Знаю Бабіса з усіх боків, — хоч він і мій товариш, та не все схвалюю.
— Не розумію, навіщо було платити? — все ще наполягала Слава, шукаючи підтвердження несміливим здогадкам.
— Все поясню за порядком, коли то нове для тебе. Отож, все, що робиться в цьому світі — задля вигоди і грошей. Хтось більшою мірою входить у ці канали, хтось меншою, і кожен — своїми шляхами. У Бабіса цей шлях лежить через продаж задоволень і жінок. Багато дівчат чи жінок для цього купляються, особливо тепер, з ваших пострадянських країн, раніше — з африканських чи південно-американських,
— Я — ні, та добре знають деякі мої знайомі.
— Думаєш це так залишити?
— А що б я мала робити? Не потрібно мені все це. Ці нечистоти людські. Знайдуть і без мене.
— То таке, як знаєш і розумієш. Та хочу сказати, що Бабіс просто так тебе б не залишив і не відпустив. Тож довелося Василісу викупляти. Можливо, це звучить дико, але така реальність.
— Скільки? — спитала спокійно, хоч і приголомшено.
— П'ятсот хіляриків...
Слава лишень підняла брови. Ось яка їй ціна! В грудях щось заворушилося незручно, почала усвідомлювати уже в новому світлі вчинок Василіса. Не для себе робив то, а для неї. В першу чергу — для неї.
— Тепер розумію, чому сказав мені тоді — "ти вільна, йти куди хочеш", — мовила ніби сама до себе.
— Василіс — порядна людина й добра, хоч і трохи різка. Всі ми тут трохи такі, — посміхнувся Георгій.
— Знаю.
Георгій гукнув Василіса, замовляючи ще одне віскі. Замовив алкоголь і Славі.
Дівчина мовчки потягувала текілу з льодом і помаранчевим соком. Ось воно що і як. Навіть не наснилось би їй у найжахливі— шому сні, що нею могли торгувати. Як скотиною. Стало зрозуміло, чому Оксана не дала ясної відповіді, коли спитала її про розмову з тіткою. Бо та, напевно, сказала Оксані просто мовчати. Мовчати й робити свою справу, бо у Слави своя. За неї ніякий Стельос гроші не збирався повертати, а за Оксану — довелося тітонці.
Стало зрозуміло тепер, чому її так припрошували "придивитись" до цієї роботи і ніхто не звертав уваги на її наївне базікання, що "вона не збирається це робити". Кому було цікаво, що вона збирається, а що ні, й чого хоче? За неї вирішили, не питаючи. І, звісно, відверто обдурили. З самого початку. Нахабно й підло, як тільки люди можуть. Люденята... Гроші. Все заради них. І бісу — душу!
Ось чому відчула тоді той підсвідомий, незрозумілий страх. Страх безвиході, незрозумілий для неї, та добре ясний її душі.
Торгівля людьми. Як сотні років тому — рабами. Але це тепер, тут, наприкінці двадцятого століття! Хто знає про це?! Хто цікавиться?! Хто бореться з цим?! Люди ж бо продовжують жити дикунами. А чи ні?! А чи то одна Слава така дурна, що про все це ні духом, ні гадкою...
Її тримали б силою, її змусили б робити те, що хотіли, бо за неї було заплачено. Вона була товаром, що мав повернути затрачені на нього кошти й принести прибуток...
Слава підвелася з крісла по ще один напій. Склянка її швидко спорожніла. Дивилася на Василіса цілий вечір, ніби бачила вперше. Бачила глибше. В грудях, біля самісінького серця, було тепло й ніжно. Що б сталося з нею, через що довелося би пройти.
Згадала Теодору, давно вже її не було з Бабісом у пабі. Може, відпустив? Ох, знову ця дитяча наївність, коли вже стане мудрішою? Теодора — то товар, як і вона, лише ту не викупили. А раптом? Янгол же небесний! Гріх! А хто з цих людей гріха боїться? Їх лише перед попами замолюють. Лайно людської подоби.
* * *
Дощі, дощі, дощі линули з неба. День у день. За ними раптово прийшов холод. Різка зміна погоди — не дивне тут явище. Осінь тримала доволі довго постійну температуру і постійний спокій. Жовтневі дні — деколи найкращі для відпочинку, бо не пече нещадно до п'ятидесяти градусів під сонцем, не віє, гонячи пісок по пляжу й задуваючи його в кожну шпаринку жартівник і пустун — вітер Мелтемі. Не б'є хвилею нещадно море, кидаючи взад-вперед та не дозволяючи вільно плавати. Воно спокійне у цей час, як і природа, гладеньке, як озеро. Тримає тіло на поверхні, як поплавок. Не конче рухати ні ногами, ні руками. Море відпочиває, а заодно й людина в ньому. А очима губиться в чистих, прозорих, глибоких небесах. Спокій і там, затишшя перед непогодою й бурхливістю зими.
Василіс і Слава насолодилися цією осінню досхочу. Їздили на безлюдні пляжі. Василіс одягав свою риболовецьку форму, брав ручний гарпун і вирушав на полювання. Пропадав годинами в морі, Слава не раз виглядала його з тривогою, до болю в очах, вдивляючись у темну синяву. Повертався з уловом завжди, або з рибою, або з восьминогом. Тремтів, як осика, від холоду. Загортала його в рушник, брала в обійми й відігрівала. Коли посинілі губи нарешті повертали собі природній колір, Василіс викурював цигарку й брався вчити Славу обробці восьминога. Йшли до найближчого великого каменю чи скелі й починали лупити з усіх сил тільцем з вісьмома "ногами" об камінь, до сотні разів. Далі терли зм'яклим восьминогом по тому ж камені, час від часу обмиваючи його морською водою. Терли отак, поки не випускав із себе усе шумовиння. Потім удома підвішували до линви, щоб підсох, і під вечір — готовий на гриль. Кохалися, розмовляли, жартували. У стосунках їхніх було так мирно і спокійно, як і в природі.
