— Схудла, чи то мені здається?
— Без українських шкварок, хоч не хоч, та втратиш зайвий кілограм, — жартувала Слава.
— Ніби вони в тебе були! — посміхнулася Даруся. — Ну проходь, не стіймо на дверях, присідай на моїх диванах. Змучилась, напевно.
— Ой, не кажи, чотири години в автобусі теліпалася. Хоча, на— правду, — подорож приємна. М'яко, комфортно, як треба — кондиціонер над головою, музика, у вікно споглядаєш і мрієш! Але все одно вимучує.
— Роззувайся, хай ноги відпочинуть і простягай їх на канапі, — примовляла Дарина й діставала з невеличкої шафки біля дверей кімнатні капці.
— Це я встигну, краще спершу покажи свої апартаменти, бачу, не погано ви влаштувалися! — озиралася Слава навкруги, все ще стоячи в передпокої, що поєднувався з досить просторою кухнею.
— Оце нівроку влаштувалися. Молодці! Певно, добряче платите за такі приємності.
— Обоє працюємо, то й витягуємо. Це нам поталанило випадково, два тижні як переїхали, бо раніше в такому жили... всі на купі. А тут наша пара проживала, познайомилися з ними на одному застіллі, тож коли ті вирішили виїхати до Лондона, запропонували цю квартиру нам. Ти, певно, голодна? —схопилася Даруся. — Ставлю чайок для початку?
— Став, посмакуємо, як у старі добрі часи в Україні.
— Старі, хороші, але бідні. А як прийде чоловік, відмітимо зустріч, як годиться. Замовлю курочку печену, салатик. Зранку до вечора працюю й деколи часу не вистачає на готування.
— А мала з ким?
— Школа, на щастя, через двір, це ще одна причина, з якої переїхали сюди. Так що Тетяна до школи й зі школи — сама. Сусіди знають тут одне одного в лице й поіменно, магазинчики два внизу, то й прошу, щоб оком кинули, коли треба. Дзвоню постійно, та й чемна вона в мене, слухняна.
— А це — головне, — погодилася Слава.
— Не маємо іншого виходу, — зітхала Даруся. — А я сьогодні поблизу працювала, то швидше додому прибігла свою гостю виглядати!
— Як тобі, чужина? — спитала Слава.
— Ох, не питай... Звикаю, куди подітися. Й там бідота допекла, і тут все чуже та немиле, зате хоч заробляю добре.
— Певно, все має свою ціну в житті, й деколи доводиться чимось жертвувати.
— Отож-бо, — зітхнула Даруся. — А ще мова оця їхня, ну ніяк не можу чогось второпати, — "не", "охі", "паракало", "ефхарісто", "кала-кала[§§]" і — на цьому мої пізнання закінчуються. Хіба ще кілька слів, необхідних для роботи.
— Помаленьку, на все свій час.
Дівчата розсміялися.
— Про себе розказуй, — продовжувала Даруся, — ти ж уже, певно, добре "калакаєш"?
— Та мені й пора би, — погодилася Слава, — хоча немало ще попереду. Напочатку мені теж ніяк ця мова в голові не затримувалась і все прийшло непомітно, ніби саме собою, з часом.
— Ти й англійську знаєш, якщо мені не зраджує пам'ять. Колись ти її вдома за журналами вчила.
— Так, з ЄШКО. До речі, дуже доступний і легкий спосіб вивчення за їхньою методикою.
— Це й допомогло тобі на перших порах?
— Як тобі сказати... — посміхнулася Слава. — З Василісом допомогло певною мірою, а до того — коли перед тобою двоє розмовляють незрозумілою мовою про одне, а тобі перекладають інше, то який толк з тої англійської?
Даруся виклала на стіл варення, булочки та цукор, поставила об'ємні горнята до чаю.
— Як усе швидко минає, думаю, — продовжувала, — колись української та російської вистачало на всі випадки життя, а тепер і англійська, і грецька входить у наш побут. Та й не тільки це... — зітхнула тяжко знову.
