Уран

Михей Кожухар помахом руки знаходить місце у хорі для Чугая і Мазура, очима спрямовує Диньку, стримує Федора Рибку, і пісня раптом стає широкою й ніжною.

Кохання, кохання –

З вечора до рання...

А сонечко зійде,

А сонечко зійде –

Кохання відійде...

Розтривожений піснею і спогадами, Платон пішов додому. Біля перелазу наздогнав його Федір Метелик:

– Просив би, щоб взавтра мені бензину дали, Платоне Андрійовичу.

– Будь ласка, заходь вранці в контору.

– Дякую... Жаль мені, що ви не бачили картини.

– Ще встигну.

– Я хотів, щоб ви перший, бо це діло таке, – туманно натякав на щось Федір. – Я розумію... Платоне Андрійовичу, ходімо до клубу... Я для вас одного покажу. Га? – перейшов на шепіт.

– Ходімо, – погодився Платон.

Федір перемотував стрічки:

– Я швидко, Платоне Андрійовичу.

Гайворон сів у кутку, в останньому ряду. Чекав. На підлозі лежав якийсь папірець, підняв, прочитав:

"Дорога Лесю!!! Як прийдеш у кіно до клубу, то сідай в останньому ряду, я, може, теж біля тебе сяду, якщо відв'яжуся від Алика Кози. Сьогодні в школі ти була дуже сумна, що в тебе сталося? Якщо тебе хтось зобидив, то скажи мені зразу. Я за тебе всім повідкручую голови. Я весь час думаю про тебе, Лесю. Напиши, чи ти думаєш про мене і що саме. Я тебе дуже л...

Твій до гроба Василь Гайворон".

Платон заховав цидулку в кишеню. З ніжністю подумав про брата. Це ж якій він Лесі пише? А-а, Це Купрієнкова донька. Очі – ніби льон цвіте і дві коси русяві... Коли приходить до них, то Васька наче хтось підмінює. Шістнадцятий рік Васькові, дев'ятикласник. Витягнувся, уже Платона наздоганяє. Завжди в роботі, все ж на його руках: сам варить їсти, миє підлогу, відносить прати білизну до тітки Ганни Кожухарихи... Не по літах серйозний. Платон любив ті вечори, коли вони вдвох сиділи з братом на старій теплій лежанці. Він розмовляв з Васьком, як з рівним, секретів між ними не було. А ось про Лесю Васько йому не сказав ще... Отак минають роки. Платон пригадує, як вони купали його з Наталкою в ночвах.

Коли Галя й Сашко Мостовий побралися й переїхали до Косопілля, вони запрошували Василя до себе, але, хоч як умовляли, той посилався на одне:

– А Платон?

Галина все робила, аби краще влаштувати життя братів, часто навідувала їх, попервах готувала їсти, прала, але їй уже несила була вигнати з хати суворий, аскетичний дух, що оселився тут після від'їзду Наталки.

Меншу кімнату займав Платон. Нічого зайвого: шафи з книгами, стіл і ліжко, по-солдатському заправлене ковдрою. Біля вікна фото Наталки, ще київське. У більшій кімнаті, що правила і за кухню, господарював Васько. У нього теж усе, як у брата: шафа з книгами, ліжко, заслане синьою ковдрою. Решта так, як було при мамі, ті ж карточки на стінах, ті ж вишивані рушники і лава, і стіл...

У коморі Васько обладнав собі майстерню – рихтував радіоприймачі. Мав уже з десяток, але все перемонтовував, і їх ставало то більше, то менше.

По неділях Васько брав газика і сам їздив у Косопілля до сестри. З Галиною вони ходили на базар, скуповувалися, і Васько повертався додому з певними запасами, бо ж на його руках трималося все хазяйство Гайворонів. Платон не міг собі уявити, як би він жив без брата.

– Готово! – сказав Федір.

