Але цим він, звичайно, нічого не довів, і незабаром шкільна громадськість мусила визнати, що альманах сьомого класу і оформленням і змістом стоїть нижче "Відмінника". Не було в альманасі ні хороших віршів, ні чудових спогадів Євгенії Самійлівни, ні статті Василя Васильовича про планети, ні фантастичного роману Яші Дерези. Все це мав "Відмінник".
Піонервожатий взяв у руки акуратний, переписаний на машинці журнал і сказав:
— Оце розумію! І в руках приємно держати. Даремно носився Чабанчук зі своїм альманахом, як баба з печерицею.
Піонервожатий мав рацію. І треба сказати, що коли б не він, "Відмінник" не мав би такого чудового вигляду. Дванадцять малюнків зробив піонервожатий для журналу. І малюнки ці були у фарбах, прекрасні малюнки, які ілюстрували вірші, роман Яші Дерези і наукову статтю Василя Васильовича.
Навіть Олег Башмачний — і той зрадів перемозі своїх товаришів. Адже "Відмінник" — це шостий клас, це обличчя учнів шостого класу. Проте довго радіти Олегові не було часу. Ніколи думати про журнал хлопцеві, в якого думки далеко важливіші. Олег тепер уже знав, який привид він бачив на шкільному горищі. Про "сеанс гіпнозу" довідався весь клас, і багато школярів сміялося з Нагірного. Олег лютував — коли б не Омелько з своїми безглуздими витівками, дуже можливо, що скарб уже був би в Олегових руках.
Яка шкода! Тепер знову пробирайся на горище, знову хвилюйся, знову шукай і надійся. Надіятися — ще добре, але значно гірше, коли вслід за надіями надходить гірке розчарування. Проте цього, напевне, не трапиться. Скарб на горищі. Безперечно, він добре захований. Але коли знаєш, де саме треба шукати, тоді справа удвоє полегшується.
"Сеанс гіпнозу" мав для Олега і свій гарний бік. Адже тепер можна остаточно переконатись, що невідомий з зеленими очима і чотирма пальцями на руці не стрінеться Олегові. Коли б на горищі хтось був, його, напевне, побачили б школярі. Можна припустити, що невідомий добре сховався і його не помітили. Але чому буде той невідомий так довго переховуватися в школі?
Звісно, не щастить Олегові. Він уже частенько лає ту хвилину, коли знайшов листа. Не було б листа — не було б і тривог, розчарування. Але все це — тимчасова зневіра. Хто скаже, що скарби легко даються до рук?
Хоч і не щастить досі Олегові, але все це, безумовно, тимчасові перешкоди й невдачі. Хіба не щасливий випадок — знайдення Кажанового листа? Не треба тільки відступати од своїх намірів, треба бути наполегливим і енергійним, і досягнення мети забезпечено.
А Олег твердо вирішив не відступати. Ще з більшим запалом почав він лагодитись до другої експедиції на шкільне горище. Тепер ніякі Омельки Нагірні, ніякі безглузді "білі привиди" не стануть на перешкоді.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ,
в якому розповідається, як міцніє дружба Сашка Чайки з Галиною і як Омелько Нагірний дивиться в підзорну трубу
— Галино! Почекай, Галино!
Піонервожатий Максим міцно проводить рукою по низько остриженому волоссі від лоба до потилиці. Спокійно світяться в очах золоті горошинки. Він якусь мить мовчки дивиться на дівчинку, наче вирішуючи, з чого саме почати розмову.
— Галино, скажи мені, — нарешті питає він, — що в тебе є нового? І що… що в тебе вдома?
— Мати видужує, — радісно сказала Галина. — Приїде…
— Я все знаю, — спокійно каже піонервожатий. — Мені говорив Василь Васильович. Я дуже радий за тебе, Галино, що ти перемогла своє горе. Молодець, Галино! Я дивився сьогодні твою картку успішності. Скрізь "відмінно".