— Нічого на місці не стоїть, все минає і йде вперед. Та ось не знаю, чи ми встигаємо.
— Щодо нас, тут уже не встигання важливе, а виживання — зауважила Даруся. — Відкинуло нас, та такою хвилею, що ще довго берега шукати будемо. Хіба личить тобі з вищою освітою по закордонах заробітку шукати, а чи мені?
— Нас про те не спитали, що нам до лиця й до смаку, — посміхнулася Слава, — тепер самі шукаємо, на саму удачу деколи покладаючись.
Даруся взялася розливати чай і враз глянула хитро на подругу:
— Може, "Мартіні" під чайок? За приїзд?
— Чому ж ні, наливай. В ньому градусів ледь більше, ніж у чаї, тож не сп'яніємо, заки прийде Володя.
— Ну й голова в мене! — вигукнула Слава, стукаючи себе по чолу. — Геть забула про гостинець, як із рук — так і з голови. Я ж привезла свіжу олію й маслини!
Підвелася з крісла й пішла до сумки, котру залишила біля порогу.
— Відкривай маслини, ґаздине, будемо знімати пробу, — звернулася до Дарусі, — та й до "Мартіні" — те що треба, хоча й не зелені.
— Це ти їх смакуй, бо я куштувала якось, то зовсім не до смаку мені, — скривилася Даруся. — А ось Володя мій полюбляє.
— Вже добре. Буде кому їсти. Та все ж, може, ти не ті куштувала, га? Спробуй ще раз, — наполягала Слава.
— Ну, хіба заради тебе, і то одну.
Даруся обережно поклала маслину в рот. Ледь поморщилася, але не виплюнула.
— Гм, не таке це вже й страшне, їсти можна. Ліпше за те, що я колись пробувала. Та все ж — на любителя.
— Не заперечую, — погодилася Слава, — вони й мені не одразу пішли, зате тепер можу ласувати ними просто з хлібом та олією. А як ще є сир фета, то й стіл королівський готовий.
— А мені то — ще одне "фу", — закрутила носом Даруся.
— Ти просто ще не призвичаїлась. Нова країна й нові смаки, геть відмінні від наших, але з часом до всього звикаєш.
— Ой ні, до того овечого сиру я ніколи не звикну! — закрутила головою Даруся.
— Краще розкажи мені про інше, — хитро глянула Даруся на Славу, — а то все про наїдки. Чи не пора про кохання?
— Ну, коли прийшла пора, то спробую, — розсміялася Слава. Їй було добре поряд із подругою, по-домашньому затишно. — Живемо разом, у його чудовому будиночку посеред гір, працюю в його пабі. Цікаво там, особливо влітку. Багато іноземців. Загалом, то робота й відпочинок разом.
— Пощастило, виходить, — зауважила Даруся. — А що платить?
Слава стенула плечима.
— Якщо тобі добре, то це головне, а все решта... Хоча ти, як і я, сюди по заробіток їхала, — роздумувала вголос Даруся, — чи не так?
— Так, бо інакше не було б нас тут, — погодилася Слава. — Та, як кажуть, "людина мислить, а Бог креслить", тож деколи доводиться міняти напрямок на шляху відповідно до перешкод. Хоча Василісо— ва поява в моєму житті не є перешкодою.
— Тобі видніше, подруго, але витрачаєш свою працю і час на нього, а час летить. Знаєш, що буде з того?
— Майбутнього ніхто не знає. А буде те, що має статись. Коли я вирушала сюди, якось інакше все уявляла, хоча й мети певної не ставила перед собою. Навіть якщо все це залишиться експериментом, то він потрібен мені.
— Ну, коли так, сама знаєш. Та не лишень есперименти тобі потрібні, як мені здається. Закохана ти в нього по вуха! — підмигнула їй Даруся.
— Все ти на моєму лиці, подруженько, читаєш! — сміялася Слава. — без цього вагомого аргументу я б не була з ним ні для яких експериментів!
