Уран

За всіма прикметами це була та сама, яку бачили на березі Русавки. Після короткої наради біля криниці сосончанки вирішили відправити Теклю на розвідини.

– А чого ж це я піду? – удавано противилася Текля.

– Бо ви ж з Полікарпом родичі – твоя хата перша загорілася, як він Ладькову підпалив.

– А що ж я йому скажу?

– Позич солі чи маку, чи так "здрастуйте у вашій хаті".

– Іди, Текле, бо я й не засну, як не дізнаюсь, хто це до Чугая завітав.

Гостренькі Теклині очиці обмацують Марту з усіх боків: десь вона бачила цю жінку. Славненька. От вам і Чугай – святий та божий – десь-то вже він її підчепив.

– Я вже й вечеряла й обідала, а оце, думаю, піду та запитаю, чи нема від Степки якого звєстія...

– Недавно надіслала звістку, жива-здорова. Сідайте.

Текля раптом зупиняється посеред хати, розв'язує хустку, витирає долонею тонкі губи, а потім, розставивши руки, біжить до Марти.

– Боже праведний, пресвята діво Маріє і ти, Миколаю-чудотворче! Та це ж Марта!

Текля тричі поцілувала Марту, витерла очі кінчиком хустки, й пішло:

– Та де ж це ти пропадала, та де ж ти горювала? А ми ж тебе виглядали, а ми ж тебе споминали, а від тебе ні вістки, ні чутки. А годочки ж спливли за водою, а ти ж пішла молодою! А хата ж без тебе, як та домовина, а дочка ж без матері сиротина. А Полікарп же твій за ту пожежу відмучився, щоб з тим димом ваше горе пішло!

Якщо Теклю зараз не спинити, то до ранку не переслухаєш. Полікарп подав їй чарку:

– Випийте.

– Та за таку радість я б і бімберу напилася! Дай вам боже щастя. Сказано, де не ходиш, де не блудиш, а додому приб'єшся...

Текля ще посиділа б та поговорила, але як же тут сидіти, коли на колодках знемагають від цікавості вірнії подруги.

– Вибачайте, але мушу йти, бо ще й корова не доєна. – Текля ще тричі з почуттям цілує Марту й мерщій вибігає з хати.

– Ну, це вже весь район знатиме, – посміхнувся Полікарп. – Впізнала?

– Текля Динька... Що ж, давай вип'ємо, Полікарпе. За твоє здоров'я.

Марта підвелася (бач, яка культурна). Довелося встати й Чугаєві.

– За твоє здоров'я.

Марта випила і вихлюпнула кілька крапель з чарки на стелю – так вона робила завжди, згадав Полікарп.

– Ще налий, Полікарп. І собі. Тепер випиймо за нашу колишню любов... Хай ти її поховав уже, але ж вона... була колись...

– За ту, що була, – вип'ю... І за тебе ту, якою була...

Полікарп вийняв з прискринка маленьку Мартину карточку і поклав на стіл. Молоде дівча з якимись незвичайними розкосими очима, в гімнастерці з орденом дивилося на Марту з сорок п'ятого року...

Раптом Марта схопила картонку і порвала на шматочки перед оторопілим Чугаєм.

– Що ти зробила?! – крикнув Полікарп. – Навіщо ти? Я беріг її... як...

– Уже нема, – вирував шал у Мартиних очах. – Нема тієї Марти... Є ось ця... Твоя... Вся твоя: з першою нашою ніччю, з нашою кров'ю під Калачем, з нашою дочкою, з моєю зрадою... Скажи мені тільки слово, і я ще зраджу раз і прийду до тебе назавжди. Чуєш, Полікарпе, скажи мені слово!

– Ти божевільна!

– Так, я божевільна! Але я мушу покласти край моїм стражданням. Будь людиною, зрозумій мене... Я не шлюха, Полікарпе! Так сталося тоді...

Чугай сидів, низько опустивши голову, й мовчав.

