– Тільки дурні можуть думати, що в нашому суспільстві, навіть при повному комунізмі, щезнуть любовні драми й трагедії... Я не осуджую ні тебе, ні Марти, були ви молоді, і не знаю, хто зумів би погасити ваше кохання... Але мужності вам не вистачило, звичайної людської мужності. Ви могли б допомогти Чугаєві, бо ваше щастя стало його бідою.
– Я живу з цією душевною мукою вже стільки років, – сказав Мартиненко. – Що мені робити?
– А ти розкажи своїм товаришам, – порадив парторг.
Шахтарі обрали його своїм депутатом...
Про таємницю батьків не знала нічого тільки Фросинка. Правда, вона запитувала тоді Галину, про що говорила з нею мати і чому була така стурбована.
– Я знала одного знайомого твоєї мами... то було дуже давно, – відповіла Галина й перевела розмову на інше.
"Видно, мати когось любила, як була молода", – вирішила Фросинка й нікому не докучала більше своїми запитаннями.
Фросинка попрацювала рік малярем, а потім вступила до будівельного технікуму.
Усе було тихо й мирно в родині Мартиненків, аж поки до рук Фросинки не попав лист Галини до матері, який вона надіслала чомусь не на їхню домашню адресу, а до запитання на головпоштамт.
Фросинка збиралася з Охрімом до театру.
– Мамо, дай, будь ласка, мені грошей.
– Візьми в сумці.
Фросинка зразу впізнала почерк Галини, бо зрідка листувалася з нею. "Чого ж це мати мені не показала?" здивувалася Фросинка й почала читати:
"Шановна Марто Петрівно! Вчора я була в Сосонці, але Степки вже не застала. Її запросили на якусь студію зніматися у фільмі. Мені розповів про це брат. Так що ваша дочка ще може стати відомою артисткою. Чугай живе сам, зустрітися з ним не довелося. Ви не турбуйтесь, я навіть своєму Сашкові не розповіла про вас. Не варто тривожити старі рани, повернути нічого не можна. Якщо говорити відверто, Марто Петрівно, то для Степки ви чужа людина, і приїжджати вам не треба. Вас не зрозуміють ні Степка, ні Чугай, ні люди. Даруйте, але я думаю, що й моя подальша інформація буде зайва. Я писатиму Фросинці, а вам про Сосонку – ні. Бажаю вам добра. Галина".
– Мамо, що це за лист? – вбігла Фросинка на кухню.
Марта зблідла, побачивши конверт у руках дочки.
– Хто така Степка? Хто? Кажи! Моя сестра? Де вона? Чому ти не сказала мені? – посипалися на Марту тяжкими докорами запитання.
– Степка... твоя сестра... Я тобі розкажу потім, Фросинко... Ти розумієш.
– Ти її здала в дитячий будинок?
– Ні... Я тобі все розкажу... Іди, бо тебе чекає Охрім.
Марта розповіла чоловікові про розмову з дочкою.
– Від неї не треба нічого приховувати, – сказав Володимир Касіянович. – Фросинка – доросла дівчина. Вона мусить знати правду.
І Марта розповіла дочці все. Фросинка спокійно вислухала материну сповідь, потім покликала батька й сказала:
– Мама негайно мусить поїхати до Степки і до... Чугая.
– Це неможливо – заперечив батько, – Минуло стільки років...
– Мати мусить поїхати, – наполягала Фросинка. – Або поїдьте вдвох... Ви ж удвох тікали...
– Я хотіла вже давно поїхати, але...
– Боягузи можуть придумати для свого виправдання тисячу "але", – обірвала матір Фросинка. – Ти мусиш поїхати й хоча б попросити пробачення... у свого чоловіка й... дочки.
– Ми вже обійдемося якось без твоїх порад, – Фросинка вперше бачила батька таким злим.
– Це... це нечесно так! – крикнула Фросина. – Ви – егоїсти! Ви скалічили два життя, ви думали тільки про себе... Чому ти залишила Степку?.. Розумію, ти могла не любити Чугая, але дочку...