Він підбадьорююче посміхається, його очі звужуються, вони тепер, як дві вузькі щілинки, але золоті горошинки не згасають, вони й зараз блищать у зіницях, теплі й променисті.
І, дивлячись на піонервожатого, посміхається й Галина, — обоє вони беруться за руки і йдуть у фізкультурний зал.
Недавно в Галини була велика радість. Її обрали ланковою.
В ланці Галини Кукоби був і Олег. Усі школярі давно вже помітили, що Олег почав цуратися товаришів. На перервах він блукає коридором похмурий, мов сич, або сидить десь у куточку. Що сталося з Олегом? З чим він криється від товаришів?
Адже Олег Башмачний — піонер, коли в нього є якесь горе або взагалі щось негарне трапилося з хлопцем — чому ж він мовчить? Хіба товариші-піонери йому не друзі?
Галина вирішила поговорити з Башмачним на самоті. Після уроків вона" наздогнала його біля воріт школи.
— Ходімо вдвох, — ніби байдуже сказала Галина, роблячи вигляд, що порівнялась з Олегом зовсім випадково. Хлопець ішов тихо, трохи схиливши голову, похнюпившись. Побачивши біля себе Галину, він здивовано глянув на неї і трусонув головою, ніби хотів відігнати рій настирливих думок. Сірі очі Олега дивилися на дівчинку, але здавалось, що він ще й досі не розуміє, де він і хто опинився з ним поруч.
— Ти чого? — спитав він нарешті.
— Що "чого"?
— А взагалі… йдеш зі мною?
— Чудний ти, хіба не можна?
— Я — так.
— І я — так, — відповіла Галина. — А тільки ти трохи інакше. Не "так". Правда ж?
— А що?
— Про віщо ти все думаєш? Чому став такий мовчазний? Усі ж піонери бачать, що ти змінився. І оцінки в тебе неважні. Багато "посередньо".
— Спитай краще в свого Сашка.
— Ти покинь Сашка, Олег. Він такий мій, як і твій. Товариш наш і піонер. Чого я його маю питати? У нього скрізь "відмінно".
— Чого ти прилипла, як смола?
— А ти чого "відлип" від товаришів? Відклеївся? Ти, Олег, просто скажи все по правді. Може, з тобою що сталося? Може, тобі допомогти треба? Ось, скажімо, про "посередньо". Може, ти не все розумієш? Ми гуртом допоможемо. А то, знаєш, вітрильний човен може від нас попливти.
Олег спалахнув.
— Чого ви всі до мене присікуєтесь? І Василь Васильович говорив з моїм батьком, і піонервожатий розмовляв зо мною… А це ще й ти. Що я вам роблю?
— Бо ти став погано вчитися. І криєшся з чимсь, Олег.
Ураз зіниці в хлопця загорілися якимсь холодним, металевим блиском. Брови, які зрослися на переніссі, зсунулися ще більше докупи. Якусь думку, приховану й глибоку, вгадала Галина в сірих очах Олега.
— Криюсь! — гукнув хлопець. — Правда, криюсь! Але про це ніхто зараз не взнає. Ніхто! Бо інакше не можна. А ось через деякий час, може, зовсім скоро, ви всі довідаєтесь про щось. І всі ви взнаєте, який є Олег Башмачний!
Сьогодні на великій перерві, йдучи з піонервожатим у фізкультурний зал, Галина розповіла йому про свою розмову з Башмачним.
Піонервожатий замислився.
— "Всі ви взнаєте, який є Олег", — повторив він Олегові слова. — Який же він є, Галино?
— Хтозна, — підняла вгору плечі Галина. — Так і не сказав мені нічого.
— А чи не намислив він часом утечу?
Дівчинка скинула на піонервожатого здивовані очі.
— Атож. Ну, наприклад… на Місяць… Або ближче кудись — у стратосферу, чи що. Чи, може, на Північний полюс… Олег, я знаю, давно мріяв про героїчні вчинки і про Північ. Наче не можна бути героєм і тут, хоча б і в нашій Слобідці.
