– Оця стежка, Отаре, буде найкращим орієнтиром для наших шляховиків.
– У нас в Грузії кажуть, Арсене Климовичу, що той, хто перший проклав стежку в горах – і по ній пішли люди, заслуговує на безсмертя, – сказав Долідзе.
– Ми з тобою вже проклали стільки доріг, Отаре, що можемо спокійно помирати, – відповів Турчин, а потім звернувся до бригадира шляховиків: – Відступіть на кілька метрів, хай стежка буде, люди ходять нею на ферми, до городньої бригади... Хай буде для лірики, бо ви тут все догори дном перевернете, поки прокладете трасу.
– Все буде за графіком, Арсене Климовичу, – запевнив бригадир.
Платон мав намір влаштувати врочисту зустріч будівельникам об'єкта "Факел". На правлінні було вирішено провести мітинг, влаштувати товариську вечерю, щоб зразу відчули будівельники, що Сосонка їх чекала. Гайворон уявляв чомусь, що в село в'їде величезна колона машин, бульдозерів, скреперів, самоскидів на чолі з Турчиним, колгоспники зустрінуть їх хлібом-сіллю, будуть промови, гратиме оркестр.
Але будівельники з'явилися несподівано. Не було ніяких колон. Просто вдосвіта до Русавки притягнули два канавокопачі, і вони почали прокладати траншею на Видуб, потім величезні машини з причепами порозвозили на луки й поля купи труб. Будівельників було мало – тільки механізатори та проектувальники з геодезистами. А ще за кілька днів потягнулися в об'їзд на Видуб самоскиди з цеглою, панелевози; тягачі, надриваючись, тягнули бетономішалки, металеві конструкції. На Видубі споруджували тимчасове управління будівництва й різні технічні служби. Містечко будівельників вирішили збудувати на південних схилах Видубецьких гір, поблизу старовинного дубового гаю.
– Місце чудове, – захоплювався Турчин. – Жива стіна лісу відгородить квартали од кар'єрів, а Русавське море буде біля порогів.
Гайворон з Макаром Підігрітим готували загальні колгоспні збори, на яких мали прийняти ухвалу про відведення земель артілі для "Факела". Макар Підігрітий уже дав завдання агітаторам:
– Треба поговорити з людьми не на мітингу, а в ланках та на фермах, у бригадах.
Але агітатори й Підігрітий також і самі ще до пуття нічого не знали про цей "Факел". Тоді Платон розшукав Турчина по телефону аж у Запоріжжі й попросив, щоб той написав розповідь про "Факел".
– Нам це дуже потрібно, Арсене Климовичу, адже ми повинні пояснити людям.
– Я розумію, – відповів Турчин. – Напишу і вишлю негайно.
За тиждень Макарові Підігрітому в райкомі парти Мостовий вручив лист уряду до колгоспників Сосонки і зо два десятки віддрукованих брошурок з грифом на першій сторінці: "Для службового користування".
Лист і брошури читали агітатори, вчителі в ланках на буряках і на фермах, вони переходили з рук у руки, з хати в хату, їх зачитували до дірок, сподіваючись знайти в них своє майбутнє.
Михей Кожухар роздобув собі книжечку Турчина, прочитав її сам, потім з Ганною і передав Снопові. Ничипір глянув на заголовок:
– "Факел", – прочитав. – Для службового користування... Це ж як?
– Вважай, що книжка секретна, – відповів Кожухар, – тільки для своїх людей.
– А я в цьому "Факелі" ще не служу й не збираюся. Забери собі цю книжечку, Михею, – сказав Сніп, хоч йому дуже хотілося прочитати, про що пише Турчин.
Михей це знав, а тому байдуже промовив:
– Візьми, може, Юхим захоче прочитати. А в мене, Ничипоре, до тебе є дуже секретне діло, – підсів ближче до Ничипора Кожухар.
– Що там таке?
– Ходімо до Савки Чемериса, він тобі розкаже... Цей Савка таке задумав!
Ничипір, якого заінтригував Кожухар, погодився.