– Фросинко, не будь така жорстока, – благала Марта.
– Якщо ти, мамо, не поїдеш, то... я... сьогодні піду від вас!
– Що?! Куди підеш?! – батько загородив собою двері,
– У гуртожиток. А з вами не буду жити!
– Але ти зрозумій, як матері буде тяжко зустрітися з ними, – вже лагідніше промовив батько.
– За все треба розплачуватися, тату. Якщо мати не поїде, то я... перестану поважати вас.
– Фросинко, – Мартиненко посадовив дочку біля себе. – Послухай... я розказав про все наше життя своїм товаришам по шахті... Вони зрозуміли, а ти... рідна дочка і... Я люблю твою маму. Чуєш? За кохання люди йшли навіть на смерть...
– Погоджуюсь. На смерть, але не на підлість. Чому ви не забрали Степку?
– Чугай не віддав би її ніколи, – сказала мати.
– Так. Не віддав би, – погодилася Фросинка. – Але ти, мамо, поїдеш. Поїдеш, бо нам ще всім треба жити...
– Я поїду, Фросинко. – Марта зрозуміла, що іншого виходу нема.
* * *
Марта поминула останні косопільські хати й вийшла на дорогу. Вечоріло. Зрідка проїжджали машини, навантажені буряками, – на завод. Двічі шофери порожніх самоскидів, що мчали до Сосонки, пропонували підвезти ставну чорняву молодицю з чемоданчиком, але вона відмовлялася. Марта не хотіла завидна з'явитися в селі, боялася, що впізнають. Звернула з дороги, щоб не спокушати ґречних водіїв, і пішла стежечкою попід лісосмугою. Колись цих дерев не було... А що ж тоді тут було?
Марта зараз могла пригадати тільки біле, засніжене поле, вітер, що, мов п'яний, никав по рівнині, падав у яри, зривався й знову падав. Він стогнав, скиглив, жалібно завивав. І ще Марта пам'ятає згорблену постать Полікарпа. Він тягнув сани, на яких сиділа вона, Марта, з маленькою Степкою. У Марти ще в поїзді почався приступ малярії. У Косопіллі вона ледве вийшла з вагона. Полікарп залишив її в холодній залі, а сам кудись пішов. Де він ходив, Марта не знала, а як повернувся – сказала:
– Тільки не вези мене до лікарні.
– Я тебе додому, Марто, відвезу.
Сани були низенькі й широкі. Полікарп закутав Марту й дочку в кожух, посадовив і прикрив ковдрою.
– Тут недалеко, Марто...
– Полікарпе, не треба... Залиш нас, – просила Марта.
– Мені не важко, – й сани справді легко заскрипіли полозками по накоченій дорозі. – Ти пам'ятаєш, як витягла мене з поля бою під Калачем? Три кілометри тягнула на плащ-палатці...
За Косопіллям дорогу завіяло снігом, димілися косі перемети, сани грузли, провалювалися в холодні білі хвилі, але Полікарп не зупинявся, тільки ось біля цієї старої верби підійшов до Марти:
– Живі? Потерпіть, скоро будемо вдома.
Лише тепер Марта майже фізично відчула, як було тяжко Полікарпові везти їх зі Степкою в тому засніженому мороці, коли здавалося, що на всьому білому світі нема нікого, крім них. Дитя заплакало, і це вивело Марту із забуття. Степка хотіла їсти, плямкала губами, шукаючи материних грудей, але Марта не мала сили й поворухнутись, руки немов закостеніли. Полікарп кинувся до них:
– Марточко, чого воно? Холодно?
– Треба нагодувати Степку, – ледь ворушила вустами Марта. – Я не знаю, чи є в мене молоко, може, перегоріло... Візьми розстебни, Полікарпе...
– Як же я? – зовсім розгубився Полікарп. – Такий вітер...
