Коли за ним спустилася Слава, побачила його з чаркою віскі. Щось то зарано.
— Готова? — ледь відчутні тремтливі нотки в голосі.
— Готова, — видихнула.
— Ти думала коли-небудь, що ми робимо зі своїм життям?
— Думала, та відповіді не знаходжу. З тобою важко, й від тебе ноги не несуть...
— Може, не треба нам робити цього? — несміливо продовжував Василіс.
— А що треба? Хто знає? Я вже нічогісінько не розумію, —розгублено відповідала Слава.
— Поїдь, відпочинь біля своїх людей. І я побуду один. Це потрібно мені. Ми постійно разом, може, в тім і причина. Їдь, але повертайся, чуєш? Повертайся.
Виходить, не лишень Слава жила поміж різними силами, не лише вона була сповнена нерішучості й сумнівів, не лише їй легко було на словах вирішувати, а як доходило до дій, то всі словесні рішення летіли шкереберть з високої гори в прірву.
Василіс також знаходився поміж різних сил, — сили слова і дії, розуму та сил серця. Тож дійшов висновку, що найкраще рішення для їхніх стосунків — розійтися. Та серце не хотіло прислухатися до логіки, у нього часто зовсім інші позиції.
Василіс завжди жив розумом, перешкод уникав або ж долав їх, звільнявся від них з особливою наполеглевістю. Не терпів обмежень та всього, що робило життя проблемою. Намагався легко йти вперед. У всьому — чи то кохання, чи дружба, чи бізнес. Уперше щось противилось його звичному способу вирішення будь-яких труднощів. Уперше логіка втрачала силу й дозволяла панувати іншій силі. Ця сила була йому маловідома та малозрозуміла. Тому не вмів пояснити її, керувати нею, не усвідомлюючи, що сила ця не піддається керуванню, бо сама керує. Ніколи раніше його так не притягувало до когось, щоб неможливо було розірвати. Тут щось нове і це нове лякало.
— Повертатися... але чому? Невже не ти женеш мене?! І вже не вперше, — запитувала Слава себе й Василіса, бо хотіла почути щось більше.
— Я не жену тебе і ніколи не зроблю цього. Не можу, я не можу прогнати тебе! Мов зачарований.
На тобі, маєш. Слава на мить утратила дар мови, дивилася на нього великими від здивування очима.
— То я ще й чарівниця? Чудно. Бо це мені, якшо не помиляюсь, треба йти, а на плечах — гора. Це я хочу бути з тобою, щаслива чи ні, чекаючи й уперто сподіваючись на те щастя. Це я не знаю, в чому вина моя, що не заслуговую твоєї любові. То, може, це ти причарував мене? Бо якщо тобі важко, то мені — в десять разів важче! І не я тебе запитую "Чого чекаєш тут?", бо й не можу, тут дім твій. Він став мені дорогим. Що маю робити?!
Славин голос почав тремтіти. Змучена й розгублена, стояла перед ним, безвільно опустивши руки, мов поранена птиця. Чому ні жити з любов'ю, ні розійтися? Ні туди, ні сюди.
— Сядь поряд, — показав біля себе на канапу, — скажи лиш одне і щиро, — ти хочеш, щоб ми розійшлися?
— Я ніколи цього не хотіла.
— Тоді повертайся...
Вона раділа почутому. Ніби впала гора з плечей. І вже готова злетіти! Та ось крила ще важкі, безпомічно б'ються об землю. А далі — що? Та що Бог дасть. У неї є ще одна спроба, ще одна надія, ще один шанс.
* * *
Автобус нечутно котився гладеньким асфальтом. Задрімала. Увечері затрималися допізна в пабі й тому вирушила обіднім рейсом. Та все одно недоспала. То заснути не могла, то прокидалась, крутячись як дзиґа з місця на місце. Нею опанував неспокій, так, ніби їхала звідси назавжди. Через поганий сон наснилося їй, що йде дорогою під гору. Дорога та вела до рідного дому, там, в Україні. Чиста й широка смуга асфальту лягає під ноги, вона йде одна, ось-ось вийде на гірку й звідти побачить рідну хату, і цієї миті робиться страшно. Майже жах охоплює, тривога і відчай стискають груди. Вона хоче додому, але водночас запитує себе, яким чином отак зненацька потрапила на цю дорогу й залишила Василіса? Бо як повернеться до нього? Як повернеться до всього, що таке їй дороге? Що за дурницю впорола й пішла звідти?! Розпач і відчай не дають дихати, заволочують туманом очі, у всьому тілі важкість і волога.... задушливо... Відкрила очі з переляку й побачила над собою дерев'яну стелю. Уф! Вона тут, лише серце калатає перелякано. І присниться ж таке.
Дорога їй стелилася сьогодні до Афін. І дорога ця не без вороття. Погостює в подруги, розвіється, відійде від одноманітності й зарядиться свіжою енергією. Заодно й Василіс відчує, як то без неї.
Як пояснювала їй Даруся, район, де вона проживала, знаходився неподалік автобусної станції. Але Афіни — місто величезне й заплутане, як лабіринт. Славі здавалося, що ніколи б не звикла й не прижилася в такому середовищі. В Україні великі міста знала іншими, зручнішими, привітнішими, просторішими і, звісно — спокійнішими в своєму буденному ритмі. Та це було не просто інше
місто, — ціла країна. Країна капіталізму, про який Слава знала дотепер лишень теоретично. Тому ніщо тут не могло нагадувати їй Україну. Не те щоб Афіни були безликим мегаполісом, повним лишень смороду і шуму. Якось минулої осені приїздили з Василісом за покупками, щось для господарства, для дому, щось для себе.
