Підвівшись, я оглянув зал. Спочатку я побачив зосереджені погляди Влада і Софії, які спостерігали за мною. Потім перевів погляд на Даню, який підняв свою склянку в мою сторону в знак підтримки, але тієї підтримки, коли тебе одночасно жартома благословляють, як це роблять з дебютантами в передчутті заїкань, тремору і нудного тексту. Я не сумніваюсь ні секунди, що в той момент підняття його руки зі склянкою віскі в ній і лукава посмішка, просочена знеціненням, саме це якраз і означали. Я добре його знав. Потім я подивився на Шаіру і Артура. Що ж, це все для них. Я розгорнув складений вчетверо листок з текстом.
— Я буду говорити не тільки від себе зараз, але ще й від трьох людей в цьому залі. Влад і Софія. — Я вказав в їхню сторону рукою, на що мені Софія також відповіла піднятою своєю маленькою ручкою. Потім я перевів свою руку в сторону Дані, направивши її на нього. — А також Дані, — додав я. — Вони мені довірили сьогодні сказати ще й за них. — Я зробив після цього коротку паузу і продовжив: — Ми дізналися, що весілля відбудеться саме сьогодні рівно два тижні тому. І рівно два тижні тому ми дізналися, що Шаіра і Артур чекають на дитину. Минуло десять років, як я познайомився з Артуром, Данею і Владом. Для мене це ціле життя, розділене з трьома моїми найкращими друзями. Згадуючи ці десять років, що я можу сказати зараз? По-перше, що мені пощастило. По-друге, я бачу, дивлячись на Артура і Шаіру, як життя веде нас далі. Воно стає ширшим. Більше ніж шість років як нас вже не четверо, а п'ятеро друзів. Софія привнесла в нашу компанію не менше, ніж хтось із нас чотирьох. Сьогодні я вітаю в цій компанії Шаіру від імені всіх нас. І ми всі чекаємо, як через вісім місяців ми познайомимся ще з одним другом. Ми з Данею рівно два тижні тому, трохи спантеличені від прекрасних новин і того, як все швидко розвивається, одразу після нашої з вами вечері вирішили пройтися, щоб трохи прийти до тями. Даня тоді сказав, що важливіше, щоб Артур кохав Шаіру сильніше, ніж вона його. Я мало що знаю про кохання. Але, здається, точно знаю більше, ніж Даня, — дехто в залі засміявся. — Тому що навіть я розумію, що такі загадки душі не надаються до ніяких розрахунків. Але в чому я навчився розбиратися за останні десять років, то це в дружбі. Для неї також немає формули, але є два прості правила: дозволяй другу залишатися собою і не забороняй собі це теж. Нам потрібні саме ті, перед ким ми зможемо знімати наші маски. Тому я піднімаю цей келих, — я підняв келих з шампанським. — За вас, Артур і Шаіра, кохання вам, а також не забувайте бути один для одного найвірнішими друзями.
Я випив все шампанське, яке в мене було в келиху і нарешті відчув легкість, промова залишилася позаду. Як тільки я сів на своє місце, до нас за стіл повернувся Даня.
— Я дві години витратив, справляючи враження на тих жіночок, щоб якусь із них затягнути сьогодні до себе в ліжко, а ти мене прибрав однією своєю промовою, — сказав він, усміхнувшись Оксані. — Гарно сказано. За тебе, брат. — І він, піднявши склянку з віскі, додав до своєї похвали ще компліментарний кивок головою, після чого випив до дна.
21.02.22
— Я питаю, що зробити для тебе і тільки й чую від нього, що не знаю, — говорила одна із подруг Шаіри в другій годині ночі, проводячи долонею по стрілці на колготках. Навпроти неї в кріслі готельного номеру сидів Даня з напівпорожньою пляшкою віскі в руці в наполовину розстібнутій білій сорочці. Він дивився на пляшку і слухав цю настільки сильно п'яну тридцятитрьохрічну брюнетку, яка навряд чи наступного дня пригадуватиме ясно цей вечір. — Він тільки і відповідає, що не знає. А я хочу, щоб він знав. За дев'ять років нашого шлюбу він міг би вже й знати. Не знаю і не знаю — все, що я чую постійно, — вона повторювала раз за разом, як це роблять ті п'яні люди, котрі стараються змиритися з тим, від чого вони втікають тверезими кожного дня. Даню мало хвилювали її проблеми. Він сидів і далі мовчки дивився на пляшку в своїй руці. Жінка не замовкала:
— Звичайно, порівнюючи з першим шлюбом, то він ідеальний. Якщо треба щось зробити — він без жодного слова це робить. Просто робить і все.
— Але він як робот? — запитав Даня, подивившись на неї.
— Як робот, — сказала вона.
— Як не живий? — запитав знову Даня, розглядаючи її зовнішність. Це була струнка брюнетка з довгим волоссям, якій пасував її грецький профіль обличчя. Цей профіль, як це буває не завжди, її робив цікавішою.
— Як не живий, — повторила вона, зітхнувши, і розляглася в кріслі закинувши обидві ноги на одне із поручнів крісла, а спиною лягла опираючись на інше. Волосся звисало, тягнувшись до підлоги. Після того, як ноги випрямила, сукня їх оголила ще більше. Тепер Даня побачив, що це не колготки, а панчохи.
— А що не так було з першим чоловіком? — Дані вона стала цікавіша після того, як він побачив панчохи.
— Я була молода, — сказала вона. — Яка ж молода я тоді була. І він був так само молодий. Потім я завагітніла, а він... Що я можу сказати? З ним було весело, навіть занадто весело, але як тільки я завагітніла, все це закінчилось.
