Виходила солдата й провела знову на фронт, уже несучи під серцем його дитину...
Зайшло сонце й розтанула довга тінь од вітряка. Марта спустилася стежкою до Русавки, обійшовши гурт молодиць, що прали на кладці. Жінки попідтикали спідниці й безсоромно світили тугими стегнами, злітали над головами прачі: лясь, лясь. Побачили Марту, випросталися.
– Хто ж це така?
– До кого ж це вона?
– Славна!
– Ич як задом вихитує!
– Вихитувала б і ти, якби мала чим...
Дописавши Степці листа, Полікарп дістав з мисника слоїк вишневого клею й ретельно змастив крильце конверта. Так він робив завжди, бо здавалося йому, що в дорозі конверт неодмінно розклеїться, і Степка не отримає листа. Тепер Чугай кине його в поштову скриньку й піде до клубу. Все одно, що там буде: кіно чи танці, аби на людях. Дістав чисту сорочку, одягнув празникового костюма: Степка не випускала його до клубу аби в чому: "Ти ж у мене, тату, красивий і молодий..."
Коли Чугай поголив бороду, то його й Степка не зразу впізнала. То ходив чорнобородий дід, вовкулака, а це стояв перед Степкою широкоплечий, могутній чоловік з різкими рисами обличчя, з кучерявим, переплетеним сивиною, чубом.
– Так ось який ти в мене, тату! – крикнула Степка – тебе ніколи таким не бачила.
Коли дочка вийшла, Полікарп підійшов до шафи й боязко заглянув у дзеркало: ти диви... Невже це я? Дідько б мене взяв! Я! П'ятдесят років за плечима, шість куль у грудях і хоч на призов бери!
Сосонка по-своєму реагувала на зовнішню переміну Чугая:
– Буде женитися.
– На кому?
– Явдоху Притику візьме.
– Та бре...
– Хрест святий!
– Що ви там торочите? До кінця віку сам житиме. Він тієї, першої, забути не може. Карточку в скрині тримає і по ночах дивиться.
– Карточку отієї хвойди?!
– Це він бороду поголив, бо фотографчик приїде в газету знімати. Мій Стратон щодня шкребеться, аж посиніє, а фотографчика нема.
– А я кажу, що це він кару з себе зняв... за ту пожежу... Ходив по світу, як проклятий, прощення чекаючи...
– Так, так, йому ще мати, покійна Степанида, перед смертю заповідала, щоб гріх свій туг перед людьми спокутував...
– За всіх перемучився. А душа ж у нього чиста...
– То любов клята довела.
– За ту шльондру постраждав... А за мене ж ніхто й курника не спалив.
– А за мене, коли ще дівкою була, Грицько два зуби вибив Яремі Федорчукові. Оце зустріну Ярему, побачу два залізних зуби й так мені весело стане, наче в мами побувала...
– Мать, таки жениться Полікарп.
Так, до речі, думала й Христина Савівна – дружина бухгалтера Горобця. І не тільки думала, а й проявила певну ініціативу. Якось, зустрівшись з Чугаєм на іменинах, шепнула, що має на прикметі дуже гарну молодицю із Сновидова.
– Писанка. Молода ще. Так, як і мені, років сорок п'ять – сорок шість.
Ви, звісно, пам'ятаєте, що шановній Христі Савівні сорок шість було й три, й п'ять років тому, але не треба бути такими прискіпливими.
– Не думаю я женитись, – відповів Чугай.
– Та хіба ж можна, щоб отакий чоловік пропадав? Ти ще ж, Полікарпе, можеш когось щасливим зробити.
– Пізно вже, Христино.
– Коляда ж на Маланці оженився й двох синочків яких має! Як два сонечка!
– Мені вже не світить...
...Рипнула хвіртка – хтось зайшов на подвір'я. Полікарп в одному черевику, бо другого тримав у руці, вийшов у сіни – і захиталася під ним земля, покосилися стіни, драбина, вінки цибулі й в'язки кукурудзи.
– Здрастуй, Полікарпе...