— Сподіваюсь, це у вас взаємно, тож скоро на весілля запросиш.
— Поспішаєш ти кудись, — Слава глянула на Дарусю спідлоба.
— Чого б то я пилувалася? Це тобі пилуватися треба. Материнство чекає, уже до тридцятки недалеко, — наполягала Даруся.
— Як на то прийде час, то так і буде, поки що мене все влаштовує. Головне, щоб злагода й взаєморозуміння було, бо без цього який шлюб? — зітхнула Слава.
Даруся уважно глянула на неї.
— Ну, знаєш, без проблем у сім'ї не буває, але як є любов, то з ними боротися легше.
— Певно, ми з Василісом на такій стадії, коли прийшов час боротися за наші стосунки. Живемо разом, працюємо разом, а це все одно, що шлюб... — глибоко зітхнула знову.
зом, притирка характерів, терпіння одне одного, то цілий інститут стосунків.
— У нас не тільки це. Відіграє роль і значна різниця у віці, тому й світогляд відмінний. Я — виходець із зовсім іншої суспільної системи, а це не менш важливо.
— Ой, погоджуся. Такого наслухалась за п'ять неповних місяців тут. Котра наша з греком зійшлася — добра не бачила, різні ми. А ще мовний бар'єр напочатку, хоча в тебе цього не було.
— Так, у мене інакше склалося, бо обоє розмовляємо англійською. Та не думай, що все можна висловити чужою мовою так, як своєю. Так, як би цього хотілося.
— Кожен сам править власним життям і тому знаєш, що зі своїм робити будеш, але моя порада, без образ — не затягуй, веди потихеньку все до шлюбу. Бо йому добре — має жінку в хаті, в ліжку, на роботі. То коли не вимагаєш нічого для себе, — не поспішить. Вони, чоловіки, такі... Як не підштовхнеш — то й не зрушиться. І підштовхувати треба лагідно, але наполегливо й твердо.
— Не маю чого ображатися, бо розумію, що права ти. Але щодо ласки й підштовхування, — тут я слабка. Надаю перевагу чеканню першого кроку з протилежного боку.
— Деколи можна й не дочекатись.
— Знаєш, як би не було надалі, я зробила свій вибір добровільно, а решту час покаже. Він зробив для мене одну дуже важливу річ, про котру буду пам'ятати завжди.
— Що таке? — з цікавістю спитала Даруся.
— Історія довга, але як маєш бажання, то розкажу.
— Питаєш?! Продовжуй!
Слава почала розповідь свого приїзду. Перервав її скрегіт ключа в замку. То був Володимир.
— З приїздом, землячко! — вигукнув з порогу. — О! Й одразу до пляшки, часу не гаєте й мене не чекаєте!
— А що його гаяти, — підвелася йому на зустріч Слава, — час — річ коштовна й швидкоплинна, тож кожна приємна хвилина дорога.
— Ой, — схопилася Даруся, — геть забула за розмовою, уже дзвоню!
— Оскільки маєш важливу причину, я тобі вибачаю, — вдаючи владного хазяїна, жартував Володимир, — але поки вийду з душу, їжа має бути на столі.
— Буде зроблено, "афендіко*" — прорапортувала Даруся і вхопилася за телефон.
Сиділи цього вечора довго, допізна, чи, точніше, до ранку. Балакали й балакали, язики не боліли. Попереду — субота зустрічала сонце, то й будуть відсипатись. В суботу Слава з Дарусею сходили за покупками в супермаркет, далі куховарили, прасували й складали назбиране за тиждень. В неділю організували відпочивальну програму з походом до луна-парку, що знаходився поблизу. Прогулянка всім принесла радість, а особливо малій Тетянці.
Якщо в суботу у Слави трохи боліла голова від випитого (бо за "Мартіні" відкрили й пляшечку горілки, за розмовою все йшло легко, а ніч довга), то в неділю, попри чудову прогулянку в луна— парку, приємне товариство друзів, захопливі погляди чоловіків, зловила себе не раз на думці, що тужить.