Але нічого певного не було в цих словах. Питання лишилось нерозв'язаним.
Галина переказала Сашкові Чайці думку піонервожатого про Олега. Сашко замислився:
— Куди він утече? В Одесу? А далі? У нього й грошей немає на квиток.
— Максим каже, що Олег хоче бути героєм.
— А ти не хочеш? А я? Хіба я не хочу бути героєм? А всі наші учні? Проте всі ми товаришуємо, всі піонери і всі добре вчимося. А він…
— А він "посередник".
Але що саме трапилося з Олегом — Сашко Чайка теж не міг пояснити.
Часто Сашко приходив до Галини вчити разом уроки. Вони допомагали одне одному вирішувати важкі задачі. Сашко вголос читав географію або урок з літератури, Галина слухала і олівцем хутко писала в зошиті — складала конспект.
Біля грубки Сашко побачив сторінки якоїсь книжки з малюнками. Перший листок ще вцілів, і хлопець прочитав: "Княжна Джаваха".
— Чарська, — пояснила Галина. — Я хотіла прочитати, та не встигла. Василь Васильович казав, що не варто витрачати час на читання таких книжок.
І вони заговорили про книжки. В обох були улюблені твори, про які вони згадували з гарячими вогкими очима. Доля Дубровського з повісті Пушкіна викликала в серці Галини гостру жалість. Вона розповідала про нього Сашкові, хлопець слухав з круглими зіницями.
— Галино, — шепотів він, — я знаю ще одного такого. Тільки він був із селян — чула про Кармалюка?
Удвох вони читали Пушкіна й Лермонтова, Некрасова, Марка Вовчка, "Енеїду" Котляревського, захоплювалися повістями Гоголя. Скільки книжок на світі, і кожна з них по-своєму хвилює, кожна залишає в юному серці незгладимий слід!
З тремтінням вони лічили, скільки сторінок залишалось до кінця, їм важко було розлучатися з героями твору, вони як могли намагались продовжити насолоду від читання.
Сашко Чайка дістав у бібліотеці "Мартіна Ідена" Джека Лондона. За шість вечорів вони вдвох з Галиною прочитали книжку. Це були незабутні вечори. Як хвилювала двох малих читачів ця трагічна повість! Як раділи вони кожному успіхові Мартіна! А коли Сашко дочитав до того місця, де оповідання Мартінове уперше прийняла до друку редакція журналу, хлопець не витримав, гарячими руками він схопив тонку руку дівчинки, в його очах блищали сльози, діти сміялись і плакали, і тієї хвилини їм зовсім не було соромно тих сліз…
І коли дочитали останню сторінку, вони сиділи нерухомі, сиділи, побравшись за руки, бліді, з розширеними очима. Кінець книжки пригнобив дітей. Вони бачили нещасного самогубця Мартіна одного в південному нічному морі. Вже ніщо не врятує його. Далеко-далеко пароплав з людьми, і над Мартіном тільки холодні блакитні зорі…
— Мартіне, нащо ти так зробив? — ураз прошепотіла Галина.
Вона дивилась кудись у куток, поверх Сашкової голови, її губи тремтіли, очі зробились темні й глибокі.
— Нащо ти так зробив, Мартіне? — повторила дівчинка з такою страшною тугою в голосі, з таким розпачем, що в Сашка похололо серце.
Дружба Чайки й Галини міцніла з кожним днем. Найбільше їх зблизило спільне читання. Вони не мали одне від одного таємниць. Але Сашка дуже дратувало намагання Галини приховати їхню дружбу від товаришів.
Галина не хотіла, щоб їх часто бачили вкупі. Вона сердилась, коли Сашко при всіх брав її за руку. Вона взяла с Чайки чесне піонерське слово, що ніхто не знатиме про їхнє спільне читання, про те, що вони разом готують уроки.
— Галино, що ж тут такого? — спитав Сашко.
— Не хочу, — коротко відрубала Галина.
— Хіба ми що погане робимо?
— Не хочу!
Сашко почервонів від роздратування, але змовк.