Знову завела розмову з Василісом, уже надірваним голосом, сповненим відчаю. Вислухав.
— А ти сама хочеш цієї дитини? — спитав, дивлячись їй у вічі, — хочеш і готова до сім'ї?
О-о-о... Та чи хоче вона?! Вона ж любить його до безтями! А чи може підлягати сумнівам можливість мати під серцем частинку свого коханого?! Невже то не ясно? А й справді, чого ж вона хоче? А хотіла вона, щоб і він хотів. Щоб очі його світилися щастям, а вони — мовчали. Щоб його тіло літало на крилах батьківської гордості, а воно
Не світла радість носилася в повітрі довкола них, а холодний подих... Василісом запанувала нерішучість... Лише запитання до неї та самого себе. Славу почав опановувати недозволений страх. Вони стали уже на дорогу, ворожу коханню. Василіс знав це, а Слава не хотіла визнавати. Не хотіла прийняти, не хотіла відмовитись. Якийсь мертвий голос усе нашіптував і нашіптував. Відповіла Ва— силісу запитанням:
— А ти хочеш? Це ж наше, спільне, а не лишень моє. І сама я не зможу. Та й куди подітися маю ?
Василіс промовчав щодо своїх бажань, лише сказав, що на днях поїдуть у Спарту. Зрозуміла це як відмову від дитини, а заодно й від неї.
За два дні по дорозі в Спарту Василіс уже відверто сказав їй, що не готовий до дитини і сім'ї. Та вона й так уже зрозуміла це, хоч і не зізнавалась, а виходить, що себе не обдуриш. Отой внутрішній голос — велике діло. Але оскільки надія помирає останньою, то вона й померла на цій дорозі. Вирішила твердо — якщо сьогодні оперують, вона піде під ніж. В цей день помре й те нове, ще несміливе і вже досить перелякане та засмучене життя. Бо не могло воно у неї під серцем не відчути її нерішучості, відчуженості, її холоду всуміш із відчаєм, її нелюбові. Оте нове, крихке, ніжне, слабеньке. Зачате в любові, загине від нелюбові. Хай іде...
....Ледь прилягла на задньому сидінні автомобіля, ще сп'яніла від наркозу. Намагалась підвести голову, а вона, геть важка, свинцем залита, знов хилилася додолу. Так добре... ні думок, ні відчуттів, ні бажань. Вона ніби є й нема її одночасно. Нірвана. Так би й залишитись в цьому стані — без думок, без бажань, без болю. Без цього всього, десь там глибоко в душі та в тілі. Без скреготу совісті. Хай спить.
Увечері не пішла до роботи. Лежала, скрутившись бубликом під ковдрою на другому поверсі. Василіс повернувся швидко. Дивно. Прийшов до неї й обійняв з якоюсь особливою ніжністю, а чи співчуттям. Що то з ним?
— Скоро ти повернувся, — прошепотіла.
тів бути з тобою.
кую, — відповіла.
А сама подумала, що не з нею він. А де ж? Та це було важливо ще зранку. Тепер, на вечір, хай буде де хоче. Бо не з нею він, а з її злочином. Тут вони разом, тільки тут.
Зимові дні продовжували обмиватися дощами. Мокрі, сірі, похмурі. Великими й малими краплинами били у вікно, стікали по шибах, єднаючись у тонкі цівки й біжучи до гурту, утворюючи стрімкі струмки на подвір'ї, що, своєю чергою, зливаючись до купи, рікою неслися дорогою вниз, аби там зібратись у величезні озера-калюжі, темні та глибокі.
Темні калюжі затопили й голову Слави. Думки, такі ж сірі й похмурі, як дні, витікали потоками сліз, мочили лице, сіллю наповнювали вуста. Коли це закінчиться? Ця погода-негода! Цей настрій і тупий біль невідомо за чим. А чи, може, відомо? Зізнання — крок до свободи. А вона все чекає.
