В садочку було багато квіток. Кущі бузку й рожі розрослись попід барканами і закривали їх навкруги од очей. Доріжки були чисті й посипані піском. Ольга довго ходила по садку, нарвала пучок квіток. На свіжому повітрі швидко обсохли її інститутські сльози. Сонце почало припікать їй в голову. Вона почала нудиться, звикши в школі до товариства молодих подруг. і вийшла з садка на подвір'я. Там погонич вичищав станю.
— Пхе! — аж приснула Ольга, подивившись на таку прозу, і побігла додому, трохи не наткнувшись на корову. Вона ввійшла в покої, і знов її обхопило прозаїчне, буденне життя. Ольга почала нудиться й побігла через вулицю до Катерини.
Катерина сиділа з матір'ю й шила сорочки для маленьких сестер. Ольга прожогом вскочила в покої з червоними очима.
— Чи ти, Ольго, й досі ридаєш за інститутом? — спитала її Катерина.
— Чи вже ж ти так швидко забула його? — спитала в свою чергу Ольга. — Яка ж ти прозаїчна!
— Забула, бо нема про що й пам'ятать; а плакать, то й зовсім-таки нема за чим.
— А мадам Турман? А маркіза де Пурверсе? — спитала Ольга.
— Нехай вони собі здорові будуть, — промовила Катерина так спокійно, наче те все було давно минувше.
— Чи вже ж тобі не жаль за такими добрими людьми?
— Може, вони й добрі, тільки не задля мене, — сказала Каїерина. — Сказати по правді, я зовсім не обожувала їх; вони мені аж обридли своїм чванством, своєю брехнею про послів і за свою небувалу аристократичну рідню.
— Але ж їх обожував увесь інститут!
— Може, й усей, тільки ке я, — тихо сказала Катерина, приміряючи сорочечку на маленьку сестру.
— Одже ж я ніколи не згоджусь з тобою! — сказала з досадою Ольга. — Як швидко ти впала в прозу! Яка ти стала черства!
— О, я хочу мерщій вибить з голови інститутський романтизм, — сказала Катерина.
— Ходім хоч пограємо в чотири руки, бо мені так важко, так тяжко на серці! — сказала Ольга, важко зітхнувши.
Сестри посідали за рояль і почали розбирать нову п'єсу, часто спинялись, вилічували такт, міркували, морочились та й годі сказали! Одна звертала провину на другу, і швидко вони побачили, що обидві не винесли з інстигуту путнього розуміння музики! Вони потомились і покинули грать.
— Годі вже з нас тієї поезії! Давай браться знов до прози, — сказала Катерина, сідаючи знов за шиття.
— Що ж ми теперечки будемо робить? — спитала Ольга.
— Будемо обідать, а по обіді будемо гулять в Царському садку, і вже не в інститутських сукнях.
— А в якій одежі ми підемо в Царський садок? — спитала Ольга, дуже цікава убраться в довге убрання, в котре вона ще зроду не вбиралась. .
— Для мене все одно, в яке б не одягтись, — сказала Катерина.
— Серце! душко сестричко! Прийди до нас та будемо вбираться вкупі! — просила Ольга, і її думка розвеселилась тим, як вона буде одягаться в довгу сукню.
По обіді Ольга й Катерина почали вбираться в довгі сукні, довго вертілись перед дзеркалом і надвечір вийшли з своїми матерями гулять, їм було дуже незручно йти в довгих сукнях, в котрих шлейфи плутались і спиняли їх па ході. Обидві вони говорили по-французькій. Їм чудію було, що вони ходять попросту на вулицях, між усякими людьми, котрі сновигали поруч з ними і часом не звертали їм з дороги. Один міщанин ненароком штовхнув Ольгу в лікоть на тротуарі.
— Он, лишко мені! Яке мужицтво! Які киргизи! — пищала Ольга, обертаючись до матері, котра йшла слідком за нею. Жадібними очима оглядали молоді дівчата прохожих, неначе вони бачили їх вперше. Вони повернули на гору до пам'ятника князя Владимира [51], де ввечері гуляло дуже багато людей. Вийшовши на високу гору, вокн стали проти самого пам'ятника, щоб перевести трохи дух. Над самісіньким краєчком гори стояли рядками гуляючі люди й дивились на широку картину, котра полотном розстелялась сливе під самісінькими ногами. Внизу був спуск з Хрещатика на Поділ, по котрому валкою їхали екіпажі, рядками йшли й на гору і з гори прохожі. Ще нижче вилось шосе над самісіньким дніпровим берегом, ховаючись за високою горою ік полудню. І там тяглись екіпажі й прості волові вози. Ще нижче протікав широкий синій Новий Дніпро попід самим Подолом. На Дніпрі стояли й плавали барки, плоти. Плисковаті широкі острівці, поділені самовілками й рукавцями, зеленіли лозами й сінокосами. На їх цілими купами жовтіли, синіли й червоніли лучані квітки. За Дніпром, за білою смугою піску, на всі боки чорніли бори до самого краю обрію, скільки можна було засягти оком, ледве підіймаючись в далеку Чернігівщину. Ближча смужка лісу була зелена, дальша смуга була синя, а ще далі синів і чорнів ліс, неначе накритий тонким синім покривалом, і зливався з синім небом. На північ од Владимирового пам'ятника глибоко внизу лежгв Поділ з церквами й золотоверхими монастирями, вганяючись далеко плисковатим клином в Дніпро. На південь од пам'ятника підіймались гори, де був розкинутий Царський садок, а під горою, в глибокім яру, коло самого шосе, стояла висока колона старого пам'ятника Владимира. Сонце ховалось за межигірський бір, котрий од того став ще чорніший, а далекі озерця на оболоні під тнм бором і річка Почайна [52] горіли, наче розтоплене золото. На тій картині блищали всякі фарби, якими тільки можна було закрасити її: там було й синє небо, і синій Дніпро, і біла смуга піску, чорні бори й зелена оболонь, і зелені острівці, і червоне небо на заході, і червона, як жар, вода під чорними межигірськи-ми борами. Судна на Дніпрі, екіпажі й прохожі на шосе, на спуску, на подільських вулицях — все те давало жизні тій великій картині й зганяло з неї мертвий спокій природи.