Двері широко розчинилися, і в хату з вузликами – "що бог послав" – почали заходити видзігорні сосонські молодиці на чолі з Христиною Савівною. Вона вклонилася тричі Полікарпові й Марті, наче весільним батькам, і поцілувала Марту.

– Дождалися, – скропила сльозою слово.

За Христиною:

Фросина. Хто стрічається, а хто розлучається... А мій Коляда, Марто, кинув мене, щоб його об дорогу кидало... Народила Маланка йому двоє близнят... А що ж я могла йому народити, коли він од мене по чужих хатах ховався? Драстуйте.

Ганна. Така сама, як і була! Викапана Степка.

Мотря. Аж у хаті Полікарповій посвітлішало!

Марія. Перва жінка кращая, аніж тая другая...

Тодоська. З приєздом!

– Та сідаймо вже до столу, якщо вже така оказія, – розв'язує вузлик Христина.

У всіх вузликах: пляшка горілки, яйця й сало.

Треба віддати належне сосонським молодицям: вони були справжні інтелігентки. На цій імпровізованій вечері жодним запитанням, жодним натяком не поставили Марту в незручне становище, хоча цікавість аж дух забивала. Правда, Текля кілька разів поривалася сказати слово, але Христина Савівна уміло диригувала своїм підрозділом. Коли хтось із жінок починав щось запитувати у Марти, Христина між іншим вставляла:

– Ти краще розкажи Марті, як проміняла теличку на бичка.

– Ще наговоритеся з Мартою. Ти ліпше розкажи, чого тебе до Одеси на паску носило...

Усі зверталися до Марти, як до господині цієї хати, ніби вона й не виїздила нікуди, наче й не було тієї страшної пожежі і її втечі. Полікарп дивувався, як швидко ввійшла в свою роль Марта, в її поведінці не було нічого нарочитого. Людська трагедія, підкоряючись неписаним законам життя, поступово втрачала свою гостроту, відходила в потаємні куточки душі, щоб вмерти зовсім або при першій нагоді вибухнути новим борінням пристрастей, образ, ревнощів і тривог.

Текля нишпорила очима по хаті. Де ж Мартині речі? Що вона привезла? Нічого не бачила Текля, крім маленького чемоданчика. Коли вже була несила терпіти, Текля кинула наздогад:

– Це ж вам уже й шафу нову треба купляти, Марто.

– Навіщо?

– Як багажа привезеш, то воно ж десь і діти його треба...

– Краще розкажи Марті, Текле, як тобі орден вручали, – порадила Христина.

– Та що там розказувати, – запишалася Текля. – Вручав, значить, нам секретар обласної партії ордени. Що хто заслужив. Снопові Золоту Зірку дали, Платонові орден Леніна, мені з Никодимом по Пошані. До півночі роздавали та награждали, бо ми наш колгосп, Марто, в такі передовики вивели, що вже й не видно нас тим, хто позаду... То почепив мені й Никодимові секретар по ордену, сіла я собі біля трибуни та й роздивляюся цю свою Пошану. А Кожухар мені й каже: "Бачиш, який Савка Чемерис радий. Це від того, що йому більшого ордена, ніж твоєму Никодимові, дали". – "Як більшого?" – питаю. А він мені: "Трудовий орден вищий, ніж Пошана". Як прочула я це, то мені вже й празник не празник. Не жалько мені для Савки Трудового, та за Никодима обидно, хіба він гірший?

Сиджу та журюся, а тут мені Платон і говорить: "Може, ви, тітко, слово скажете?" Коли чую – Макар Підігрітий оголошує, що буде говорити нагороджена Текля.

Я, звісно, подякувала за вніманіє й ордени партії і владі, а потім кажу секретареві з обкому: прошу вас забрати Трудового ордена в Савки Чемериса і віддати моєму Никодимов, а Савці дати Пошану, бо в Савки робота кінна, завжди на возі й у конюшні теплій, а мій Никодим збивав наш колгосп із дощечок, і немає такої будівлі в артілі, де б його руки й голови не було, й улітку, й узимку в тій стельмашні, хати не тримається, а Савка коней нагодує й курить з фуражирами... Потім подумала я та й кажу: а щоб не було ні Савці, ні Никодимові обидно, то віддайте Трудового ордена мені, а мою Пошану Чемерисові. Бо я свого ордена на буряках заробила, і з того цукру, що з буряків моїх вийшов, може весь наш Союз три дні чай солодкий пити.

