво легко. Варто лише поливати їх достатньо, то швидко підуть вгору. За горщики для квітів їй слугувала будь-яка порожна й глибока посудина, пластикова чи бляшана. Найбільше таких було з-під сиру фети, що купляв Василіс. Коли вони спорожнювались, викладали на вулицю, і їх одразу підбирала старенька. Уже все подвір'я було закладено ними.
Слава й сама мала бажання із землею побавитись, щось посадити, а щось і пересадити з тісного горщика. Хоча б оті троянди. Доки мучитися будуть? Уже й не цвітуть наповну, бо звідки сил набиратися, та й листя не рясно. Ще з минулого літа шкодувала їх. Сказала про те Василісу і він вирішив для годиться провести переговори з матір'ю, а потім уже братися до справи. Квіти — то її володіння. Вона погодилась, а коли Слава почала копати ямки під троянди, прийшла на оглядини.
— Подобаються?
— Що? — перепитала дівчина, не розуміючи.
— Квіти подобаються?
— Дуже! — посміхнулася, — у вас тут весело від барвів.
— То сади, сади, скільки хочеш і де хочеш. Мене не питай. А тим трояндам давно пора в землю, та стара я вже й сили не маю. Васи— лісу не до того, а ти, бачу не цураєшся роботи й господарства, тож і заправляй як знаєш.
— Дякую вам!
— За що?
— За дозвіл.
— Маєш на все, — махнула рукою стара, посміхаючись беззубим ротом.
Пішла далі й враз, ніби щось призабула, повернулася.
— А онука мені коли подаруєте? А то одні кошенята та цуценята по подвір'ю бігають.
Слава стенула плечима, ніяковіючи.
— Думайте, думайте, — наказала стара, знову різко розвернулася й попрямувала геть.
Слава продовжила роботу, заливаючи водою зі шланга розкопані ямки. Приємно її вразила старенька. Так би ще Василіс думав.
Незабаром і він з'явився з-за рогу будинку, певно, дещо долетіло з їхньої розмови до його вух:
— Над чим маємо думати?
— Таємниця, — посміхнулася Слава. — Наші, жіночі балачки...
— То ви вже й об'єднуєтесь, бачу, ох-хох-ох! — мовив жартома, похитуючи головою.
Цього року травень видався спекотним, тож раніше розпочали купальний сезон. Але якби не Слава, то Василіс і не думав би лізти у воду. Для нього це дещо зарано. Дівчина все припрошувала зайти хоч ноги змочити, та він байдуже крутив цигарку й ліниво грівся на сонці, як кіт. Прохання не діяли й тоді вона починала хлюпати на нього, набираючи в пригорщі води з прибережної хвилі, або б'ючи по ній з усієї сили ногою. На тобі! На! Кривишся? На тобі ще! Василіс був змушений зрушити з місця, а як добре набридали її
пустощі, стрімко кидався до неї. Не встигала щезнути у воді, як Василіс, обхопивши її за талію, тягнув униз, під воду. Ще і ще! Наза-а— а-д... Глибоко-о-о! Цього хотіла? Маєш! Я щедрий! Слава верещала й борсалася, а Василіс усе нападав. Сміялися, хапаючи ротом повітря крізь сміх, пирскаючи водою й протираючи очі від їдкої солі. А вже ж пекло від тієї солі! Особливо Славі.
Награвшись досхочу, знесилено падали на пісок, що ніжно грів тіло. Так і хотілося перевертатися з одного боку на інший, насолоджуватись теплим піском після прохолодної води. Влітку до нього неможливо буде доторкнутися.
Вечорами знову залишали відчиненими двері на вулицю — одні до дороги, другі до саду. Легкий вітер, що забігав у приміщення з морських просторів, видував звідти хмари диму, щоб поєднати їх десь вище зі справжніми хмарами. Знову в саду пахло цвітом пома— ранчів, знову паморочив голову п'янкий солодкий дурман жасмину, котрий усе розлогіше вився по всій огорожі від дороги.
Славі не терпілося перебратися до казкового саду. Вона з Ва— силісом відвідала немало закладів у цій місцевості, — таверн, ресторанів та кав'ярень, але такої романтично-чарівної атмосфери, здається, не було ніде. І це справді було так, незважаючи на те, що Славина об'єктивність могла бути дещо викривленою через її закоханість у цей паб, його сад і музику. Бо ототожнювала рок із пабом і навпаки, для неї лише цей заклад і міг бути провідником року. Все тут було гармонійно пов'язане єдиним, невловимим духом.
Закохана вона була і в отой довжелезний, піщаний пляж Мав— ровуні, в скелясті, негостинні, на перший погляд, але такі манливі й загадкові гірські ландшафти Мані.