Вечір був тихий та ясний. На тротуарі, котрим були обвиті самі крайки гір, обсаджених тополями, стояли ряднами гуляючі люди й милувались чудовим виглядом. Степанида й Марта й собі стояли з дочками проти самого пам'ятника. Хто тільки виходив на гору, то дивився на молодих паннів, а найбільше на Ольгу. Ольга вже хотіла обернуться, щоб глянуть на свій інститут, на те вікно, де пройшли її дитячі літа, але не встигла вона знайти того вікна, як її вразила дуже оригінальна картина коло пам'ятника.
На широких і високих східцях п'єдесталу сиділи рядками молоді паничі. То були студенти університету. По їх блідих лицях і очах, дуже веселих, по їх веселій розмові й жартах не трудно було вгадать, що та компанія тільки що скінчила екзамени і, мабуть, щасливо скінчила. Постава їх постатів на східцях була дуже вольна і через те дуже граціозна. Дехто трохи не лежав, дехто сидів, підобгав-ши ноги, дехто простягнув їх на всю довжину. Деякі поскидали картузи й порозкидали по східцях. Більша половина з їх курила, лузала насіння, кусала горіхи, обсипаючи лушпинням чавунні східці й траву.
Ольга обернулась, вгледіла той гурт і повернулась до матері, промовивши. "Пхе! як вольно держать себе студенти!"
— Пхе! — сказала й Катерина.
— Пхе! неначе інститутки нижчого класу! — додала Ольга.
— Нема на їх нашої маркізи! — писнула Катерина.
— Наша молоднеча так розпустилась, що й ходить по вулицях небезпечно! — промовила Марта Сидорівна.
— Ще й насіння лузають! Чи ти ба! Неначе сільські парубки! — прикинула Степанида.
— Мамо! який то бриль на одному студентові! Чи провансальський, чи тірольський! — аж крикнула Ольга.
— Де там! То український бриль, мужицький! — сказала їй мати.
— Пхе! Мужицький! А я думала, що тірольський, — промовила Ольга.
— Якби пак тірольський, то ще б нічого! — знов прикинула Степанида з філософською міною.
— Мамо! що то на одному студентові? Така одежа, як на мужиках! — аж крикнула Ольга. — І такі широчезні...
Ольга не насмілилась назвать тих широчезних шароварів і зупинилась.
— То мужицьке українське убрання, — промовила Марта Сидорівна. — Бог зна, що буде далі! Швидко не можна буде по вулицях ходить! — сказала вона, важко зітхнувши, неначе її на вулиці ждала смерть од тієї української свити й бриля.
— Але вони їдять надворі! — крикнули обидві інститутки. — Ой, mon Dieu! (Мій боже! (франц.) Ото якби побачила наша маркіза! Поїдьмо в інститут та розкажім все чисто! Ото буде сміху!
Жахаючись трохи демократичної групи молодих паничів, обидві панни, одначе, в душі милувались нею і милувались щасливими й веселими молодими видами. Вони самі так недавно скінчили екзамен, скінчили інститут; так недавно гуляли на вольному світі, що та веселість приставала до їх, переливалась в їх душі. Їм обом заманулось пристать до того гурту, весело побалакать, пожартувать, але інститутська наука маркіз паралізувала їх душі, придавлювала молоду потребу молодого серця і все наводила на їх думку про інститутську дисципліну.
Ольга спинилась на одному лиці, перевела очі на друге, на третє. Для неї було миле кожне молоде лице. Вона поминула одно повне, щокате лице з веселими очима, з широким ротом, з безневинним сміхом на губах. Те лице ніби говорило: "І нащо мені та краса картини, що розстелилась внизу, те небо й земля, ті люди! Хоч би вони й крізь землю пішли, мені було б байдуже! Я б їх виміняв на одну добру сигару!"
Ольга поминула й те лице і спинилась очима ще на одному: те лице було молоде, рум'яне, виразне, його рамами обхоплювали чорні кучері.
Ольга тільки що глянула на ті високі чорні брови, тільки що придивилась до чорних очей, і зараз впіймала самим серцем, самою душею їх промінь, її молода голова аж запаморочилась. Вона ледве встояла на ногах і тільки соромилась сісти на обтесані каменюки, що були покладені рядком коло тротуару.
Молоді паничі з східців сміливо оглядали паннів, когрі проходили повз їх. Вони не поминули й інституток. Всім їм кинулась в вічі Ольга своєю красою, своїми чорними локонами й блискучими очима. Кілька з їх встало й побігло навперейми поза пам'ятником. Між ними був і той панич з широким лицем. Вони раз пройшли коло їх, потім, як дами рушили з місця, вони знов забігли уперед і пішли їм назустріч. Ольга й Катерина бачили ті маневри, але не бачили між паничами тих високих брів і чорних кучерів.
Весела група молодих студентів знялась з п'єдесталу пам'ятника, наче зграя птиць, і почимчикувала з гори по кручених стежках, викладених цеглою. Студенти перебігли через возвіз і побігли ще нижче, до старого пам'ятника, так швидко, що на їх брилі й картузи тільки манячили., Вони збігли на шосе, і більша половина сіла на човни.