Пам'ятала, як розгубилася, не знаючи, що вибрати собі з одягу і взуття, все заходили й виходили з магазину в магазин. Всього стільки, що губишся. На всі смаки — всі стилі перед очима! Василіс допомагав їй своєю оцінкою, "оце тобі добре... а це відклади...", грошей не шкодував. Тоді купила собі перші козачки, шкіряну куртку й джинси від "Дизель". Час не лише на покупки потратили, а й на прогулянку, головною подією котрої стали відвідини Акрополів. Дух захопило Славі, коли стала на величезному гладкому камені скелі, що аж блищав від мільйонів людських ніг, що топтали й човгали його віками. Поглядом летіла понад білим містом, аж до самого краю під високі сірі гори десь там, удалині. А далі мандрувала на його другий кінець, до моря. Там знаходився один з найважливіших та найбільших портів країни. Називався той район — Пірей. Василіс розказував їй, що та де. Там, на Піреї, він прожив кілька років юності, коли вирішив був жити й працювати в столиці. Та ненадовго його вистачило, бо не для міста він, не для його ритму та способу життя. Василіс вільний і незалежний, не терпить господарів над собою.
Стояли обоє, споглядаючи величезне місто, а над їхніми головами з величчю здіймалися й пишалися собою древні Акрополі. Білизною мармуру різали очі. Абсолютно завершені, геометрично точні, гармонійно виміряні у своїх пропорціях колони, дах, стіни древнього храму Афіни-Паллади. Зачаровували погляд, заповнювали груди захопленням, здивуванням і повагою, бо он яку красу та досконалість може творити людина. Як високо може підняти свій погляд, свій рівень знань, свою досконалість та майстерність. Людина ця — творець, як сам Господь, котрий дав їй таку дивовижну можливість і силу. І людина ця, на жаль, так часто падає низько, перетворюється на жалюгідне створіння, хітливе, ненаситне, захланне, підле, брехливе й на кінець — нікчемне.
Василіс розказував, що колись у цьому храмі височіла статуя богині Афіни з мечем і щитом в руках, із совою на плечі. То символи
захисту й мудрості. За легендою, Афіна подарувала містянам дерево маслини, як символ багатства, плодючості й довгого життя. За це вони спорудили для неї найосяйніший храм світу. Вся статуя була оздоблена коштовностями — смарагди, рубіни, гранати, діаманти прикрашали її одяг та шолом. Розграбували, розбили, знищили, перетворили на пилюку саму статую і немало частин храму. То мусульмани, то християни, вірні й невірні, свої й чужі. Одне добре, храм уцілів.
Далі Слава з Василісом бродили вуличками, вимощеними величезним камінням, а подекуди устеленими білим мармуром. Зійшли вниз до Монастираків, де було повно кав'ярень і таверн. Присіли в одній пообідати. Людей було теж повно, весь простір кипів, кишів і гудів, як бджолиний рій над квітчастим лугом. Далі розпочиналися ряди вулиць із магазинами, здебільшого з сувенірами та антикваріатом для туристів, творами мистецтва, картинами й керамікою. Знову повно одягу та взуття, а ще — біжутерії. Просторі й високі приміщення магазинів рясніли від стелі до низу всякою всячиною. Прикраси на шию й вуха, на руки й ноги — будь-яких кольорів і розмірів, на всі смаки та вподобання. Аксесуарний рай для жінки.
— Хочеш, хочеш? — дивився на неї Василіс, хитро примружуючи очі. — "Тоте орма корітсі му!*".
Пізніше, довжелезною й широкою вулицею Ерму, піднялися до площі Сінтагма, де розташувалися грецькі Вулі — парламент. Увечері відвідали рок-бар одного з Василісових давніх приятелів, перед тим поласувавши рибою й узо на Пасса-Лімані та прогулявшись довгою набережною. Яке ж романтичне це місто у вечірніх вогнях, яке своєрідне вдень! Місто це поєднало в собі дух Європи й екзотичну ауру Сходу, гарячий темперамент Півдня і мудрість та знання, що в давнину сформувались тут, принесені вітром з Півночі.
Автобус пригальмував і звернув, заїжджаючи під високий дах величезної автостанції. Пора на вихід. Добре, що сумка у Слави невелика. Особисті речі, білизна, баночка маслин і пляшка свіжої, цьогорічної олії. Ступила на широку платформу й почала роздивлятися навкруги, намагаючись пригадати, в котрий бік має йти. Куди вона йшла минулого разу? Прямо? Так-так, туди... Що ж, вперед!
'Тоді налітай, дівчинко моя! — грецьк.
Довжелезна черга жовтих афінських таксі просувалася цівкою вздовж дороги. Ще довжелезніша, роздута черга людей тягнулася поряд. Чого найбільше не терпіла Слава — це чекання, та, на щастя, потік людей і авто рухався досить швидко.
Відчинивши передні дверцята таксі, дівчина вмостилася в крісло. В салоні пахло чимось приємним. "Егалео", — звернулася до водія, називаючи район, куди збиралася потрапити.
— А точніше? — перепитав той.
— А-а, район Агія Варвара, — геть забула, що Даруся наголошувала їй про район в районі. Спершу треба вказати головний напрямок, а потім Агію Варвару, вулицю та номер.
Їхали справді недовго, а за чверть години, а то й менше, Слава вже дзвонила в двері своєї подруги.
Усміхнена, з короткою зачіскою, худенька, як дівча, Даруся зустрічала її на порозі.
— Заходь, заходь, далека госте! З приїздом!
— Привіт, Дарусько! Не уявляєш, яка я рада, що можу бачити тебе тут! Аж не віриться...
Подруги обійнялися.
— Я то тут, а ти кудись на край світу забралася, — оглядала подругу Даруся з теплом в очах.