— На мисливця не схожий, бо й без рушниці... За плечима рюкзак, а в руках молоток, хіба геологічний?".
Чоловік також помітив Славу здалеку, також здивувався самотній жінці посеред гір. Постать її чомусь притягувала, немов магніт. Особливо залите сонячним промінням і від того блискуче, мов золото, волосся. Воно виблискувало, як морська гладь, та коливалося під набігами вітру, ніби віття плакучої верби. Він йшов до жінки, не задумуючись. Порівнявшись, подумав було привітатись, але жінка видалася холодною та байдужою, чи то навіть ворожою. Слова, застрягли у горлі. Швидко попрямував далі.
Сонце котилося вниз і готувалося пірнути за гору. Вирішила, що час повернутися на подвір'я, і будь що буде. Обережно наблизилася до дверей, торкнулася клямки, — замкнені на ключ. Василіс,
певно, заснув, а їй залишається посидіти на веранді. Відсунула тихо одне з крісел і сіла. Знову відчула себе самотньою і чужою всьому, що оточувало, а разом з тим знала, що все це їй близьке та рідне. Дивні сили живуть у ній і змагаються між собою. Ведуть туди, куди аж ніяк не хоче, а все ж потрапляє. Так потрапила на Василіса, так приросла до нього. А тепер чужими робляться, ворожими. Але ж живуть часом любо ти мило. Чом не завжди ? Вона тому винна. Так Василіс каже. Вона тому вірить, бо боїться розчарувати його. Боїться втратити. А тепер сама розчаровується. І, о диво! Все продовжує любити. Бо прийде час і все буде інакше...
Нарешті в приміщенні почулися рухи й увмікнулося світло, почувся звук телевізора. Василіс прокинувся. Сиділа тихо, не знаходячи в собі сили підвестися, вагалася. Та кроки невдовзі почулися біля вхідних дверей, увімкнулося світло на вулиці, й відчинилися двері. Василіс дивився на неї. В очах не було зла, не було ворожості. Вони були заповнені сумом, як два тихих озерця ряскою. Сумом і спокоєм, і десь у глибинах — болем. І він жалкував, що так сталося. Що так стається поміж ними. І що далі, то все більше переступають заборонений поріг, а як втриматись, не відають.
— Зайдеш? Чи будеш сидіти там цілий вечір?
— Не хотіла будити тебе.
— А-а... і внеси пару полін до вогню.
Того вечора вони поїхали до пабу раніше, ніж зазвичай. Заварили каву, прибрали й сиділи мовчки, кожен щось своє думаючи. Кожен зі своєю цигаркою. "Скорпіос" тужливо стукав у мозок — "...when you came into my life...*". Слава крадькома глянула на Василіса. Здалося їй, що слова ці і йому врізаються у вуха, лізуть до серця, породжуючи одне єдине запитання — "для чого ж?!.. все-таки, для чого ж?!" Добре відчувала його настрої, зміни в той чи інший бік, задоволення й хвилювання, злість і радість, вміла читати думки на лиці й бачити їх у очах, та не вміла впливати на все це. Бачила наскрізь коштовності в закритій скринці, бачила гострі ножі поміж перлів, що корисного там, а чого в руки не брати. Та ось біда, не мала ключа від тієї скрині.
'Коли ти прийшла в моє життя — англ.
Зима сирою колісницею котилася до завершення. Давно минув Новий рік і Різдвяні свята, кінець січня надворі пестив теплом. "Алкеонідес" — так називають цей період в грецькій природі, теплі й ніжні дні посеред зими, котрі ще не завершують її, бо холод повернеться. Вони лише нагадують людям, що то за приємність і радість — сонячне тепле проміння.
Робота з маслинами також добігала завершення. Ще один підхід разом із хорошою погодою — і відпочинок. Зісно, доведеться ще чистити дерева й палити вогнища, але то вже як розвага після насиченого й відповідального періоду, коли потрібно встигнути зібрати врожай. Та й до початку травня, коли забороняється будь— який вогонь під відкритим небом, часу ще доволі.
Потеплішали знову їхні стосунки. Невже від погоди вони залежать? Як би там не було, відчула себе впевненіше після того "бунту". Вже не боялася сказати слово й не стримувала емоції, більше не боялася Василісового гніву та його вразливості. Бо що з того, що зважала на все те раніше? Дратувався він, і вона супилась, бурчав собі щось під ніс, і вона те ж саме, махав головою з докором, — і вона собі. Мовний багаж з кожним днем все зростав, ніби в її голові відкрилась якась коробочка, що видавала слова язику, а той викидав їх у простір, сплітаючи цілі речення. У Василіса слова закінчувались, а в неї ще сотня була в запасі. Кивав лишень головою і йшов геть, певно, від гріха подалі. Не те щоб обходилось зовсім без сутичок. Вони, яскраві й бурхливі, постійно нагадували про настрої пари, спалахували та спустошували їх обох на довгий час. Доки знову не накопичувалась енергія. Всі ці вибухи залишали порізи у їхніх душах. Порізи, що довго не заживали...
Завершивиши роботу з маслинами, все частіше їздили вдень на каву, а після на узо. Розмовляли про різне, як тоді осінню. Слава вміла слухати, їхні погляди й позиції щодо багатьох речей збігалися.
В один з таких днів в улюбленій кав'ярні, поміж невимушеною розмовою, Василіс поставив запитання, що шокувало Славу:
— Чого чекаєш тут?
— Що маєш на увазі... чого чекаю? — перепитала пересохлими губами, здогадуючись про суть.
— Маю на увазі наші стосунки. Ця розмова мусить відбутися, хоч повір, вона й мені важка та неприємна. Але ти, певно, чогось чекаєш від мене. Ці сподівання й вичікування марні. Я не готовий...
