Ми пройшли на кухню. Це була така сама маленька кухня, як і в моїй квартирі, але в ній нічого не змінилося з часів, як я приходив сюди ще дитиною. Та сама плита, той самий стіл, той самий холодильник. Я спитав у цієї худенької бабусі, як поживає її внук.
— Працює. Одружився років з п'ять тому. Його дитині вже чотири роки, — Марта Іванівна видала мені короткий звіт. Я запитав у неї, чи часто він заїжджає сюди, на що вона відповіла, що не так часто, як їй хотілося.
— Куди там... Сім'я, робота — своє життя. Головне, що все добре, — говорячи це, вона поставила перед Данею тарілку з борщем. Потім дістала з холодильника хліб.
— А тебе я бачила пару раз через вікно, — сказала вона, звертаючись до Дані.
— Через вікно? — перепитав він. — Я тут перекантовуюсь декілька тижнів.
— Чому це ти тут перекантовуєшся? — запитала вона з цікавістю, присівши теж за стіл.
— Мусив з'їхати з квартири, яку я знімав, а на нову я переїхати зможу тільки в березні.
— І сім'ї в тебе немає? — зненацька запитала вона.
— Немає, — відповів Даня коротко, будучи зайнятий ще й борщем в цей час. Марта Іванівна перевела погляд на мене, а потім знову на Даню.
— Чому? Важко знайти собі пару? — розпитувала вона.
— Я не збираюся одружуватися, — сказав Даня.
— Як це так? — трішки прикрикнувши, вона здивовано запитала.
— А для чого? — спокійно спитав Даня у неї. Я й далі мовчав. В цей час на кухню зайшов кіт. Він знову підійшов до мене і підняв свою голову, дивлячись мені в лице. Я вже не розумів, що відбувається з цим котом, котрий вирішив мене переслідувати.
— Як це для чого? Як можна навіть таке говорить... — із цілковитим осудом сказала Марта Іванівна і, щоб напевно хоча б трохи вгамувати емоції, після цих слів, побачивши кота, звернулася з розчаруванням в голосі вже до нього: "Барсік, ну ти чув таке?" Барсік ніяк не відреагував, вже переставши пиляти мене поглядом і просто влігся на підлозі там, де сидів. Потім вона помовчала недовго і пояснила: — Ну як це для чого? А сім'я? Тільки в сім'ї можна бути щасливим. — Вона знову зробила паузу, а потім сказала: — Такі гарні хлопці і пропадаєте даремно.
— Марто Іванівно, може, вам щось потрібно? — вирішив я змінити тему. — Може, в магазин сходити чи допомога в чомусь?
— Нічого не потрібно. А в магазин я й сама люблю ходити. Куди мені ще ходити, як не в магазин? — відповіла вона, але так легко тему з сім'єю відпускати не збиралася: — Все-таки, я вас не розумію. Як так можна? Ваш друг, у якого завтра весілля, вашого віку?
— Так, — сказав я.
— То беріть приклад з нього, — сказала вона владно.
— Я пам'ятаю цей холодильник ще з дитинства, — спробував я ще раз змінити тему, побачивши, що Даня майже закінчив з борщем.
— Та викинути б його до чортової матері... — сказала трохи засмучено Марта Іванівна, яку, видно, схвилювала життєва позиція Дані.
— То викиньте, — сказав спокійно Даня.
— Та куди? — вже трішки усміхнувшись, відповіла вона. — Де взяти новий... з такими пенсіями?
Після того, як ми повернулися в мою квартиру, Даня запитав, чи буду я ще зустрічатися з Оксаною. Я відповів, що в неї завтра якраз буде вихідний, але я ж буду на весіллі. На що він, прямуючи в свою кімнату з сорочкою в руках, сказав: "Покликав би її з собою" і, зайшовши в кімнату, закрив двері. Чому це мені не приходило в голову? Я хотів її побачити, тим паче, що більше вихідних до моєї поїздки в Софію в неї вже не було.
— Ти думаєш, це було б нормально? — спитав я через двері, постукавши в кімнату Дані.