Чекає, коли перестане плакати погода, коли висохнуть калюжі й повернеться на небо сонце. Тоді повернеться сонце і в її життя. Висушить своїм південним гарячим промінням заболочену голову, розжене теплими вітрами потоки сліз, випарує туман і сирість із серця.
А поки що сльози рвуться на волю непрошено, важкі й огидні. Стримує їх з усіх сил, бореться з ними. Одна. Вона настільки самотня серед цих гір та безкінечних маслинових гаїв! Один на один зі своїм болем, зі своїми думками та сумнівами, з низкою запитань. До кого й чому? Гори ж бо мовчать, небо плачем заходиться, вітер сердиться на все, — то завиває як навіжений, то нещадно рве тонке гілля дерев. Хіба дочекається від нього розуміння та співчуття? Він то тут, то там. Швидкий і вільний, нікому непідвладний. Весь час втікає. Йому легко, бо залишає свій біль чи радість відверто і щиро, де хоче. Де має залишити свій біль Слава, де вихлюпнути його з себе? Так, як то робить вітер — гучно, відверто, шалено. Чому вона не вітер?..
Так само, як вітер, утікав від неї й Василіс. Як завжди, її настрій і самопочуття відбивались на ньому негативно. Не шукав пояснення тим настроям, не шукав причин, просто реагував. Віддавав їй те, що й одержував. Віддавав колючими та грубими словами, байдужістю й холодом. Той осінній мир і спокій у їхніх стосунках пішов слідом
за осінню. Пішов у минуле. Щез і розчинився марою в повітрі, як ота несмілива й ні для кого не бажана вагітність. На Василісові реакції відповідала мовчанкою і постійними тихими та прихованими сльозами. Хоча відчувала, що мало-помалу назбируються всередині її грудей грозові хмари. Лише питання часу, коли вихлюпнеться стихія назовні потужним шквалом.
Якось миючи після обіду посуд на кухні, Слава випустила із рук тарілку, що вислизнула і враз заповнила дзенькотом і друзками все навколо. Стояла, розгублено дивлячись на розбиту тарілку, а у вухах продовжувало дзвеніти. Увійшов Василіс із сусідньої кімнати, глянув на неї похмуро, закрутив головою й глузливо промовив:
— Незграба — що з неї візьмеш?.. Щось знову порізала?
Враз Славі не захотілося розплакатись, як раніше. У ній почав розгоратися тихий вогник, що стрімко розповзався по грудях. Язики його, гарячі й бурхливі, охопили обличчя, а далі яскравим спалахом вирвались із горла. Той дзенькіт тарілки, розбтитої на дрібні друзки, розбудив у ній грозу. Тремтіли руки й тремтіло від напруги все тіло. Та голос її виявився твердим і рішучим:
— То все, що для тебе важливо — то нікчемна тарілка?
— Та тарілка грошей коштує, на які ти не потрудилась.
— Що?! Я не потрудилась? Та що ти кажеш, розумнику! А хто з тобою ночі не спить?! Хто по деревах лазить?! Хто тобі пере, миє, прасує? Є ім'я в цієї людини, існує вона, а чи це привид? Можливо, ти щось мені платиш за це, а чи привиду грошей не треба?!
— Плачу, скільки можу.
— Та не надаю я тому значення, бо інакше мене б не було тут, але бачу, що є важливим для тебе. Тарілка. А моя розбита душа не важлива. А чи її легше викинути на смітник?
— Треба було розум мати, — буркнув Василіс.
— То лише мені треба було того розуму? То лише моя відповідальність? А твоя де?! Та хай уже, з цим усім, думала, може хоч зрозумієш мій стан. Трішечки. Та де там. Річ важливіша за людину. Виходить, ти такий мізерний, як оті інші, що все грошима міряють!
— Думай, що говориш, — грізно процідив крізь зуби Василіс.