І ось знову — дощ, дощ, дощ! Знову кожен вечір — оповитий цигарковим димом, знову перед очима — насуплене обличчя Бабіса. Хоча намагалась не надавати уже якогось значення, бо що то дасть. Як не можеш чогось змінити, то залиш так як є. Прийде час і все мине.
Поміж дощами почали збирати перші маслини, сорт каламон. Засипали у великі діжки, заливали водою й залишали зібраний урожай чекати свого покупця в кінці сезону. Далі на черзі чекали олійні сорти, дешо дрібніші. Назбирували тої дріботи добрий десяток мішків за раз і відвозили на фабрику-олійню, де видавлювали з них пахучу, шовкову, смачнющу і поживну олію. Невеличкий її відсоток олійня залишала собі, а решту Василіс привозив до дому в металічних цистернах, потім протягом року продавав вроздріб. А к траплявся хороший купець, то й оптом. Та головним джерелом прибутку для Василіса була його нічна робота і паб. З сільськогосподарських робіт, як не крути, невеликі вигоди. Тратиш сили, час, енергію і навіть частинку душі, бо дерево її потребує. Дощ чи спека, свято чи будень, маєш бути в роботі, особливо коли приходить година й пора збирати урожай. І все добре, якщо вродило. А буває, що негодою й найкращі врожаї виб'є та винищить. Тоді що? Звісно, держава відшкодовувала збитки, але на те не проживеш. Тому тим,
хто жили в цій місцевості лише з сільського господарства, доводилося несолодко. Молодь утікала до великих міст, здебільшого в Афіни, або шукала праці в державних установах, забезпечуючи собі таким чином постійний і стабільний дохід.
Цими трудовими днями, а за ними й ночами, Слава все частіше почала спостерігати за собою дивну в'ялість та змученість. Поступово це відчуття почало приходити до неї й зранку. Ноги не тримали й не несли, все хотілося присісти, а ще краще — прилягти і... спати. Часом навіть гойдало від сонливості. Що за мара?
Та чому дивуватись, вона постійно недосипає. Влітку хоч прилягти могли на якусь годину після обіду, а тепер не до того. Робота вночі, робота і вдень. Роботи Слава не боялася, а ось постійне недосипання, виходить, переносити важче. Та коли вже назвався грибом — лізь у кошик.
Нарешті одного вечора її знудило. Від текіли, котра ніколи не впливала зле на її організм. Навіть не п'яніла від неї, незважаючи на вживану дозу. І від чого така реакція? Хвора? Ледве встигла до вбиральні добігти. Вмилася холодною водою, глянула на себе в дзеркало — геть бліда, аж жовта. Певно, отруєння. Наступного вечора все повторилося й почала уникати будь-якого алкоголю, бо вже й на запах не терпіла. В тому числі й цигарки. Занепокоївся й Василіс, — що то з нею таке відбувається?..
А коли місячні не пішли вчасно і не з'являлися кожного наступного дня, стало зрозуміло. Вона — вагітна. Була впевнена вірною жіночою інтуіцією. Залишалось лише підтвердити це у лікаря. І казати Василісу.
За сніданком набралася духу й випалила без передмови:
— У мене затримка, вже два тижні. Звідси й нудота та слабкість. Треба до лікаря їхати.
Василіс мовчав і чомусь відводив погляд від Славиних очей. Ні здивування, ні радості, ні смутку. Ніяких емоцій з приводу. Настільки байдуже, а чи щось інше криється за його безвиразним обличчям? Є бажання стати батьком, а чи ні? Холодна, неприємна тривога знову сповила дівоче серце. Знала, що в Німеччині росте його син, та що з того.
паузі кивнув головою і мовив досить сухо:
Та й по всьому. Дні минали, а розмови ані про вагітність, ані про лікаря не велося. Слава ходила сумна, понура й безсила, тривога не покидала її ні на мить. "Чого чекати? — все думала. — Аби живіт виріс?". Та хай! Тільки вона хоче знати чи потрібно це йому? Чи хоче цієї, їхньої дитини? Бо це вже буде не просто зв'язок, їхні стосунки переростуть у щось більше. І це має бути сім'я. Та чи потрібна Ва— силісу сім'я, то вже інша річ. Бо он — похмурий і замкнутий.
Не запитувала й у себе, чи готова стати матір'ю. Про таке жінка не запитує себе попередньо, а якщо й запитує і має силу регулювати свої рішення, то до тієї пори, доки це не станеться. Тоді це для неї природно й не підлягає обговоренню. Єдине, що може штовхнути її до сумнівів, пов'язаних із материнством — страх. Страх із різних причин, в кого через молодість і недосвіченість, в кого через відсутність батька дитини та суспільні тупі стереотипи, в кого просто через бажання вічної волі. У Слави зароджувався свій сумнів, через похмурість Василіса. Та мовчала. Мовчала і чекала.
Дні збігали, а разом з ними й терпіння, бо нарешті щось треба вирішувати! А Василіс ніби забув.
Василіс, втім, нічого не забув. Він вагався. Не міг знайти відповіді розумом, а відтак і серцем, чи зможе жити з цією жінкою все життя? Чи зможе виховувати з нею спільну дитину? Щось лякало його у цій ситуації, лякало і в самій Славі. Тому й ходив темний та задуманий, принишклий і мовчазний. Вона розуміла, що то недобрий знак. Та мусить уже знати. Відкладати надалі не можна, бо тоді природа вирішить за них.