У цьому злеті Степки було щось неймовірне для цих людей, які сприймали світ надто конкретно.
– Не може буть, – промовив Савка Чемерис.
– То ж намальовано, хіба не бачите?
– Бачу, але не може буть, – наполягав на своєму Чемерис.
Михей Кожухар протиснувся до афіші й Савку потягнув за собою:
– Читай. У головній ролі – Степка Чугай. Надруковано.
– Може буть, – погодився Чемерис, похитав головою і відійшов.
– І вродиться ж отаке!
– Писана красуня. Як Магдалина свята.
– Тепер слава по всьому світі піде. Наша ж таки, сосонська.
– Ниньки до неї, мабуть, і не підступишся.
– Степка не така.
– Ото вже грошей гребоне!
– Тобі все гроші. А це високе діло, зветься... мистецтво.
– А Чугай узяв афішу – і як корова язиком злизала.
– Намучився за свій вік, але й щастя діждав.
– А я б свою нізащо не пустила в артистки, там, кажуть, таке з ними виробляють!
– З дурними всюди виробляють. А твоя вже очі підводить... чорним.
– Та бре...
– Дивіться, дивіться! Платон іде.
Молодиці принишкли, розступилися. Гайворон привітався і повільно підійшов до афіш. Кілька Степок вп'ялися в нього жагучими очима. Він побачив у них докір і зненависть, хоч вона усміхалася.
Федір Метелик зробив усе можливе, щоб Сосонка першою побачила фільм. Він прибув у село зранку, чисто поголений, у новому костюмі, з синім метеликом під комірцем. Федора супроводжувала Люба. Їй подобалося, що Федора так щиро зустріли люди, що голова сільради Макар Підігрітий обняв його, як товариша, і відрапортував:
– Квитки всі продані! Доведеться тобі, Федоре, три сеанси відкрутити.
– Можу, – відповів Метелик і почав звантажувати апаратуру.
– Допризовники, поможіть, – сказав Підігрітий хлопчакам, що оточили машину.
Вдруге повторювати не довелося. Ціла рота малюків і старших кинулась до машини і почала тягнути до клубу все, що попадало під руки. Не встиг Федір перенести апарат, як біля нього вже лежала і коробка зі стрічками, і динаміки, запасне колесо від машини і стара фуфайка.
Федір професійно окинув поглядом залу: невеличка, але затишна, видать, будували без усяких проектів. Тепер уже інша справа, а тоді, коли тільки-но обрали Платона Гайворона головою артілі, ледь вистачило грошей на цей клуб. Муляри всю душу вклали, а тесля, Никодим Динька, довів, на що здатний справжній майстер. Сам робив дубові панелі, різьбив двері. Глухонімий Іван Лісняк розмалював стелі й віддав для клубу свої картини, залишивши собі тільки портрет дружини, Каті, з обличчям богині й маленькими натрудженими руками селянки.
За годину зала була переповнена. На кращих місцях Олег Динька посадив Полікарпа Чугая, Ничипора Снопа, Михея Кожухаря, Савку Чемериса і Мирона Мазура. Вони поприходили з дружинами, сиділи трохи зніяковілі від такої уваги. Лиш тонкогуба Текля Динька крутилась, як на веретені, дуже їй хотілось, щоб сосонське жіноцтво все-таки побачило її велику тернову хустку.
Полікарп Чугай – у новій фуфайці і синій сатиновій сорочці з білими ґудзиками – був, як ніколи, урочистий, ніби чекав людського присуду. Його хвилювання виказували тільки руки, що лежали, ніби вигембльовані з коріння, на колінах і дрібно тремтіли. А навколо стояв гомін. Сміялися хлопці й дівчата, перешіптувалися молодиці, раз у раз поглядаючи на двері. Їх зараз цікавило одне: чого ж не прийшов Платон Гайворон?
– Не хоче, кумо, свою душу ятрити.
– Та він уже й забув її.
– Справжньої любові й іржа не їсть.
– То правда...