Він пропустив Марту в кімнату. Тут підлога не хиталася й стіни стояли рівно.
– Здрастуй... – Поклав черевик на стіл і підсунув табуретку. – Здрастуй.
Стояли одне проти одного, мов два боввани. Дивилися не кліпаючи. Годинник відцокував секунди, хвилини... Нарешті йому набридло, він зашипів і задзвонив: дзень-бам, дзень-бам... Дев'ять разів.
– Сідай, Марто, – ледь вимовив ім'я.
Вона обвела очима хату: все, як і було, наче вчора поїхала звідси... Піч... лава... Крюк у сволоку... на ньому висіла Степчина колиска... Крізь відчинені двері побачила у другій кімнаті широке дерев'яне ліжко... Він приніс тоді її й Степку – з санчат – і поклав на це ліжко... Потім, коли вони вже спали на ньому вдвох, – мати вдосвіта зачиняла віконниці, щоб не випускати з їхньої кімнати ніч... Молоді ще ж...
– Сідай, Марто...
Марта випустила з рук чемодан і впала до Полікарпових ніг.
– Прости, прости... або вбий...
Чугай хотів підняти її, але вона міцно обхопила його ноги, притулившись щокою до коліна, і плакала. Він бачив, як здригались її плечі.
Все-таки Полікарп розвів її руки й легко підняв на ноги. Марта похитнулась і, щоб не впасти, опустилась на стілець. Чугай, смішно шкутильгаючи в одному черевику, приніс Марті води. Мідна кварта дрібно стукотіла, торкаючись її зубів. Марта довго пила, спідлоба дивлячись на Полікарпа, наче боялася, що, як тільки відірветься від кварти, – станеться щось страшне.
Для Полікарпа Марта була зараз привидом. Варто йому заплющити очі або поворухнутися – привид щезне назавжди. Чугай заплющив очі, відійшов до дверей і знову глянув: Марта з мідною квартою сиділа перед ним. Марта. Його Марта. Вона змінилася трохи, але це вона. Можна підійти, обняти її, поцілувати в давно забуті вуста... Можна вткнутися в її груди і виплакатись... Можна жбурнути її на підлогу й бити. Бити до нестями, топтати ногами, зганяючи на цьому тілі свою злість, своє горе... Один крок, один помах руки, і розпластається на підлозі оця вродлива сука, яка забрала його щастя, розкидала по світу, як непотріб, його любов... Буде звиватися в передсмертних корчах, благати, кричати, але не буде пощади за ті роки, окутані колючими дротами в таборі, за матір, що осліпла від горя, за Степку, яка забула слово "мама".
– Бий, – мідна кварта покотилася по долівці.
Кого бити? Ту, яку не зміг викинути з серця? Марту, яка тягнула його, напівмертвого, по сизому снігу на плащ-палатці? Марту, яка такою чистою прийшла до нього й народила дочку?
Мільйон думок за секунду. Мільйон разів Чугай убивав її і мільйон разів щадив.
Дзень-бам, – кинув у вічність ще тридцять хвилин годинник. Кварта на підлозі. Черевик на столі. Нарешті взувся, підняв кварту.
– Навіщо ти приїхала?
– Не знаю... Виженеш?
– Зі своєї хати ще нікого не виганяв... Де живеш?
– У Луганську. З ним... У нас є дочка... Фросинка... А де... де Степка?
– Не забула, як звати? Вісімнадцять років минуло... згадала.
– Можеш говорити все – я заслужила на твою зневагу.
– Степки нема... Ти її не побачиш... Тут, у Сосонці, в тебе нікого нема. Даремно приїхала.
– Чому? Тебе побачила... Прости мені, Полікарпе.
– Я не бог. А без мого прощення проживеш.
– А совість?
– Про совість не будемо говорити, а про гріхи? Який же це гріх: полюбила іншого й... поїхала. Тільки не треба було тікати. Сказала б мені – розійшлися б по-доброму. Дочки я тобі все одно не віддав би, ти могла б ще їх дюжину народити, а сама хоч на чотири вітри.