— Цілком, — відповів той. — Заходь.
— Ми ж тільки познайомилися, — сказав я, зайшовши в кімнату.
— Це має якесь значення? Тим більше, здається, знайомство у вас вийшло успішним.
— Вона ж нікого там не знає...
— Це ж весілля. Однією людиною більше, однією менше — яка різниця? Ти міг би хоча б запропонувати.
Дійсно, що мені заважає запропонувати, думав я. До вечора в переписках з Оксаною і після моїх запевнень, що це просто весілля в дружньому колі, вона згодилася.
20.02.22
О пів на десяту ранку ми з Данею спустилися на вулицю. Костюм я не одягав з університетського випускного вечора. Даня розповідав, що взагалі ні разу в житті не одягав костюм, як, зрештою, і сьогодні був не в ньому. Він стояв у джинсах і чорних кросівках, в нетеплому пальті, яке було одягнене просто на білу сорочку. Було мерзлякувато навіть мені, хоча моє пальто було значно теплішим. Влад із Софією мали бути з хвилину на хвилину, але мене більше турбувало, що має приїхати Оксана. Хвилин з десять тому вона написала мені, що вже в таксі. Зустрівшись біля мого будинку, ми мали після цього всі виїхати в Бучу. На одинадцяту годину була запланована церемонія розпису, а після того вже всі мали йти в ресторан.
— Як багато людей буде сьогодні? — запитав мене Даня, підкуривши.
— Звідки мені знати? — відповів я.
— Напевно, десь біля тридцяти, — припустив він. — А що за ресторан?
— Називається "Рим".
— Ти був в Римі? — спитав Даня.
— Ні. Я взагалі небагато де був за кордоном, — відповів я.
— А я був двічі, — сказав він. — Ми літали декілька разів, поки я жив в Іспанії. Неймовірне місто. Єдине місце, яке мене цікавить ще за кордоном — це Рим. Інші міста мене не сильно цікавлять. Особливо, якщо вони не в Італії.
— А Іспанія? — спитав я.
— Не знаю чому, але туди я повертатися точно більше не хочу.
У двір заїхав мерседес Влада. Він під'їхав до під'їзду, де ми стояли. Відкрились задні двері — і вибігла Софія. Вона, як завжди, була радісною. Вперше в житті вона підбігла до мене, а не до Дані, і відразу після слова "привіт" дуже безпосередньо запитала, хто така Оксана.
— Це моя подруга, — відповів я, здогадавшись, що Влад розповідав, що сьогодні з нами ще поїде вона.
— Можливо, вони також одружаться, — сказав Даня. — Але вже не сьогодні.
— І коли вона приїде? — спитала Софія. В цей момент з машини вийшов Влад і підійшов до нас.
— Скоро. Вона вже їде в таксі, — відповів я. Ми привіталися з Владом, і він запитав, як довго чекати на Оксану.
— Ви все-таки чимось схожі, — сказав Даня, коли почув, що Влад запитав те ж саме, що і Софія. — Якщо не проти, то я в машину. Холодно.
Ми всі перемістилися з вулиці в машину.
— Цікаво, яка вона, — продовжувала Софія. Я збагнув в цей момент, що хоча Софія й проводить час із Владом серед різних людей, коли він її забирає на вихідні, але всі ці люди чоловіки. Можливо, в цьому була причина її цікавості.
— А мені цікаво, як багато людей буде на весіллі, — сказав Даня.
— Мені теж, — сказала Софія і додала: — Це моє перше весілля.
— Моє теж, — тепер вже сказав Даня.
— Ти що, ніколи не був на весіллі раніше? — здивовано запитала Софія. — А на весіллі мого тата і мами?
— Ми не робили весілля, — сказав Софії Влад.
— Ви не робили весілля? — вона підплигнула, перепитуючи, а потім долонею правої руки вдарила собі по лобі і затримала руку в такій позі на пару секунд. — Чому я про це не знала? — сказала вона обурено.
