– А за тобою ніколи мені буде приїздити... Всю ніч тобі розтлумачував, Таню, а ти наче несвідома... Тут таке діло виходить: якщо я, к приміру, комуніст, то й моя дружина... майже партійна... Поїдемо, а тут Настуня залишиться.
На подвір'ї раптом заграла гармошка.
– З музикою випроводжають, – крізь сльози промочила Тетяна і так подивилася на Ілька, що він зрозумів: і на край світу поїде з ним Таня.
* * *
Уже дві години Милентій, заховавши бідарку у вибалку, чекав Настуню. Час від часу вилазив на двоколку і, приклавши руку до лоба, вдивлявся на дорогу, що вела із села. Та Настуня не з'являлася. Місце схованки було всіяне недокурками, трава витоптана. Милентій все частіше вилазив на бідарку і завмирав у позі старшого із васнецовських "Богатирів". На білявому виду Милентія вже з'явилися перші ознаки винесеного смертного вироку. Його він сприйняв як розплату за свій зріст, неотесаність і несміливість. А якщо хочете, то й за нахальство. Бо треба бути дуже самовпевненою людиною, щоб з такою фізіономією добиватися прихильності Настуні – найкращої дівчини в Семидолах. В Ольвіопольському районі. В усій області і, взагалі, в усьому світі.
Милентій уже вдесяте перебирав у пам'яті кожний рядок свого листа до Настуні і раптом захолов, похитнувся, аж заскреготали непорушні сталеві ресори бідарки: по-перше, він не написав, о котрій годині чекатиме її, а по-друге (треба-ж бути таким бовдуром!), не сказав, де чекатиме. "Вийди на побачення за село", – написано в листі, то вона може куди хочеш піти: до річки, до вітряка, на цвинтар, на Рубченківський шлях, до Чумацької криниці, до старої цегельні, одне слово, на всі чотири сторони. А він сидить у цьому вибалку і жде. Серце Милентієве стиснулося від болю: треба негайно їхати і шукати Настуню. Милентій оглянувся – кінь пасся собі аж під горою. Щоб не гаяти часу, Милентій схопив бідарку за голоблі і потягнув до коня.
По тасьмах, по дорогах і ярах синьою птицею літала бідарка. Щоразу, коли Милентій бачив чиюсь далеку постать, загорялася у нього іскорка надії і згасала – Настуні не було. І тоді Милентій пішов на останній,, рішучий крок: повернув до Сторожукової хати. Треба, нарешті, все з'ясувати, просто підійти до неї і запитати: любиш мене? Або сказати: я кохаю тебе.
А може, все-таки краще написати?
Милентій зупинив коня в тихенькому завулку, дістав з планшета аркуш паперу і почав шукати ручку. Він витягнув її разом з конвертиком із нагрудної кишені гімнастерки. Подивився на нього і обімлів: це був лист, який він написав Настуні. Що ж він вручив їй? Холодний піт виступив на Милентієвому чолі.
* * *
Вибравши хвилинку, Настуня прошмигнула в свою комірчину і дістала Милентієвого листа. Вона отримувала їх багато, цих чудернацьких, з безліччю закреслених слів, послань. Але читати їх було приємно: відчувала, що вона небайдужа цьому соромливому велетню, мабуть, саме ця його соромливість і подобалася їй, і ще те, як він дивився завжди на неї – замиловано і ніжно.
Кілька разів пробувала Настуня відповісти йому, але кожного разу, коли схилялася над аркушем, їй хотілося написати не "Милентій", а "Роман". І вона виводила це ім'я огризком синього хімічного олівця на чому попало: на Милентієвих листах, на підвіконні або на розмальованих інеєм шибках...
Настуня розірвала конвертика й прочитала:
"Начальнику районного відділу міліції капітану Осадчому М.К. від дільничного міліціонера тов. Магура М.Г.
Рапорт.
