Та біля клубу його наздогнав газик. З машини вискочив Коляда:
— Ти що несеш?
— Тріски.
— Хто тобі дозволив?
— Ніхто. Вони все одно згниють,— тихо сказав хлопець.
До них почали підходити люди. Платон побачив давно не голене обличчя Полікарпа і червону хустку Степки…
— Так ти що, красти почав?! Зараз же віднеси назад!
— Не понесу.
— Понесеш! Я тебе до суду за розкрадання колгоспного добра! Кличте Горобця або Диньку, хай складуть акта. Ми не потерпимо злодіїв! — Коляда вчепився обома руками у в'язку трісок.
Платон швидко розв'язав пояса і висипав тріски в машину голови. Той аж побілів, замахав кулаками перед обличчям Гайворона:
— Я тебе, злодія, до суду! Всі бачили, всі?!
— Відійдіть.— Платон одвів руки Коляди.— Я зневажаю вас.
Той щось кричав услід хлопцеві, а потім наказав шоферові занести тріски в клуб.
— Приходьте, товариші, до клубу, у нас уже тепло.— Голова раптом став лагідним, добрим і нещасним чоловічком.— Бачили, колгосп розтягують, а за все повинен відповідати я…
Вдома Платон нічого не сказав Васькові, скинув фуфайку і ліг на тапчан.
— Ти втомився, Платоне?
— Втомився.
Здається, ніколи ще не зазнав Платон такої образи, як сьогодні. Невже можна за в'язку трісок назвати людину злодієм? За що мстить йому Коляда? За розмову з Мостовим? Ні, справжня причина десь глибше захована…
— Ти, Васю, побудь вдома, а як прийде Галя, скажеш, що я скоро повернусь.
Платон взяв у курнику мотузка і пішов у поле.
Починалась хуртовина, вітер сипав в обличчя лапаті сніжинки, нестримно шугав над полями, тужно завивав у ярах і побідно сурмив у високості.
З вузької чорної смуги, що врізалась клином в біле поле, виходили згорблені постаті і тягнулись до села, несучи на плечах в'язки промерзлого соняшника. Платон зайшов у смугу і почав виривати стебла. Вони були високі і чорні.
Виривати стебла тяжко. Ще коли соняшники були живими, вони глибоко в землю пустили своє коріння і тепер не хотіли розлучатися з нею. А може, сподівались, що весною знову зацвітуть, як дерева. Але Платон виривав їх з корінням, трощив руками, збивав чобітьми і кидав на купу, що ставала схожою на могилу.
Мотузок ножем врізався в плече, але Платон не відчував болю. Ноги провалювались у сніг, він падав і знову брів полем. По дорозі стало йти легше.
— Я більше не бу-у-уду-у! — почув Гайворон дитячий голос і зупинився.
За ровом, яким було обкопане кладовище, він побачив невеличкого хлопчика, закутаного хусткою, і худу бабуню у валянках. Вона ледве встигала за хлопчиком.
Платон не повірив своїм очам, кинув в'язку і перескочив через рів. Бабуня, зігнувшись у три погибелі, несла на плечах хреста.
— Що це ви, бабуню? Куди ви? — злякано запитав.
Бабуня поставила хреста і сперлась на нього, обхопивши обома руками. Це була Харитина Якимчучка.
— Куди ви несете цього хреста? — запитав удруге Платон.
Якимчучка витерла хусткою обличчя.
— Таке горе моє, сину, що й не сказати… Послала оцього басурмана, щоб трісок яких назбирав, бо позамерзаємо. А воно пішло з хлопцями та хреста принесло, господи, прости нас грішних…
— Я його не вихилитував, він уже сам упав,— шморгав носом хлопчина.
— Та хіба ж простить господь гріхи мої, коли я мало хреста не спалила?
— Давайте я вам пособлю.
— Пособи, дитино, бо вже йти не можу… Тяжкий хрест… А я ж тебе, басурмана, добра вчу, а я ж над тобою тремчу, щоб тебе трусило й не переставало,— накинулась на онука.— Показуй, де хрест стояв!
