Ми почали ввечері, коли ще було світло, а закінчили геть вночі. Гітара, вино і ми якимсь незрозумілим чином там серед чужих людей. Дуже атмосферний вечір, — сказав Даня.
— А пам'ятаєш, як ти відмазав того панка з його вагітною жінкою від поліції? — спитав Артур вже у Дані. Додавши, що це також було до того, як вони познайомились зі мною і Владом.
— О, це історія. Теж було на Подолі, — розповідав Даня. — Я тільки недавно повернувся з Іспанії. Ми вийшли з Артуром кудись в магазин чи прогулятися і зустріли одного панка з моєї школи ще до Іспанії. Він святкував день народження з якимись такими ж волоцюгами, але прикрасою того вечора була його, як виявилося, дружина. Вона була напевно на місяці вже дев'ятому в свої дев'ятнадцять років, з таким великим, я би навіть сказав, неймовірно великим животом. Вони нас позвали до себе святкувати, а святкували вони на вулиці, всівшись на таких дерев'яних піддонах, які на складах використовують та які напевно просто викинули на вулицю. А потім в один момент цей Жора, чи як його там, запропонував покурити трави. Ми з ним пішли за Житній ринок. За нами ув'язалася його вагітна дружина. Десь там, біля смітників ми тільки зробили по затяжці, як під'їхав патруль. Це, мабуть, була якась точка, тому що пояснити, як вони так швидко з'явилися, інакше не можна. Начебто їх навели на нас. Цей Жора все викинув, але викинув ледь нам не під ноги. Так ми стояли втрьох: я, Жора і дівчина з животом, а Артур з панками чекали нас за метрів п'ятсот звідти. Коротше кажучи, Жора і його дружина втратили дар мови, так що, нічого не втрачавши, я відвів в сторону сержанта і сказав, що в нас там друзі недалеко і нехай дасть мені п'ять хвилин, щоб я знайшов якісь гроші, щоб цю історію просто забути. Так я прибіг до панків і Артура з криками, щоб давали бабки відкупити нас. Панки просто звалили, сказавши, що нічого немає.
— А в нас не вистачало щось типу 70 гривень, — втрутився Артур.
— Так, там треба було двісті п'ятдесят, а було щось ніби сто сімдесят шість чи щось таке... — перехопив ініціативу розповіді Даня. — Насправді ми могли просто піти додому і залишити того панка зі школи і забути про них.
— То чому ж ми не пішли? — засміявся Артур.
— І що далі? — спитав Влад з цікавістю, йому це нагадало їхню історію з Данею.
— Ми прийшли туди, маючи сто сімдесят гривень з копійками, і просто віддали сержанту все, що мали. Він заморочуватися, що не вистачало сімдесяти гривень, не став, та ще й до всього віддав мені ту траву, яку Жора скинув, — сказав Даня. — Прокатило. Вони нас відпустили й поїхали ловити інших студентів.
— Траву ми забрали і скурили вдома, — сказав Артур, посміхаючись.
— Вона реально була вагітна і курила траву? — здивувався я.
— Панки, — відповів Даня, підтверджуючи це. — Гірші від них тільки хіпі.
— Це ще було до того, як ми познайомилися з вами? — запитав я.
— Так, незадовго, — сказав Артур.
— Це було років одинадцять тому, — додав Даня і підняв руку з чаркою текіли. — За тебе, Артур, ще раз!
Артур знову обійняв Даню. Це бачити зі сторони було трохи дивно, з огляду на те, що вони мали останнім часом напружені стосунки. Здається, обидва вирішили примиритися. Нас всіх очікувало попереду нове життя і зміни, але старе життя було повне історій. Що ще треба для щастя?