Сказала та й сіла. Таке в залі знялося: в долоні плещуть, кричать, сміються, а чортів Кожухар найголосніше, бо це ж він мене підбив на те слово. Підходить до мене секретар обласної партії, обняв при всіх людях та й поцілував у губи, дай йому боже здоров'я, так вже поцілував, що й досі солодко...

Під кінець вечері Мотря Славчукова встала та й заспівала:

Налетіли журавлі,

Налетіли журавлі.

Сіли-впали на ріллі.

Так з тими журавлями й вийшли з хати Чугаєві гості...

Полікарп аж за ворота провів їх, вислухав ще раз добрі побажання й пішов до хати. Пішов, та не дійшов. Став наче вкопаний посеред подвір'я на зеленому спориші під високими зорями і задумався. Хто для нього зараз Марта? Жінка, полюбовниця? Не хоче він її краденої любові, не може він посиротити ще одну Мартину дочку. Хай повертається до свого Ладька такою, як і поїхала.

Довго ще ходив Чугай по садку, збиваючи ногами холодну росу, шукаючи відповіді на те, що мучило його. "Піду візьму сірників та ще походжу", – подумав Полікарп і зайшов у хату.

У кухні було чисто, посуд перемитий. Двері в другу кімнату причинені.

– Полікарпе, де ти? Я жду, жду, а ти, – почув голос Марти й здригнувся. – Ходи сюди, Полікарпе...

Він обережно ввійшов. Горів на столику нічник. Марта лежала у ліжку й всміхалася.

– Іди до мене, йди, коханий мій, – шептала так, як у першу їхню ніч. – Тебе одного любила й люблю. Чого ж стоїш? Гидка я тобі? Не простив? Ні?! Тоді плюнь мені в обличчя. Розтопчи мене. Ну?!

Марта зірвала з себе простирадло. Тисячі голок вп'ялося в Чугаєве тіло: Марта лежала перед ним гола, розкинувши безсило руки, немов розп'ята.

Чугай взяв фуфайку й вийшов з хати... Вдосвіта, проблукавши всю ніч на Видубецьких горах, Полікарп підійшов до хати, заглянув у вікно. Марти не було. Рвонув двері, ледве не зірвавши їх із завісів, вбіг у кімнату. На столі лежав аркушик паперу:

"Полікарпе! Проклята, знищена – все ж люблю тебе.

Марта".

На другому папірці – адреса і дописано: "Напиши, де наша Степка".

11

Вузенька стежечка стелилася й від Русавки на Видубецькі гори, а звідси вже бігла до Сновидова на Узгір'я й Красилів. Ця стежка, мабуть, була вічна. Не тільки Коляда, а й його попередники сто разів переорювали її, обриваючи плуги, та минав день-другий, і на брилах землі вимальовувалися контури стежки. Добре було ходити по цій стежині – легко, здавалося, що вона жива, бо ввібрала в себе шелест пшениць, що сходили восени обабіч неї, завивання хуртовин, відгомін весняних гроз і ніжний передзвін стиглого колосу. А ще вона таїла в собі, може, мільйони слідів людей, що ходили по ній, сліди одних поколінь покривалися слідами наступних...

Арсен Климович Турчин з головним інженером Отаром Долідзе та начальниками різних служб уточнювали майбутню трасу дороги від Сосонки до Видубецьких гір, бо старий шлях, що петляв по Русавській заплаві, був довгий і незручний для автопоїздів і екскаваторів.

– Наші проектанти виявилися не дуже оригінальні, бо дорогу вже проклали без них, – посміхнувся, розглядаючи карту, Турчин.