Хлопчина довго блукав по кладовищі, тримаючись за бабину руку, а Платон з хрестом ішов позаду. Хрест справді був важкий, дубовий. Як тільки донесла його Харитина?
— Кажи ж, де хрест стояв?
— Не знаю,— заплакав хлопчик.
— Що ж я тепер буду робити? Як я цей гріх з душі скину? — голосила баба.
Платон довго заспокоював її. Нарешті Якимчучка сказала:
— Приставте до цієї могилки, все одно чиясь душа християнська упокоїлась.
Платон опустив хреста. Харитина проказала молитву, перехрестилась. Вона хотіла перехрестити і малого, але той утік.
— Я, бабо, піонер уже…
У село повертались разом. Всю дорогу баба кляла Коляду:
— Хоч би на старість мою зглянувся! Проробила вік у колгоспі, а він мені не те що хліба не дав, а соломи пошкодував… Каже, у тебе дочка є, хай содержить…
— А де ж ваша дочка?
— На шахтах… Як поїхала на Великдень у п'ятдесятому, то тільки раз і показалась, коли оцього басурмана в пелюшках привезла… А де твій чоловік, питаю? А вона мені: я мать-одиночка… Тьху, прости господи… Раз на місяць моя одиночка пришле десять карбованців — та й живи… Зараз ось палити нічим, хоч хату розшивай.
Платон заніс бабі Харитині свою в'язку і пішов додому.
У хаті вже поралась Галина. Біля печі лежала купа хмизу.
— Це Васько приніс,— пояснила сестра, а потім запитала: — Що в тебе там з Колядою було?
— А ти звідки знаєш?
— Степка приходила…
— Нічого, ти не турбуйся, Галю.
— Не заводься з ним, Платоне, бо життя не буде…
— Буде…
— Там тобі листа дядько Михей приніс.
— Де, чому ж ти зразу не сказала?
— У тій кімнаті, на столі. Платон впізнав знайомий почерк.
"Платоне!
Мені не сподобався настрій, з яким ти писав останнього листа. Можна подумати, що важко тільки тобі одному. Не кисни! У мене теж бувають такі дні, що не хочеться жити, але… Годі. А життя, на жаль, і складається з маленьких турбот. Коли ти думав, що приїдеш у своє село — і на другий день усе зміниться, то трошки помилявся. Наказати людям, щоб вони стали добрими, не можна. А зробити їх злими — легше. Твій Коляда — не виняток. Що б не сталось, а я не хочу, аби ти розгубив свої мрії. Без них — тяжко…
Мій старенький генерал уже у відставці, і я з ним ходжу в парк. Батько стоїть на варті миру, а мама — біля плити.
Я теж хочу бачити тебе. Інколи мені здається, що чую твої кроки під вікном, і я лечу, мов божевільна. А потім бачу, що то ходить мій старенький генерал…
Як я хочу, щоб ти був генералом…
Наталка".
Це був перший лист від Наталки, в якому написала, що хоче бачити його. Всього кілька рядків. Платон перечитав їх разів з двадцять. Рядки розповіли йому багато.
— Галю, сестричко, я зараз поїду, а ти побудь з Васьком до понеділка, добре? Я швидко повернусь. Тільки туди і назад… Знайди мого светра.
— Ти до неї?
— До неї! До неї! — Платон підхопив Галю і закрутився по кімнаті.
— Їдь,— тихо промовила дівчина.— Ти — молодець.
— Чому це я став молодцем?
— Бо ти їдеш до неї в заметіль, сотні кілометрів… А є такі, що не ступлять і кроку.
Платон зібрався швидко. Взув чоботи, надягнув батькового військового кожушка, підрахував свої фінансові можливості і вирішив, що більше тридцяти карбованців брати не має права.
— У понеділок буду,— сказав на прощання Галі і пішов до Снопа.
Ничипір Іванович вислухав і дозволив:
— Видно, дуже тобі треба, Платоне, їдь.
Юхим вийшов з хати разом з Платоном:
— Зараз десь коней роздобудемо, я тебе на станцію відвезу, бо до ранку не доберешся.