Відчинилися двері, і Олег Динька пропустив Семена Федоровича Коляду з Маланкою. Колишньому голові артілі принесли два стільці, і Коляда, пропустивши дружину вперед, пройшов через усю залу, порипуючи величезними блискучими чобітьми.
Макар Підігрітий подивився на годинника і сказав: – Починай, Федю!
У залі погасло світло, і з динаміків залунали перші музичні акорди.
* * *
Платон поставив газика біля подвір'я і зайшов у хату. Скинув піджака і ліг на тапчан. Відчув, як втомою наливається тіло, заплющив очі: перед ним стояла Степка. Ні, не та, що дивилася на нього з афіш, а інша, ще сосонська, у великій квітчастій хустці. Ніч. Вітряк. Спливають у пам'яті спогади. Яка вона тепер? Платон не може пригадати її обличчя на афіші. Розгубився. Лише тепер згадав, як розступилися люди, коли він підійшов, з якою цікавістю поглядали на нього, ніби чекали, що станеться щось незвичайне.
А що могло статися? Нічого. Ну, стала Степка актрисою. Яке йому до цього діло? "Степка мені абсолютно байдужа, і не шукайте мук у моїх очах. Усе забуто і мохом поросло". Ось що може сказати Гайворон усім, хто цікавиться його ставленням до Степки. Але хіба це правда? – підкрадається сумнів. Чому ж заслало пеленою очі й до болю стиснулося серце, коли ще здалеку побачив її, немов живу? Ні, це все він просто вигадав. Ніхто й уваги не звернув на нього, коли підійшов до афіш. А якщо так, то треба йти до клубу і подивитися фільм.
Задзвонив телефон. Гайворон зняв трубку:
– Слухаю. А, це ти, Олександре... Ні. ще не бачив. Ця ж "Чарівниця" всю роботу зірвала. Три сеанси крутитимуть.
– Наздоженете, – заспокоїв Мостовий. – Прошу тебе приїхати на Русавську заплаву, ми туди з лісним міністром збираємось. Будеш?
– Звичайно, вітай його.
У душі Платон був радий, що подзвонив Мостовий і не треба було йти зараз до клубу.
Гайворон поїхав, сказавши в конторі, щоб до вечора його не чекали.
Платона трохи здивували відвідини міністра, але, очевидно, справа була серйозна, якщо Маркіянов сам вирішив приїхати до Сосонки.
Маркіянов – невисокий, з розумними лукавими очима, привітався з Платоном і відрекомендував двох своїх супутників:
– Це наші вчені з дослідної станції, – і, вловивши німе запитання в очах Гайворона, пояснив, – хочемо, щоб отут шумів ліс, Платоне Андрійовичу.
– Наш ліс уже відшумів, Миколо Борисовичу, – гірко посміхнувся Платон, – вирубають і затоплять, до вашого заповідника теж дійде.
Маркіянов запалив сигарету і розгорнув перед Гайвороном і Мостовим карту – копію Турчинової – зі своїми позначками.
– Можливо, що дійде, – зітхнув Маркіянов, – план уточнюється. Але ми з вами не повинні бути пасивними регістраторами. Ми з Олександром Івановичем вирішили звернутися до уряду з проханням збільшити площу лісу в районі й, зокрема, навколо "Факела". Хочемо порадитися з вами, Платоне. Ми завеземо найкращі породи дерев, пришлемо своїх спеціалістів.
– Платоне, дякуй, – жартома порадив Мостовий, – бо передумає міністр. Не відмовляйся від краси.
– Дякую, Миколо Борисовичу, але, гадаю, що зараз про це рано говорити, не до лісу нам, – одказав Платон. – Не про красу думаємо, а...
– Даремно, – зауважив Маркіянов. – А я хочу думати про красу. І ми приїхали, Платоне, бо розуміємо, що означає, коли з карти республіки щезне ще одна зелененька пляма... колгоспного лісу... Треба думати про красу.
– У нас не вистачить ні людей, ні техніки, щоб посадити стільки лісу, – вголос роздумував Гайворон. – Та й де його садити, коли й так тієї землі нема...
– Посадите на схилах гір, у ярах, – сказав Мостовий.