Тепер на неї уже вихлюпнули кип'яток, запалало все тіло зовні та зсередини.
— Хто сказав тобі, що я чогось обов язково чекаю? — мовила, ковтаючи слину. — Я тут, бо так того хочу.
— Розумію. Та чи щаслива ти? — поставив іще одне болюче запитання.
Ох, якби ж то вона знала. Сама не раз себе питала, а відповідь боялася почути.
— Не знаю. Знаю тільки, що люблю тебе, — опустила очі, ніби соромилась цієї любові.
— Любов — дивна штука, — продовжував Василіс. — Вона може нести щастя, а може робити людину глибоко нещасною. Навіть залежною.
Слава не спитала, чи щасливий він, бо відповідь, здається, була очевидною. Та вона й не хотіла, відмовлялась чути будь-яку відповідь. Відчай скував її, хотіла припинити цю розмову, нібито це могло змінити реальність. Ту, в котрій обоє не відчували щастя.
На душі зробилося так, ніби хтось туди плюнув, а потім наступив брудним черевиком і почав давити та розтирати. Далі почав різати серце на дрібні шматочки й кидати їх на розпечену пательню. Печіться, горіть до тла. Поки не станете маленькими, чорними, обгорілими, смердючими вуглинками.
Закрутила ще одну цигарку, боячись розтулити вуста. Хотіла лишень пихтіти, як пароплав на пристані. Випити безмежну кількість узо й заснути від його дурману. А коли прокинеться, може, ця мить виявиться сном. Гірким сном.
Кілька тижнів Слава не знаходила собі спокою. Мовчки допомагала Василісу у всьому, спокійна й принишкла зовні та напружена внутрішньо. Він ясно дав зрозуміти, що вона повинна піти. Знайти в собі
сили й піти, бо так буде краще обом. Та на словах все легко, думками багато рішень знаходиться, а як усе те здійснити, коли такої дійсності не хочеться, коли дійсність така нестерпна? Все, що залишається — чекати та плекати в собі силу. Все вона зможе, коли так має бути і коли так краще. І коли визріє, викує в собі волю, зробить крок. Василіс також чекав. Розумів і відчував її, тому більше не заводив розмови.
З материнських листів знала, що в Афінах уже кілька місяців живе її подруга дитинства. Добре б було знайти її, бо найбільше лякає самотність в чужому світі. Лякає тепер, а не тоді, коли вперше з'явилася тут. Лякає через те, що в думках буде вічно присутній Василіс. Тоді ж було порожньо, тоді не тужилося так нестерпно за кимось. Тепер, вона буде мати когось свого, з ким можна говорити відверто про все на світі, як тільки можливо із справжньою подругою. Їх об'єднує так багато, і найголовніше — дитинство. Це добре, що з'явилася в Афінах Даруся, вчасно! Так, вирішено. Слава відшукає її — і в дорогу. Для цього треба спочатку відшукати Олесю, бо лишень та в змозі їй допомогти. Одного вечора сказала про це Василісу.
— В мене є подруга дитинства в Афінах. Хочу знайти її. Таким чином, можливо, зможу зупинитися в когось свого й не шукати сумнівних готелів.
— Значить ти вирішила?
— Так, я вирішила. Тільки в мене є до тебе одне питання.
— Слухаю.
— Фінансове. Ти знаєш, що у мене в кишенях. Хоча б поки робота знайдеться...
— Про це не турбуйся.
Того ж вечора Слава подзвонила Олесі, на її щастя, та знаходилась в Афінах. Про Дарусю знала, бо знала про всіх. І адресу її проживання, і навіть домашній телефон. Даруся працювала погодинно, вони виїхали з України сім'єю, разом з чоловіком і донечкою.
Вирішила одразу й подзвонити. Даруся зраділа, почувши Славин голос, розказала коротко про свої новини. Не раз згадувала про Славу, та за турботами нового життя все не до пошуків було, та ось прийшов час, і Слава знайшлася сама. Вони винаймають квартиру, тож хай приїздить, місце їй знайдеться.
Поклала слухавку. На душі — смуток, перемішаний з радістю. Як добре, що буде в кого зупинитися й на кого спертися, бо відчувала себе слабкою. Геть слабкою. Легко сказати "йду, їду, вирушаю, забираюся", а як зробити це, коли ноги підкошує? Як залишити позад себе те, що таке дороге, ніби вросло в неї, глибоко й цупко корінням оповило. Це коріння в кожній її жилці, в кожному нерві. Виривати доведеться, викорчовувати нещадно, та боїться, що всохне після того сама. Бо, здається, лише це коріння живить її. Інакшого нема. Свого нема.
Ще добрий тиждень минув, поки Слава то щось прала, то щось прасувала, мила, чистила. Собі і йому. Вона збирається назавжди звідси, тож хоче залишити все якнайкраще. З любов'ю складала й розвішувала Василісів одяг у шафу, ніби хотіла залишити разом з ним частинку свого тепла, яке не завжди вміла дати його власнику. В останній вечір нагорі дозбирувала валізу. Піднявся туди й Василіс, оглянув мовчки її приготування, позаглядав у шафи. Всі його речі впорядковані, чисті й пахучі, розвішані й поскладувані турботливими руками.
— Ще ніхто так не піклувався про мене, — голос тихий, але твердий, посилив тортури.
"До чого це? Навіщо?", — з відчаєм подумала. Але ні, вона вирішила твердо й піде до кінця.
— Цього, певно, недостатньо для щастя, — відповіла, — і це розуміємо обоє...
Василіс не продовжив, різко розвернувся й пішов.