Біля хати Івана Лісняка стояли запряжені коні, якими той одвозив молоко.
— Почекай,— сказав Юхим і побіг на подвір'я. Іван з Катрею вечеряли.
— Просимо до столу, Юхиме.— Катря поставила ще одну миску.
— Спасибі, я до Івана Івановича.
Лісняк подав свого зошита. Юхим написав, що він просить коней, хоче відвезти на станцію Платона.
"Куди їде Платон?" — написав Лісняк.
"У Вінницю".
"Чого?"
"Там живе дівчина, яку він любить".
"Бери. Тільки не дуже швидко їдьте. Для любові нічого не пошкодую",— написав Іван Лісняк, і обличчя його стало красивим, радісним. Виніс хлопцям ще й свого кожуха. Потім узяв батога і накреслив пужалном на снігу: "Як звати?"
"Наталка",— вивів Платон. Коні легко підхопили сани.
Біля криниці Полікарп Чугай напував коней, Степка сиділа на санях, кутаючись у велику хустку.
— Куди це ви зібрались проти ночі, дядьку Полікарпе? — притримав коней Юхим.
— Там пеньків накорчував, то привезти хочу…
— Як же ви їх корчуєте в такі морози?
— Після роботи прийду та ломом, ломом, а потім сокирою, за днів три і викорчую… І пенька нема, і дрова є. Та й Коляда не заверне… Тпру, не спіши, нап'єшся.
— А ви ж куди? — виглядають з-під хустки Степчині очі.
— Женитись! Вйо! — ляснув батогом Юхим.
Проїжджаючи повз Ліснякову хату, Степка прочитала на снігу: "Наталка". Вона зіскочила з саней і пробігла своїми чобітками по літерах…
— Ти що, дочко, здуріла, сніг толочиш,— сказав Полікарп.
— Не питайте, батьку…
*
За селом дорогу ще не встигло замести, і хлопці їхали швидко.
— А коли поїзд? — запитав Юхим.
— Не знаю, мабуть, ще й пересадка буде.
— Встигнемо. Вйо! Це та, полковницька?
— Та.
— Вона тобі написала, щоб приїхав?
— Ні… написала, ніби чує, як я попід вікнами ходжу…
— І все? — дивується Юхим.
— І все…
— Пхі, я думав, що вона заміж хоче екстрено… То чого ж ти їдеш? На переговори?
— Я хочу її бачити, Юхиме.
— Дорого тобі це побачення обійдеться…
— А ти б не поїхав?
— До кого?
— А якби Степка жила за двісті кілометрів від Сосонки і написала, що хоче бачити…
— Вйо, гаття!
— Ні, ти мені скажи,— наполягав Платон.
— Може б, і поїхав… Не можу я, Платоне, зрозуміти цієї Степки. То погляне на тебе так, що душу віддав би, а то пройде і не помітить… То зі мною поговорить біля перелазу, а на другий день Дмитро Кутень її проводжає… Чорт би їх побрав, цих дівчат. Вйо!
— А ти сказав Степці, що любиш?..
— Та-а, колись говорив і той… цілуватись поліз…
— Ну й що?
— Поцілував, але схопив по пиці…
— А про любов твою що сказала?
— Мовчить… Дивиться на мене, а не бачить… Десь далеко думками… І що воно таке, Платоне,— зручніше вмощується Юхим,— Світлана-"президентша" за мною сохне, по дві записки передає щодня… і славна така, проворненька… А я без Степки жити не можу… А це ще Кутень приїхав, на моє нещастя. Натягне свої шкури і рипить… То до Галі твоєї ходив, то до Світлани перекинувся, а це вже до Степки стежку топче…
— До Галі? — дивується Платон.
— Це всі знають… Їй-богу, я йому ноги поперебиваю… Відсиджу п'ятнадцять діб, позамітаю всі вулиці в Косопіллі, а ноги поперебиваю,— вирішує Юхим.— А ти що, женитись думаєш чи так…
— Хвора вона, Юхиме, на серце, дуже хвора…
— Жаль… А може, одужає, зараз ліки всякі є… Он дід Вигон торік розігнутись не міг, так йому спину звело.