— І ти знайшла собі повну протилежність? А він, як не живий, — сказав Даня, не дочекавшись відповіді на питання.
— За дев'ять років вже можна було зрозуміти, чого ти хочеш. Немає нічого гіршого за цю відповідь "Не знаю", — сказала вона зі злістю в голосі.
— Як я зараз з тобою згоден, — відповів Даня, зробивши ковток віскі з пляшки. Він знову уперся поглядом в пляшку.
— Іноді я думаю, що мені потрібна окрема квартира, — продовжувала вона виливати душу. — Куди я б змогла йти просто, щоб побути сама. Я не хочу нічого руйнувати. Мені просто потрібне місце, де я змогла б побути тільки з собою.
— Йти, щоб захотіти повертатися.
— Точно, — сказала вона. — Він працює вдома. Я не працюю і ми постійно в одній квартирі. Постійно разом. Йому так нормально. Йому все завжди нормально. Я втомилася. Мені треба... — Вона не могла підібрати слово.
— Свій простір, — сказав Даня, побачивши це.
— Так. Свій простір.
— Можна про хобі ще подумати, наприклад. Чи про коханця, — сказав Даня.
— Коханця, — повторивши, засміялась вона. — А ти забавний.
— Всі так кажуть, — відповів на це Даня, хоча подумав, що ніхто йому це не каже.
— Ну от як його розворушити? — спитала ця сильно п'яна жінка, розкинувшись на кріслі ще більше, що тепер Даня вже не просто бачив панчоху, а й трохи вище неї.
— Давай йому зателефонуємо зараз і скажемо, щоб переставав козлити, — сказав він монотонним голосом. Вона розсміялася.
— А може, й дійсно подзвонити. Щоб ревнував.
— Де твій телефон? Я готовий! — сказав Даня, вперше за цю розмову посміхнувшись.
— Та ні, — зітхнула вона.
— Краще катувати фантазією, — сказав Даня.
— Що? Як катувати?
— Фантазією, — повторив він. — Фантазії часто можуть бути страшніші за реальність. Якщо ти орендуєш квартиру тільки для себе, то в його голові поселяться спочатку сумніви, потім нав'язливі думки, а потім, пропалюючи його душу, там стануть панувати ревнощі.
— Звучить непогано, — розсміялась вона знову.
— Все, що я вмію, це звучати непогано. Мені це також часто кажуть, — Даня знову подумав після сказаного, що йому ніколи таке не кажуть.
Даня зробив ще один ковток віскі, після чого спробував дотягнутися рукою до столика поруч, щоб поставити туди пляшку. В нього майже вийшло, але вона все одно впала на підлогу. Він підвівся з крісла і зрозумів, що відчуває себе страшно п'яним. Не ставши піднімати з підлоги пляшку, він підійшов до вхідних дверей в номер, підняв своє пальто, яке лежало просто перед ними і повісив його на вішалку при вході. Потім він підійшов до цієї привабливої жінки з грецьким профілем в панчохах.
— А звідки ти знаєш Шаіру? — спитав він.
— Ми вже три роки працюємо разом, — відповіла вона.
— Зрозуміло, — все, що відповів на це Даня. Він підійшов ближче і, нахилившись, спробував взяти її на руки, щоб перекласти на ліжко, яке стояло за один крок від них.
Трохи переоцінивши сили, як тільки він її підняв і, зробивши цей один крок до ліжка, вони разом повалилися на нього. Акуратно перенести і покласти, як це було в нього в голові, йому не вийшло. На щастя, ця його невдача тільки розсмішила її.
— А ти справді забавний, — сказала вона, поки Даня спускався рукою униз по її спині, розстібаючи блискавку сукні.
Я знав, що Даня залишився в готелі і його не буде. Прокинувшись вранці, я провів Оксану, яка знову, як і минулого разу, поїхала о сьомій годині ранку. Я подумав зателефонувати Дані, але він все одно не підняв би слухавку. Надіюсь, він живий, подумав я. Через декілька годин я отримав повідомлення, що наш чартер в Софію перенесли на одну добу вперед, і виліт запланований тепер на десяту вечора двадцять третього лютого. Я подумав, що так навіть краще.
22.02.22
Ми з Данею їхали на таксі об одинадцятій вечора в лабораторію у Голосіївському районі, яка працювала цілодобово, щоб зробити йому тест на Ковід. До вильоту залишалася доба.
— А ти все-таки не жалкуєш, що не зробив вакцину від Ковіду? — запитав я по дорозі.
— А для чого? Завтра з'явиться новий вірус, не буду ж я вакцинуватися від всіх? — запитав він мене у відповідь.
— Але з цією вакциною твоє життя було б легшим. Не треба було б зараз їхати робити тест.
— Це перший раз, коли мені Ковід ускладнює життя, — відповів Даня. — Ну і ще маску носити з собою постійно теж радості небагато, — додав він. — Взагалі, це дуже дивно, як так швидко все змінилося, що на людину без маски в натовпі звертають таку увагу, як перед цим звертали увагу на людину в масці.
— Навіть гірше, — сказав я. — Тому що захворіти і померти — це проблема, але куди гірше — це заразити і вбити.
— Але все одно дивно, як швидко люди готові тебе ненавидіти за відсутність маски.
— Якщо вірус загрожує суспільству, то ти маєш з цим рахуватися, — продовжив я.
— Через таку саму причину охоронці Освенциму без мук совісті заводили євреїв в крематорії, — відповів Даня. А потім додав: — Питання гігієни.
— Як можна порівнювати Ковід і Освенцим? — запитав я.
— Можна. Тому що кожний із нас міг би бути тим охоронцем, — відповів він. — Кожний може перетворитися на гіршу версію себе.