Та Слава не чула його слів і чути не хотіла нічого, окрім свого болю і образи:
— Замовкни! — випалив Василіс, геть чорний з лиця.
Та хто в силі зупинити воду, що прорвала дамбу. Хто в силі зупинити вогонь, що, розбурханий вітром, усе пожирає. Слава продовжувала виливати з себе, що треба й що не треба, не добираючи слів. Умить Василіс опинився поряд, очі його запали люттю й ненавистю. Слава не могла витримати цього погляду, не хотіла прийняти його, і в знак протесту та захисту від Василісової ненависті продовжувала кричати, вже майже лягаючи спиною на умивальник.
Василіс замахнувся і зацідив їй по губах. Запекло. Та вона не притихла, не здалася. Ногою штовхнула його, і він відлетів убік, схопившись руками за низ живота. Підняв на неї очі й у погляді тому побачила розлюченого й пораненого бика на іспанській арені. Облетіла миттєво кімнату довкола столу й кинулася на вихід, ледве встигла просковзнути у двері. Василіс сильним ударом ноги влупив по них, аж затріщали в завісах. Слава бігла куди ноги несли, вниз по дорозі. Коли вже була досить далеко, оглянулася — позаду погоні не було. Все тіло продовжувало тремтіти, віддихалася й, важко сопучи, побрела садом поміж дерев. Ходила так довго наодинці з думками. Ділилася ними з деревами й вітром, що плутався у вітті. З небом і променями сонця, котрі тонкими цівками торкалися землі. Здавалось, лише природа в силі зрозуміти її, відчути, забрати біль і смуток. Забрати мовчки, ні про що не питаючи. Та вона й не криє нічого, не ховає. Бо неможливо приховати що-небудь від себе. Від неба над головою. Там, угорі — знають усе, бо лишень там знають, для чого все тут відбувається.
Втратила відчуття часу, тиняючись отак у високих травах. Вилізла на високий схил і полетіла поглядом вдалину, ковзаючи ним по вершинах гір. Звільнилася. Навіть посміхнулася. Тягар, що давив на серце каменем, посунувся геть. Вогонь, що палахкотів у грудях, згорів дотла, залишаючи по собі лишень теплий попіл.
Прекрасне це життя й відчуття волі у ньому. Коли можеш знаходитися в місцях, заповнених по вінця красою, миром, спокоєм. Небом і простором, вітром і сонцем, та навіть дощем чи хуртовиною.
Із закритим серцем людина губить себе. Губить своє щастя. А що ж то є — щастя? Яке воно? В чому? В коханні, в насолоді, у свободі? Де ж тоді кохання губиться?.. Що то є — справжня насолода?.. На чому ж тоді кайдани?..
Гори мовчать, але знає, що відповідь їхня знайде її обов'язково. Рано чи пізно заворушиться в серці й зашепоче в голові, як уже шепотіло не раз. Тепер цей голос почує краще, бо вчиться з дня на день слухати його. Це як слухати ноти, всі підвищення й пониження, дієзи й бемолі. Напочатку важко, але працюючи над собою, помалу починаєш чути цілі акорди, кожну ноту окремо і всі разом. Внутрішній голос людський — то та ж сама музика — музика гір і річок, моря й вітру. Вона у всьому. Вона об'єднана з душею. Вібрації її надто тонкі й легкі, надто плинні, надто прозорі, та при зусиллях вловимі — бо то вібрації голосу й музики самого Творця.
Сиділа довго. Вітер плутався у волоссі, роздмухував його в усі боки, то налітав, то відступав. Здається, вітер навмисно зачіпався до неї.
Відводячи пасмо з очей, повернула голову вбік і побачила чоловічу постать, що наближалась. Це не сподобалось, бо порушувало самотність і спокій. Вирішила не повертати більше голови в той бік.
Чоловік невдовзі все-таки порівнявся з нею, чомусь не обійшов, не змінив напрямку, і це ще більше дратувало.
"І що тут робить? — думала.