– Я... я не знаю, як це вийшло, Полікарпе... Хоч убий... Я ж любила тебе...
– Любила... Ще сосонська земля з чобіт моїх не обсипалась, а ти вже вилежувалась на Ладькових подушках. Чи він тебе силою взяв?
– Ні... Я не можу пояснити, як це сталося.
– Я знаю, як це робиться...
– Якби ти не поїхав тоді по ті кляті гроші, то ми б... і досі з тобою... Я не думала тікати з Ладьком, я повернулася б, і хай би ти закатував мене за зраду... Але я злякалася, коли ти підпалив хату... а потім загорілося село. І ми втекли . Я зненавиділа тієї ночі себе і його... та не могла вже залишити, бо він був моїм захисником, моєю порадою. Я не любила його і не...
– Це мене зараз не цікавить.
– Як хочеш: вір – не вір, а я любила тільки тебе.
– Ти приїхала через вісімнадцять років, щоб сказати мені про це?
– Я шкодую, що не приїхала раніше.
– Марто, не було тобі сюди дороги й нема... Вечеряти будеш?
– Я маю з собою...
– Та ні, мені для тебе хліба не шкода.
Полікарп вийшов з хати – чула, як порався в коморі, рубав дрова. Марта розставила на столі миски, дістала з чемоданчика ковбасу, сир. Чугай приніс огірків, сала, розпалив у печі.
– Що ти хочеш робити, Полікарпе?
– Яєчні насмажу.
– Не треба.
– Мушу тебе пригостити.
– Давай допоможу.
– Помагай. – Полікарп відійшов од печі. – Ти вже одвикла від рогачів?
– Звикну. – Марта скинула жакет, стояла біля печі розчервоніла, усміхнена, домашня.
Чугай краяв хліб, інколи поглядаючи на Марту, самому собі не вірячи, що вона стоїть за кілька кроків від нього, ставна, з жадібним ротом і бездонними карими очима.
– Нарізав хліба, наче на весілля! – вивела Чугая з задуми. Потім підхопила на рогачі сковорідку. – На що ж поставити? Давай оту череп'яну миску!
Нарешті притулили якось ту сковороду на столі. Марта вийняла з сумочки дзеркальце й пудру, почала чепуритися – звично примружила очі (Полікарп пам'ятав, що вона завжди мружила очі, коли дивилася в дзеркало), напудрила носа, тернула рожевим тюбиком по губах... "Чорт би їх узяв, оцих бабів, – думає Полікарп. – Ще годину тому валялася в ногах, як шкодлива кішка, а зараз уже готова тебе побачити на колінах перед собою".
– Сідай, Полікарпе. – Не він, а вона запрошує його до столу. Господиня знайшлася!
Треба поставити її на своє місце, вирішує Полікарп. Чого вона командує в цій хаті? Треба було не пустити її й на поріг. Вигнати...
– І ти сідай, Марто, – Полікарп не повірив, що це сказав він.
Марта поклала йому на тарілку шматочок сала й ковбаси, розрізала вздовж огірка, посипала сіллю.
– Я не забула, що ти так любиш.
Давно вже не чув цих слів Чугай. Хвилину повагавшись, приніс з другої кімнати пляшку горілки, настояну на калгані.
– Вип'ємо?
– Вип'ємо! – Марта кинулась до мисника, принесла дві чарки. – Я з цієї зелененької любила пити.
За вікном почулися чиїсь кроки. Марта вловила розгублений погляд Чугая.
– Я можу піти в ту кімнату.
– Сиди, – сказав Полікарп і ввімкнув світло.
– Доброго здоро-о-ов'ячка! – Ще в сінях почувся голос Теклі Диньки. Переступивши поріг, вона аж присіла від подиву. – То в тебе гості, Полікарпе, а я без спросу в двері. Звиняй.
– Заходьте, Текле. Сідайте до вечері, – запросив Полікарп.
Теклі ця вечеря була ні до чого. Просто вона бачила, як до Чугая зайшла якась молодиця.