У Савки Чемериса вже сиділи Данило Вигін, Никодим Динька й Мирон Мазур.
– Що за сход? – запитав Сніп, вітаючись з кожним за руку.
– Савка хоче Сосонку рятувати, – посміхнувся Мазур.
– Ти, Мироне, не смійся, те, що я задумав, тобі й не присниться, – відповів Савка, переморгнувшись з Кожухарем.
– Що ж ти задумав? – підсів до гурту Ничипір.
Савка чогось виглянув у сіни, причинив щільно двері, закурив і лиш тоді почав:
– Прочитав я оце книжечку Турчина про "Факел". Славно пише й малює. Просто рай буде в Сосонці.
– Буде, буде, як поля й городи до порога обчикрижать, – махнув рукою Вигін.
– Я з цим Турчиним уже мав розговор. Душевний чоловік. Ми з ним у нашому буфеті лічно випили по чарці... ще й той був, Петро Перепічка... І він же мав прийти, забарився. – Чемерис виглянув у вікно. – О, йде.
Увійшов Петро Сідлак у нових хромових чоботях. Стояв біля порога й постукував блискучим носком.
– Та вже бачили твої чоботи, – пригасив Петрову похвальбу Михей. – Як маленький! В мене ще кращі є, а я собі сиджу.
– Товар нічого, – Данило Вигін все-таки пом'яв пальцями халяву, – я, коли прийшов з дійсвітельної, то пошив собі хромові чоботи в Косопіллі... На рипах. Блищали – дзеркала не треба... Прийшов у них до церкви вінчатися, то батюшка підвів до вінця та й питає тихенько: "Де, раб божий, чоботи такі дістав?" Носив би й досі, та нема.
– А де ж вони? – питає Перепічка, щоб все-таки привернути увагу до чобіт.
– Та проміняв колись, два кіла пшона дали...
– Та що все чоботи та чоботи, – сердиться Михей. – Нема кращих, як ото юхтові, та до них ще галіфе діагоналеве! Ходиш собі, як відставна кавалерія.
– Савко, кажи, що далі, бо забудеш, – обірвав розмову Сніп.
– То, значить, випили ми з Турчиним по чарці в буфеті, – веде далі Савка.
– Я теж був, – вихопився Петро, – і це я звів Савку з Арсеном Климовичем, бо його товариш у мене на квартирі стояв. Був я з Турчиним чи ні?
– Був, – підтверджує Савка. – Цей Турчин дуже припав мені до серця, з ним можна домовитися.
– Про що? – зацікавився Сніп.
– По нашому ділу. Я вже казав Михеєві: треба запросити його на обід, нічого не пошкодувати, аби була повна... пропорція, й попросити, щоб цього плана трохи пересунув.
– Та що ти вигадуєш, – перебив Чемериса Мазур. – Це ж державний план. Не може Турчин нічого пересунути.
– Може, – ляснув рукою по коліні Савка. – Хай цей "Факел" забере під себе Видубецькі гори, а далі хай відкочується собі на городищенські землі. А чого ж це тільки наша артіль страждатиме?
– І хай собі й море там гатять, – підтримав Кожухар, – а нашої Русавки не чіпають.
– Вибачай, Савко, але ти дурний, як дірявий чобіт, – незлобиво промовив Мирон Мазур. – Турчинові не просто земля потрібна, а саме весь терен Видубецьких гір і все, що навколо них. Ти ж читав у книжці, що поклади руди займають площу нашого колгоспу, а далі йдуть на північ, заглиблюючись у надра.
– Ми з Турчиним домовимося, – стояв на своєму Савка – Обійде він наші землі й заглибиться собі в надра, як ти кажеш, на півночі.
– Поговорити можна, – погоджується Данило Вигін.
– Спрос грошей не просить, – додав Динька. – Коли до чоловіка підійти душевно, то він все зробить. Лічно.