Цим повідомляю, що на ввіреній мені дільниці на сьоднішній день нічого не сталося. По вопросу лошати, яке пропало в невідомому напрямку, міри прийнято, і лоша знайдено на городі Петра Махині. Самогону вилучено у несвідомих елементів літрів 24 (двадцять чотири) і вилито на землю при свідках, про що складено акта. Один свідок не підписався, бо був у п'яному положенії і протестував усно нецензурними словами. А так все в порядку.
Магур М."
* * *
А на подвір'ї вже навантажували машину пожитками Ілька Сторожука. Хто допомагав виносити речі, хто сидів за столом, виголошуючи найкращі побажання Тетяні, Ількові і їхнім дітям, а біля воріт зібралася, видно, славна компанія – співали. А чому б і не заспівати? Не на похорони ж прийшли, а побажати чоловіку щастя та злагоди, здоров'я та добра.
Ой чий то кінь стоїть,
Що біла гривонька?
тихо запитував чийсь баритон.
І тоді вже всі – так проникливо та душевно, що Таня не могла приховати сліз:
Ой сподобалася, ой сподобалася
Мені дівчинонька...
Це про мене складено пісню", – подумав Милентій, приїжджаючи повз Сторожукову хату. Він побачив і Настуню: стояла біля машини, помітила Милентія, усміхнулася, інший би на місці Милентія зупинив би коня, зіскочив з бідарки і кинувся б до дівчини:
– Настуню, я ж чекаю тебе! Я ж люблю тебе!
А Милентій і віжками не поворухнув, мов зачарований проїхав повз Сторожукове обійстя. А навздогін – душу розриває:
Ой сподобалася, ой сподобалася
Мені дівчинонька...
12
"Вранці треба було сказати, що вона згодна повернутися. А потім вона змогла б втекти сама, кудись поїхати і жити так, щоб її ніхто не знав. Хай би вишивала рушники і продавала людям, мала б собі шматок хліба, як каже мама. Я втекла б, і ніхто мене не знайшов би.До Марти приїздив льотчик з аеродрому, а Максим ходить сердитий. Я запитала чого, а він каже, що розгнівався, бо льотчик не покатав його на машині. Думає, що я так і повірила. У лісництві всі говорять, що Максим закоханий у Марту. Кохання. Що це воно таке? Не знаю і нема кого запитати".
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
– Прибув у ваше розпорядження! – по-військовому доповів Ілько Сторожук, ввійшовши до кабінетика Запорожного. – Ось призначення райкому.
Запорожний прочитав і розсміявся:
– А казали ж, Ільку Гнатовичу, що не поїдете на Овечий і...
– І ще казав, що бездушний ти чоловік, – пригадав Ілько. – Була в мене, значить, така інформація...
– Чого тільки не було у нас, – Запорожний вийшов з-за столу і обняв за плечі Сторожука. – Радий, що ви приїхали, лісників нам до зарізу треба. Зараз ми вас десь влаштуємо...
– Я не сам, я з усім взводом, Іване Трифоновичу. Усіх нас семеро. П'ятеро нащадків маю, а старшенька в Семидолах залишилася.
– Да-а, – почухав потилицю Запорожний, прикидаючи, де їх можна поселити. Мабуть, доведеться знову перебиратися йому до Ольги Заклунної, а їм віддати дві кімнатки у лісництві. – Ходімо, щось придумаємо.
Діти вже розбіглися по хуторі, по дворі лісництва, одразу знайшовши дружків, а Тетяна іі з машини не злізла: щоб цей Ілько пропав, куди ж він їх завіз?! Степ та піски. Правда, зеленіють сосонки навкруги, та такі ж поїш маленькі та миршаві, що аж сум огортає, дивлячись на них. Та яке ж це лісництво, коли нема тут ні деревини, ні холодочка? А могла ж собі жити-поживати в Семидолах. Усе там рідне. Хату на осінь уже поставили б, а на городі ж яка краса, розрослося все, зазеленіло. А сусіди ж які славні! (Все їм простила зараз Тетяна.) Треба ж було їй самій піти до Мірошника та сказані по дружбі, щоб когось іншого послали у ці степи, а не однорукого Ілька, хіба ж у партії комуністів мало? Та цьому ж Ількові хоч кіл на голові теши – не перекопаєш, таким уже політичним з війни прийшов, що хоч у правительство вибирай.