– А може, навколо майбутнього Русавського моря, – додав Маркіянов. – Товариші з дослідної станції розберуться. Машини ми пришлемо, а фінансові питання владнаємо з відомством Турчина. Ми вже з ним у принципі домовилися.
– Тоді інша справа, Миколо Борисовичу, бо самим нам не під силу, – промовив Платон.
– Знаємо, Платоне, – промовив Маркіянов, – і мусимо все зробити, щоб люди бачили, що не зруйнує уран краси Сосонки... і нашої землі. Вирубаємо сорок гектарів лісу – посадимо сто. Буде уран, і співатимуть в гаях солов'ї...
– Я – за таку програму, – сказав Мостовий.
– І я, – потиснув руку Маркіянову Платон.
... Сосонка блимала собі вогниками серед мороку осінньої ночі, їй було затишно на цій місцині між Видубецькими горами й старим лісом, над тихою Русавкою. Платон проїхав безлюдними вулицями на подвір'я колгоспу, поставив машину в гараж і зайшов до контори.
За бухгалтеровим столом попихкував люлькою Данило Вигін.
– Усі порозходилися, – зустрів Гайворона сторож. – Жаль, що ти, Платоне, кіна не бачив. Ну й Степка! І в кого ото воно вдалося таке?
Платон зайшов до кабінету, переглянув зведення, які ретельно підготував Горобець, написав на календарі, що треба зробити завтра, подзвонив додому.
– Васю, ти спиш?
– Над алгеброю сиджу. Платоне, тебе дядько Полікарп шукав, дуже просив, щоб ти зайшов до нього.
– Гаразд.
"Невже справді приїхала Степка?" – думав, ідучи дорогою.
У хаті Чугая світилося. На подвір'ї ніякої машини не було. Гайворон постукав. Чугай широко відчинив двері:
– Просимо, Андрійовичу, гостем будеш. А в мене, значить, така оказія.
За столом сиділи вже трохи напідпитку Михей Кожухар, Никодим Динька, Савка Чемерис, Мирон Мазур і Ничипір Сніп. На покуті, під портретом Гагаріна, сяяв у білій сорочці з метеликом Федір Рибка.
– Сідай, Платоне, – метушився Чугай, дістаючи миски та чисту чарку, – жінки, як слабка стать, не витримали, а ми ще по-козацькому.
– Я лічно ще вип'ю з Платоном, – вирішив Чемерис.
– Це ж ви з якої нагоди? – запитав Гайворон.
– Темний чоловік, – безнадійно махнув рукою Кожухар.
– Кіно обмиваємо, – пояснив Мазур.
Знову Степка. Не може втекти від неї сьогодні Платон.
– Тепер вип'ємо за... за директора... кінокартини товариша... – Михей Кожухар водив нігтем по афіші, – товариша П. Колодія.
– За Колодія, – підтримав Динька.
– Ми тут за всіх випили, по афіші, – сказав Мазур. – За труди...
– І за Федора Рибку лічно пили, – Савка Чемерис гладив Метелика по голові, – бо якби не він, то було б не кіно, а їрунда.
– Платоне, випий хоч одну, – припрошував Чугай.
– Давай, Платоне, бо таке раз на віку буває, – запевнив Кожухар. – Вип'ємо за Степку.
– Лічно.
– Дай їй, боже, здоров'я і талану.
– Будем кріпкі, Полікарпе, бо ти великий чоловік.
– За чудову артистку Степку Чугай! – подав голос Рибка.
– За Степку, – промовив Платон, глянувши на афішу: Степка всміхалася.
Ой що за кінь стоїть,
Що біла гривонька...
Ой сподобалася, ой сподобалася
Мені дівчинонька, –
почав тихо Михей Кожухар, розставивши свої довгі руки, і кивнув Мазуру.
Не так та дівчина,
Як біле личенько, –
б'ється під стелею баритон Мазура. І раптом вирвався на диво чистий тенорок Никодима Диньки:
Подай же, дівчино,
Подай же, гарная.
На коня рученьку...
Гуде бас Полікарпа Чугая, тихо співає Ничипір Сніп і кудись тягне Федір Рибка.