– Ми ж не для себе просимо, – доводив Савка, – а для всього, значить, сосонського народу. Турчин зробить для нас. Візьме ручку, проведе лінію на карті – і все: ніхто через неї не переступить... То давайте влаштуємо обід у мене. Про закуску не турбуйтесь, зроблю, як на весілля, а вже там на пляшку-другу треба скинутися. Може, Турчин ще й свого заступника візьме, а то чоловік грузинський – самогону вашого пити не буде... Треба коньяку та шипучого вина купити, хвалити бога, ми не бідні, і по селу з торбою ходити не будемо.
– Та я вам що хочете привезу на машині з Косопілля, – пообіцяв Михей. – На таке діло грошей не шкода.
– Треба чоловіка прийняти по-людському, – погодився Данило Вигін.
– Чого ж ти мовчиш, Ничипоре? –запитав Мазур.
– Савка діло говорить, – сказав Ничипір.
– Не можемо, Ничипоре, ми дивитися із Савчиної дзвіниці, – заперечив Мазур. – Савка далі Видуба й старого вітряка нічого не бачить.
– Зате вже ти далеко бачиш, – образився Савка.
– Не гнівайся на мене, Савко, але не хочеш ти мислити по-державному. Цей "Факел" для всієї держави потрібний, – промовив Мазур, – а ти думаєш тільки про Сосонку.
– Сосонка теж державна, – заступився за Чемериса Ничипір. – Ми хліб даємо. Хліб! Без цих уранів та титанів віки прожили люди, а без хліба ще жодна держава не встояла. Ленін казав, що хліб вирішував і долю революції...
– Чув, що казав Ленін? – запитав Савка Мазура.
– Я Леніна, Савко, всього прочитав, – А потім до Снопа: – Але ти не забувай, Ничипоре, що Ленін говорив про індустріалізацію країни, про науку й прогрес.
– Конешно, – сказав Кожухар.
– Дайте Снопові слово мовити, – нетерпляче совався на стільчику Чемерис, – Кажи, Ничипоре.
– Я теж Леніна читаю, Мироне, і знаю, що до чого, – промовив Сніп. – І Турчина прочитаю про "Факел". Подумаю і на обід прийду для розмови з ним. Він каже, що руду будуть розробляти відкритим способом. Це що? Розриють землю на сотнях гектарів і вигрібатимуть екскаваторами руду, понасипають гори породи – знову земля пропадає...
– Тримаєшся, Ничипоре, ти за цю землю, як воша кожуха. Для нашої держави дві тисячі гектарів не мають ніякого значення, – гаряче доводив Мирон, – а уран нам потрібний, бо це теж сила...
– Я тримався й буду триматися землі, бо я хлібороб, – вийшов з рівноваги Сніп. – Ти коваль, весь вік при залізі, то й земля тобі залізом пахне, і тобі не жалко цих полів...
– Я не менше, ніж ти, люблю ці поля, Ничипоре, але не по-дурному... Я ще не дійшов до того, щоб волочити порожні сівалки по Видубецьких горах та ярах. Свідомий комуніст, Герой, а побивається, наче баба за межу. – Мазур припалив цигарку.
– Бездушна ти людина, Мироне, – не дивлячись на Мазура, сказав Сніп. – Якщо забирають від тебе землю й тобі її не жалко, то нема в тебе душі. І ти не коли мені очей за ті сівалки, бо то... моє...
– Воно, конешно, але полєзні, як той казав, скопаємі теж, – Перепічка підтягував блискучі халяви.
– А про те, який я комуніст, говорити тут не будемо, – поволі заспокоювався Ничипір. – Ти можеш не прийти до Савки на обід, а я ось про що скажу Турчину: добувайте цю руду не відкритим способом, а будуйте шахти... На поверхні поля будуть пшениці під сонцем і дощами, а під землею хай риють...
– Чули?! – зрадів Савка, ніби сам подав цю ідею. – Хай шахти будуть!
– Конешно, якщо секретні полєзні скопаємі, то... але й аграрний вопрос теж...
– Ти, Ничипоре, голова, – похвалив Вигін.
– І я буду цього добиватися, – казав далі Сніп.