Боже ж мій, оглядалася на всі боки Тетяна, ні садочка, ні криниці, ні кущика. Ні, ондечки ростуть дві ялинки під чиєюсь хатою, височенькі вже, і кручені паничі по плоті в'ються. І людей мало – пішло зо два гурти в степ, потім якийсь одноокий залізяку до трактора поніс. Молодичку чорняву, проворненьку бачила Тетяна, а з нею чоловіка, що йшов, ніби на пружинах, випнувши груди. Привіталися вони з Тетяною і пішли.
У дверях контори показався Ілько. Тетяна вже й рота розкрила, щоб виказати йому все, що накипіло на душі, але за ним вийшов ще хтось: високий і ставний, зі шрамом через весь лоб аж до брови. Незнайомець подав Тетяні руку:
– Іван Запорожний – директор Степового лісгоспу. Вітаю вас із приїздом, Тетяно Василівно, і ходімо покажу вам, де жити будете.
Так привітно усміхнувся директор, що й злість Тетянина пропала.
Увійшли в довгий новий будинок. Запорожний відчинив кімнату в самісінькому кінці коридора.
Ось тут розташовуйтесь. – Потім відчинив двері до сусідньої кімнати, в якій сидів маленький кучерявий чоловічок і швидко перекидав кружальця рахівниці, – і цю займете.
– А я куди зі своєю бухгалтерією? – кивнув кучерявий на товстелезні сірі папки. – Іване Трифоновичу, ви ж...
– Перебирайтеся до мого кабінету, – сказав Запорожний, і бухгалтер скорився. – Подобається, Тетяно Василівно?
– Жити можна, – замість дружини відповів Сторожук. Тут дітей розмістимо, а самі в тій, маленькій...
– А де ж тут варити можна? – зітхнула Тетяна, пригадавши свою стареньку теплу хату.
– Там, – показав Іван, – загальна кухня, для всіх, вистачає... Хліб привозимо печений, ну й картоплю, овочі на зиму радгосп дає.
– Жити можна, – повторив Ілько. – Що ж, будемо вносити добро, Таню?
Запорожний тим часом зібрав свої речі: постіль, два чемодани та книжок купа.
– Влаштуєтесь – зайдете, Ільку Гнатовичу, – сказав, виходячи, Запорожний, – поговоримо.
Правду кажучи, не хотілося Івану повертатися до Заклунних, але іншого виходу не було. Ольга зустріла радо:
– Так і чекає твоя кімната... І нам з тобою веселіше буде, Іване Трифоновичу. Як пішов ти від нас, то ми вже й не читали книжок з Мартою... Вона все сама і я... сама. – Ольга проворно застелила вузеньке залізне ліжко, розклала книжки на столі й поличці. – Наче ти й не вибирався звідси...
– Спасибі вам, Ольго.
Іван поставив дзеркальце на столі й почав голитися. Тихенько рипнули двері – увійшла Марта.
– Здрастуй, – промовила тихо. – З новосіллям, Іване. – Стояла, широко розставивши стрункі ноги, взявшись у боки.. Синеньке платтячко, перехоплене в талії поясочком з китичками, підбилося аж за коліна.
– Спасибі, Марто, – не зводив з дівчини очей. – Все повертається на круги своя.
– На які круги? – не зрозуміла Марта.
– Це з біблії, – витираючи обличчя одеколоном, промовив Іван.
– А ти віруючий?
– Ні...
– Так і кружлятимеш увесь час?
– Не знаю, Марто...
– Давай я тобі підправлю зачіску на потилиці, а то заріс, як піп.