Разом з чарівною тихою піснею на екрані народився світанок. Із синьої мли випливли безмежні чорні гони. Парувала земля, а в левадах, причаївшись, лежали сиві тумани. Цокіт кінських копит. Ближче, ближче.

– Хто ти, чарівнице? Скажи! – благав хтось за кадром.

І раптом до щему знайомий сміх і здиблений кінь... На ньому Степка. В очах ще не згас якийсь первісний шал, тремтять тонкі ніздрі. Степка кидає повід, зіскакує з коня і біжить просто в залу, до Платона. Він мимоволі простягнув руки, щоб спіймати її, і крикнув:

– Стій! Зупини!

Федір вимкнув мотор, і Степка завмерла на екрані в нестримному пориві, так і не дійшовши до Платона.

Гайворон вибіг з клубу.

10

Вісімнадцять літ минуло від тієї захмареної осінньої ночі, коли Марта, залишивши малу Степку, втекла з Ладьком Мартиненком із Сосонки. Власне, це ще була не втеча. Марта не знала, що Полікарпові написали на далекі лісові розробки, щоб приїхав, якщо хоче мати жінку, бо злигалася вона з Ладьком і вже без сорому ночує в нього. Того вечора приїхав до Ладька його далекий родич з Узгір'я. Поставив забрьохану тритонку на подвір'ї, і пішло. Випили по добрій чарці, поспівали. Ладько сидів захмелілий і щасливий.

– Що скажеш? – показував посоловілими очима на Марту.

– Кругом двадцять п'ять, – запевнив родич. – Тільки не твоя... Повернеться Полікарп Чугай із заробітків – уб'є.

– Що буде – не знаю, а зараз моя, – обнімав безсоромну Марту.

Опівночі родич запропонував:

– Поїдемо в Узгір'я, на баштани... Там дід наш сторожує. Курінь – машиною розвернутися можна.

– Поїдемо! – загорілася Марта. – Ладьку, поїдемо... Хочу в курінь!

Ладько кинув у кузов машини оберемок сіна, ковдру, одягнув нового костюма, підхопив захмелілу Марту, і тритонка повезла їх із Сосонки. Вони лежали в кузові на сіні, божевільні від щастя, не помічали, як проїхали село, місток через Русавку, Косопілля, не помічали, бо дивилися на зорі. Марта не зогледілась, як і заснула. Ладько прикрив її хусткою й не відривав очей від вродливого обличчя. Мав Ладько й до Марти дівчат і молодиць, які забігали до його холостяцької хати. Жив, не журився. Казали люди, що привіз Ладько після війни з Німеччини три ящики голок і нажився на них в повоєнні літа, коли за голку правили на ярмарках, як за батька. Може, воно так і було, але в своєму селі він жодної голки не збув – казали, що перепродував спекулянтам.

Ладько був ставний, чорночубий, горбоносий, веселої вдачі й легко жив на цьому світі. А що йому? Повернувся з армії – батьків не застав уже, в хаті жила старенька тітка, та й та незабаром померла. Працював Ладько в Косопільській МТС механіком.

З Полікарпом Чугаєм вони приятелювали, тому й покликав його Чугай на вечерю, коли привіз Марту з дочкою до матері. Запала тоді в душу Ладькові Чугаєва жінка. Хоч що робив, хоч де ходив – усе ввижалася йому Марта. Зустрічалися вони рідко, випадково, то біля криниці, то в кооперації. Побачить Марту Ладько, стане, як вмурований, і, здається, наскрізь пронизує її своїми очима.

– Ой, не дивись так, Ладьку, бо я заміжня, – відказувала Марта.

– Ну то й що? Я вкраду тебе.

– Спробуй.

Не довго тужила Марта, коли поїхав заробляти гроші на хату Полікарп. Ладькові й красти не довелося її, сама прийшла якось увечері та й зосталася до ранку. Як відомо, в Сосонці таємниць не існувало, тож і взяли на язички молодиці Марту й Ладька. А вони не зважали ні на що, віддавалися своєму коханню, своїм утіхам, наче перед страшним судом.