Чугай миттю скинув кожуха й прикрив ним Марту з дочкою, потім обережно просунув руку під кожуха, під ковдру, намацав ґудзички на кохті, невміло розстебнув і доторкнувся до Мартиних грудей. Здерев'янілі пальці ковзнули по соску, потім Полікарп ніжно вивільнив Мартину цицьку. Вона обпікала йому руку, але, мабуть, ніколи більше в житті не відчув Полікарп такого священного трепету, як коли вони вдвох з Мартою годували своє дитя.
Поки Степка ссала, Полікарп тягнув сани в одній лиш гімнастерці. Вкрилася інеєм його спина, груди, ордени. Тепер він поріднився з цією заметіллю, бо й сам був наче зроблений зі снігу. І пестив тепер його вітер, як свого, й лащилася до нього хурделиця.
– С-син, с-с-син, с-сніговий с-с-ин, – висвистувала поземка, чекаючи, що впаде Полікарп і засне на білих снігах, – зас-с-сни, зас-с-ни, с-спи, с-спи, с-с-спи.
Полікарп спіткнувся й упав у холодний пух. А тут тепло. Полежати б трохи, спочити, зовсім вибився з сил... Спати, спати...
– Полікарпе-е! –крикнула Марта. – Вста-а-ань! Вста-а-ань!!! Рідненький мій! Встань, бо застане буран!
"Встать! – несамовито кричить лейтенант Карагач. – До бою! За Батьківщину – ура!"
Полікарп лежить в окопі. Бій. Атака. Всі біжать. Карагач розмахує пістолетом:
"За Батьківщину – ура!.."
Чугай стискає автомат і вилітає з окопу.
– Куди ти біжиш?! – зупиняє Полікарпа голос Марти.
Нема ні Карагача, ні бою, ні окопу... Марта, його Марта, з дитиною на санчатах...
Полікарп одягає кожуха, підперізується і тягне сани далі, а може, й не сани тягне Чугай, а все поле, всю землю...
Показався старий сосонський вітряк. Може б, Марта і не підійшла до нього, та стежка повернула круто від дороги й повела жінку за собою. Біля цього вітряка вони прощалися, коли Полікарп їхав на заробітки.
Видно, так уже повелося в Сосонці, що біля нього завжди всі прощалися, коли йшли на війну чи на службу в армію, вчитися у міста чи на підробітки.
Полікарп стояв тоді з торбинкою в руці й винувато дивився на Марту:
– Ти не гнівайся, що залишаю вас... Зароблю грошей, – доторкнувся до сокири, обмотаної рушником, – і тоді вже ніколи, Марто, ми не будемо розлучатися... Хату нову поставимо... Дзеркало велике куплю тобі... Повернусь і вже при землі буду... Дочку бережи й себе... для мене... Знай, Марто, що мій світ на тобі клином зійшовся.
Марта обійшла навколо вітряка й наче відчула свої давні сліди.
"Степка + Платон = любов", – прочитала Марта видряпане признання на крилі. Кого ж ти покохала, Степко? Платон... Платон. Це брат Галини... А може, хтось інший... І Степка інша... І чи люблять вони одне одного, чи це просто слова? Адже ніхто не знає, де починається любов і де її кінець. Хіба Марта думала тоді, коли витягала з бою пораненого Полікарпа, що стане цей постріляний автоматник її долею? Скільки вона врятувала за війну солдатів! Молодих і старих виносила з-під вогню, живих і мертвих. Приставали до неї в шпиталі, ті, що вже поверталися до життя, рядові й офіцери, фронтовики й тилові писарі, а сподобався Чугай. Був молодий, красивий. Лежав голий на операційному столі, наче вирізьблений з білого мармуру. Смерть уже стояла над ним і змінювала на свій кшталт його обличчя: загострила носа, висікла дві глибокі зморшки біля рота, пригасила очі – вмирай.
Але, мабуть, для Чугая було замало шести німецьких куль, що пронизали його тіло. Він вижив, а коли почав ходити, забрала його Марта в хату до старенької бабусі на околиці Калача одужувати.