Ніхто в машині не знайшов відповіді на це питання. Приїхало таксі і зупинилося навпроти машини Влада.
— Це вона? Це вона? — з неприхованою цікавістю Софія нахилилася вперед так сильно, що вже майже сиділа на підлокітнику між двома передніми сидіннями.
— А ти бачив її? — запитав Влад у Дані.
— Ні.
— Отже, нам всім цікаво, хто з'явиться з таксі, — сказав Влад. Він, далі за ним Софія, яка вже сиділа майже на підлокітнику, і за нею Даня — сиділи як в один ряд і уважно дивилися на таксі навпроти. В цей момент я вийшов з машини і підійшов до таксі.
— Я вже розрахувалася. Привіт, — сказала Оксана, виходячи з машини. Вона подивилася на мерседес навпроти і спитала, чи на цій машині ми поїдемо. Я відповів, що на цій, а вона у відповідь, подивившись ще раз на мерседес Влада, промовила "непогано".
Я відчинив задні дверцята. Софія вже сиділа в своєму дитячому кріслі й уважно роздивлялася, хто сідає біля неї. Оксана сіла поряд з нею, а я наступним, зачинивши двері. Вона була в тому самому пальті, але з-під нього виглядала інша сукня. Вже не вишневого кольору, а світло-голуба. Я її всім представив, назвавши кожного, але після цього Софія ще раз представила себе сама.
— Привіт. Я Софія, — і вона простягла свою маленьку ручку.
— Дуже приємно, Софіє, — відповідала на рукостискання Оксана.
Ми виїхали. На секунд тридцять в машині повисла тиша.
— Це моє перше весілля, — сказала Оксані Софія. — А твоє?
— Не перше.
— І не виходили заміж ніколи перед цим теж? — спитала по-дитячому прямо Софія.
— Я теж про це хотів спитати! — сказав, розсміявшись, Даня.
— Ніколи! — відповіла, сміючись, вона.
— А мої батьки наче й одружувались, а наче й ні, — сказала Софія.
— Як це? — поцікавилась Оксана.
— Ще не зрозуміла сама, — сказала Софія. — Вони розлучалися, але в них не було весілля. Ти можеш уявити таке? — спитала вона, знову прикрикнувши і повернувшись вправо до Оксани настільки, наскільки це дозволяв пасок безпеки на кріслі. — Я сама про це тільки дізналася. Тільки що. П'ять хвилин тому. Якраз перед тим, як ти приїхала.
— Так теж іноді буває... — відповіла Оксана, трішки розгубившись.
— А в тебе батьки розлучені теж? — продовжувала Софія, розговорившись.
— Так. Давно вже.
— Коли ти була дитиною?
— Так, але коли я була трохи старша, ніж ти зараз, — відповіла вона зі спокійною приємною інтонацією. Я подумав, що це цікавий спосіб дізнатися про неї більше. Треба просто не перебивати їх.
— Мені вже 6 років, — не зупинялась Софія. — А ще мені в наступну п'ятницю вже будуть видаляти аденоїди. Пора... — зітхнула вона.
В цей момент Даня розвернувся до них.
— В наступну п'ятницю? Чому я про це не знав? — сказав він. Влад на нього подивився здивовано.
— Так, в наступну, — сказала Софія. — Тато нас відвозитиме в цей день в лікарню, а потім назад додому. Він сказав, що я засну, потім прокинусь і не згадаю, що щось було.
— Тільки трохи ще поболить потім, — додав Влад. — Але недовго.
Даня дивився на Влада.
— Я пам'ятаю, як це, — сказав він Владу.
— Це вже не так, як було у нашому дитинстві, — тепер Влад заспокоював Даню. — Все під наркозом.
Я в цей час переглянувся з Оксаною. Вона усміхалася. Я усміхнувся у відповідь, але відчував себе скуто всередині.
— Не бійся. Нічого страшного в цій операції немає, — Софія взяла приклад, напевно, з тата і теж вирішила заспокоїти Даню.
— Ну добре, — з полегшенням сказав Даня, вже трішки підіграючи їм.