Цілу добу пробули на узгір'ївському баштані Марта з Ладьком, а другого дня аж сюди дійшла чутка про страшну ніч у Сосонці.

Ладько привіз Марту в Косопілля до своїх знайомих, а сам загнаним вовком нишпорив поблизу Сосонки й сусідніх сіл. Повернувся за два дні й розказав, що Полікарп спалив його хату, а з нею й сусідські.

– Заарештували Чугая. Треба тікати, Марто, бо й тебе посадять.

– Тікати, тікати! А Степка?

– Потім заберемо. Їдьмо, бо не простять тобі люди.

– А тобі?

– І мені...

Страх гнав їх від Сосонки далі й далі. Кожне місто чи містечко, де вони зупинялися на деякий час, здавалося Марті, було дуже близько від Сосонки. Коли вона зустрічала міліціонера, її проймав жах. Примушувала Ладька брати розрахунок і шукати нового місця. Нарешті вони заїхали аж за Семипалатинськ, у найвіддаленіший радгосп "Печора". Ладько влаштувався механіком, а Марту з радістю прийняли медичною сестрою на фельдшерський пункт. Вона написала листа на Кубань в медичне училище, яке закінчила перед війною, і їй вислали копію диплома, а з архівного управління Радянської Армії підтвердили бойовий шлях інструктора медсанбату Марти Темрюкової.

Марта засипала своїми листами Ладькового родича з Узгір'я, але той раз чи двічі на рік надсилав коротенькі цидулки із застарілими сосонськими новинами: "Полікарпові дали десять років. Степка живе з бабою, гроші ваші передав, від кого –не сказав. По всьому видать, що вороття вам нема. Забувайте".

Там, у радгоспі, вони й одружилися офіційно. Тепер Марта й сама зрозуміла, що додому їй справді вороття нема. А коли народилася Фросинка, то й Степка відійшла у далекий нереальний світ. Фросинка була, як дві краплини води, схожа на Степку, і Марті часом здавалося, що це єдина її дочка.

З роками страх згасав, і Ладько, або, як тепер називали його, Володимир Касіянович почав умовляти Марту перебратися на Україну, ближче до рідних країв. У відпустку він поїхав до своїх фронтових друзів на Донбас, повернувся й сказав Марті:

– У Луганськ поїдемо. На вугільний комбінат запрошують, екскаваторну бригаду дають, квартира буде.

Уже в Луганськ написав Володимиру родич з Узгір'я, що був на ярмарку в Косопіллі й чув, що повернувся з таборів Полікарп Чугай. Десять років відсидів за свою сплюндровану любов. Ходить з бородою, називають його в селі вовкулакою і лякають ним дітей... А Степка вже дівка – пастух у колгоспі. Після цієї звістки Марта перестала посилати гроші Степці – боялася, щоб не кинувся на розшуки Полікарп, хоч на переказах вона підписувала вигадане прізвище й відсилала їх з інших міст. Стара Чугаїха, напівсліпа й прибита горем, думала, що гроші йдуть від сина.

Володимир Мартиненко був добрий чоловік для Марти, де й подівся той чорночубий сосонський джигун. Вся ця трагічна історія з Полікарпом і Мартою сталася, зрештою, з його вини, і ніщо не могло втамувати біль, що ятрив серце. Працював Володимир бригадиром екскаваторників, будував шахти, його шанували, про нього писала багатотиражка. Кілька разів парторг шахти Петро Каюмов говорив Мартиненкові, щоб подавав заяву до партії.

– Рано мені ще, – відмовлявся Володимир.

А коли його кандидатуру висунули до депутатів районної Ради, Мартиненко прийшов у партком і розповів Каюмову про все своє життя.

– Не можу я бути депутатом...

– За любов у нас не судять, – після довгого мовчання сказав Каюмов.