19.02.22
Я прокинувся від бризок води на своєму лиці. Розплющивши очі, побачив, як Даня стоїть наді мною з пульверизатором в руках. Мене охопила злість в цей момент, настільки сильна, що я б не думаючи ні секунди виставив його геть зі своєї квартири назавжди. Але я не зміг навіть крикнути на нього через глухий сильний біль у скронях. Не можна влаштовувати парубоцький вечір за добу до весілля, подумав я. Даня й далі стояв і дивився на мене, ніби маніяк — мовчки і з якоюсь садистичною цікавістю. Але замість ножа в його руці був пульверизатор.
— Ти знущаєшся? — спитав я його.
— Відчув тепер, як це? — спитав він у відповідь. — Прокидайся. Вже дванадцята майже.
Дійсно була дванадцята година. Я виглянув у вікно і побачив, що машини Влада немає. Отже, він її вже забрав, не зайшовши до нас, і поїхав за Софією. Вчора він не пішов в стрип-бар, відправившись додому раніше спати. Влад не пропускав вихідні з донькою за жодних обставин. Після того як ми відправилися втрьох у стрип-бар, Артур теж не затримався надовго і поїхав звідти через годину, пояснивши, що багато справ перед весіллям. Залишившись удвох, ми з Данею випили ще пару коктейлів, розглядаючи голих жінок. Незадовго до того, як Артур нас залишив, я вже втратив відчуття міри і пив за інерцією.
Голова ще більш пекельно розколювалася після того, як підвівся на ноги. Я вийшов на кухню і побачив Даню, який, ніби й не було нічого, готує собі яєчню. Пульверизатор стояв біля фікуса.
— Ти себе нормально почуваєш після вчорашнього? — спитав я його, присівши за стіл.
— Страшенно розчарований таким паскудним парубоцьким вечором, — відповів він, хоча я запитував про фізичний стан, але Даня продовжував, а перебивати його в мене сил не було. — Ми мали всі вчотирьох прокинутися в тебе в квартирі серед розкиданих пляшок і голих тіл якихось незнайомих жінок. Ось це правильний парубоцький вечір, — підсумував він.
— Таке буває тільки в кіно, — сказав я, відчуваючи, що мене починає нудити, коли я подивився на яєшню на сковорідці. — А похмілля в тебе немає, як я бачу.
— Ні, — відповів він. — Переваги тривалого вживання.
Я вийшов з кухні і повернувся в кімнату. Згадавши, що я йшов перший раз на кухню за таблеткою знеболювального, але, прийшовши, чомусь забувся, для чого приходив, тому я знову повернувся на кухню. Я взяв таблетку. Випив. Секунди дві мені вистачило, щоб пульсуюча біль у скронях переконала мене, що однієї таблетки точно буде недостатньо. Я випив другу таблетку. Даня в цей час їв свою яєшню і читав щось у телефоні.
— Завтра весілля, — сказав він мені, продовжуючи дивитися в телефон.
— Думаєш, що я міг це забути? — зітхнувши, я раптом зрозумів, що потрібно попрасувати ті сорочки, які ми купували з Данею спеціально на весілля. Праски в мене не було. — В нас є проблема.
— І завтра вона офіційно оформиться, — сказав Даня, так само не відриваючись від телефона.
— В нас немає праски.
— Для чого нам праска? — запитав він, подивившись на мене, і я повірив, було очевидно з його виразу обличчя, що він щиро не здогадувався.
— Сорочки, які ми купували, — сказав я. Вираз обличчя Дані змінився. Тепер за цим виразом приховувалася робота мозку. Він прикладав, здавалося, неймовірних зусиль, судячи з виразу, щоб знайти якісь аргументи, що дозволяють все таки піти в трохи пом'ятій сорочці. Потім Даня підвівся і пішов у свою кімнату. Я пішов за ним. Він дістав сорочку і розглядав свою нову сорочку, яка була дуже сильно пом'ята.
— Начебто не сильно пом'ята... — констатував він.
— Зрозуміло, — більше нічого не сказавши, я повернувся в свою кімнату. Знову приліг і почав думати, коли останній раз користувався праскою. Не зміг пригадати.
Через деякий час я піднімався на поверх вище до Марти Іванівни. Її квартира розташовувалася просто над моєю. Це була жінка років сімдесяти п'яти. Я часто був в її квартирі ще дитиною, коли товаришував з її внуком. Після того, як внук з мамою переїхали на інший район, я припинив заходити до неї, як і товаришувати з її внуком. Його б зараз побачивши, я напевно навіть не впізнав, враховуючи, що пройшло з того часу майже двадцять років. Іноді зустрічаючи Марту Іванівну в під'їзді, я по-сусідськи завжди пропонував допомогти з сумкою чи просто запитував, як її життя. В останній час я зустрічав її нечасто. Було краще піднятися до Марти Іванівни, ніж їхати купувати праску, якою я не міг згадати коли користувався в останній раз.
— Марто Іванівно! — бадьоро розпочав я, коли двері відкрилися. — В мене до вас питання.
Давно я її не бачив, подумав я. На вигляд вона постаріла ще більше. Це була худа жінка невисокого зросту, яка, побачивши мене, чомусь дуже зраділа. Вона широко відкрила двері, що я зміг побачити весь коридор позаду неї. Здавалося, ніби за всі ці роки в її квартирі нічого не змінилося. Позаду неї сидів кіт і втомлено дивився просто на мене. На вигляд коту було ще більше років, ніж Марті Іванівні.
— А на чому ти будеш прасувати? — запитала вона. Я задумався.
— На столі, — відповів я з деякою паузою.
— На столі не годиться, — сказала вона дуже однозначно. — Що потрібно попрасувати?
— Сорочку.
— Знаєш що, бери сорочку і приходь до мене. Я все зроблю.
Я попрямував назад за сорочкою.
— Де твоя сорочка? — спитав я у Дані. — Марта Іванівна нам все зараз попрасує.
— Я з тобою, — відповів він. Сил заперечувати знову не знайшлося.
Ми піднялися вдвох. Я знову подзвонив в дзвоник, після чого почув зсередини квартири голос, який, наближаючись, повторив двічі, щоб я заходив. Я зайшов і відрекомендував Даню.
— Хлопчики... — почала Марта Іванівна говорити нам якось по-дитячому радісно, поки ми стояли поряд з Данею в її коридорі, тримаючи кожний свою сорочку. — Що це у вас за свято намічається?
— Завтра весілля, — відповів Даня. — Найкращого нашого друга.
Ми пройшли трохи далі в кімнату, де вже на прасувальній дошці стояла ввімкнена праска. Здавалося, ця праска була куплена ще за часів Сталіна.
— Одну хвилину, нехай нагріється, — Марта Іванівна дістала шмат марлевої тканини.
— А це для чого? — запитав з цікавістю Даня.
— Так треба, — сказала вона, не пояснивши. — Не хочете випити чаю? — запитала вона. Не давши мені часу, щоб відмовитися, вона запропонувала: — Ще в мене є борщ, але вчорашній. Окрім борщу... більше нічого. На гостей я не чекала сьогодні, а в магазин піду тільки завтра.
— Борщ? — запитав Даня. Я подумав про себе в цей момент, що тільки не це і тільки не зараз. — Я би, чесно кажучи, не відмовився від борщу, — сказав він і продовжив: — Не так часто випадає шанс поїсти борщ.
До мене в цей час підійшов кіт і, піднявши свою стару голову, на якій була або залисина, або лишай, почав витріщатися вперто, здавалося, мені просто в очі. Але при цьому всьому Марта Іванівна стала ще радіснішою. Я подивився на Даню, поки вона пішла на кухню поставити на плиту борщ.
— Що? — спитав він. — В тебе багато справ на сьогодні?
Дуже швидко дві сорочки були готові і висіли на бильцях стільчиків у вітальні.