А не витріщатися дві години уважно на тенісисток, — сказав я.
— Чому так, а не інакше? — спитав Даня. — Хоча вести бесіду — це теж в деякому сенсі теніс. Я сьогодні, після нашої розмови вдень, знаєш, що ще подумав?
— Що?
— Що якщо війна все ж таки буде, то що нам робити за кордоном? Чекати? — запитав Даня.
— Думаю, що якщо навіть щось почнеться, то це не затягнеться, — відповів я. — Пару тижнів максимум.
— Може бути так само, як було з Кримом, — несподівано сказав бармен.
— Я теж думаю, що вони налякають, після чого наша влада щось підпише і будуть нові кордони в країні вже без Донецької і Луганської областей, — погодився Даня.
— Не впевнений, що їм саме це потрібно, — сказав бармен.
— Ти думаєш, що буде війна? — втрутився я, запитуючи у бармена.
— Так. А ви думаєте, Україні потрібен був Крим? — спитав він у відповідь. — Я в 2014 році служив там по контракту. В морській піхоті.
— Я звернув увагу, що цей бармен високий, з короткою зачіскою і, було очевидно, він займається спортом.
— Здали Крим? — спитав Даня.
— Здали, навіть не думаючи, — відповів він. — Нас підняли по тривозі і відправили на аеродром. Ми його зайняли і висадка на нього вже була після цього неможлива. Потім поступила команда повертатися в казарму. Вранці на аеродромі вже були росіяни.
— Ну все ж таки трохи подумали, якщо вас спочатку відправили, а потім відвели, то це вже схоже на якийсь процес мислення. Хоча, звичайно, чого очікувати від такої армії, — цинічно роздумував Даня, після чого замовив ще одну порцію віскі.
— Від якої армії? — спитав бармен, наливаючи Дані знову.
— Кинутої всіма. Залишеної і забутої, як непотріб якийсь, — відповів Даня.
— Не поспориш. В ті роки так і було. Навіть дівчата в якомусь третьосортному нічному клубі після того, як я говорив, що служу в армії, починали на мене дивитися, як на безпритульного. Але, точно можу сказати одне: ми з хлопцями були готові захищати аеродром до останнього, — сказав бармен.
— Навіть не сумніваюсь, — сказав Даня. А потім він подивився на мене і додав: — Це те, про що я тобі говорив вдень: ти хоч головою бийся об стіну, але як скаже начальство — так і буде.
— Так, — підтримав Даню бармен.
— То ти думаєш, що все-таки буде війна? — спитав я у нього.
— Схоже на те. Навіть якщо це навчання, то вони затягнулися, щоб залишатися всього лише навчаннями. Якщо це навчання, то навчання для майбутнього вторгнення. Чи як це все розуміти? Не знаю, не хочеться взагалі про це думати, — відповів він.
— Ти підеш служити, якщо призвуть? — запитав я його знову.
— Звичайно, — відповів він. — Мене призвуть в першу чергу. Як резервіста.
Після цього бармен пішов до якогось діда, який всівся з іншого боку бару. Дід теж був у дуже легкому пальті. Напевно живе поруч, подумав я. Потім я озирнувся навкруги. Все так само: дуже просторо і дуже пусто. Стало якось тривожно.
17.02.22
День проходив паршиво. На роботі нічого не клеїлося. Від вчорашнього дня залишився дивний присмак тривоги. В голову лізли думки, які не вдавалося вигнати надовго. Вони знову поверталися. Спроби відволіктися, спроби раціоналізувати, спроби не вірити. Але думки поверталися. Здавалося, що світ мене підхопив у вирій своїх подій, в яких я був не більше ніж заручник. Потрібно приймати рішення, бути готовим. Здавалося, що я схопив вірус параної від Дані. Бармен сказав, що може бути війна. Марго поїхала через те, що може бути війна. Я після обіду відправив наші з Данею документи, щоб виїхати, тому що може бути війна. Ракети, танки, вбивства, смерть. Що це? Хіба можливо до цього підготуватися? Ці думки поверталися, як невідоме, що наступає просто на тебе. Але наступає нібито не по-справжньому, тільки здогадками. Неможливо. Прийде сюди хтось, хто може мене вбити? Прийде, щоб я його вбив? Неможливо. Але відпустити ці думки все одно тепер вже не вдавалося. Непередбачуваність завтрашнього дня, яка, здавалося, що літає в повітрі, засіла в моїй голові. Вдень я, так само нічого не встигнувши зробити по роботі, вирішив прилягти подрімати. Але провалився в міцний сон на декілька годин. Прокинувшись о п'ятій годині вечора, я збагнув, що геть скоро маю зустрітися з Оксаною. Я навіть не повертався до роботи, а зразу пішов в душ.
Звичайно, я викликав таксі, щоб не псувати собі вечір громадським транспортом. Все-таки вже пора задуматися про власну автівку. Хоча б для таких вечорів. Я їхав і розглядав вулиці. Вони сприймаються по-різному залежно від того — працював ти сьогодні вдома чи працював в офісі.
Якщо це був день в офісі, ці вулиці втрачають щось романтичне, перетворюючись на невід'ємну частину рутини. Але якщо ти працював вдома, то вони перетворюються на твоїх друзів, які зустрічають тебе ввечері і хочуть зависнути разом, щоб викинути всю рутину з голови.
Я думав по дорозі, яка вона без тієї своєї мішкуватої футболки. Оксана — приємне ім'я. Я відкрив інстаграм і почав передивлятися її фото. Ця худенька брюнетка з кучерявим волоссям мене інтригувала настільки, що я не пам'ятав нічого з того, чим був стурбований цілий день. Ми зупинилися в заторі і почали їхати ривками. Звична справа, я спокійний, бо затори заклав в час на дорогу. Перестанеш рахуватися з ними — і вулиці міста не тільки можуть перетворитися на частину рутини, але на ту частину рутини, яка тебе буде тримати за горло, рік від року здавлюючи твоє горло все сильніше. Затори також можуть стати прекрасним способом побути наодинці з собою, але ж не кожний ранок, а потім ще й вечір, коли, скоріше за все, ти голодний, і так з понеділка по п'ятницю все життя? Я стояв у заторі, радіючи, що в мене така робота, що не обов'язково ходити в офіс. Це дуже дивно, коли щось погане, як Ковід, дає можливість позбавитися офісу, як твого обов'язку. Потім ти відкриваєш, що і метро, і затори, і сам собою офіс можуть бути приємними, якщо не перетворюються в рутину.
Ми домовилися зустрітися в "Pink Freud" на Подолі. Коли я вийшов з таксі, в мене було пів години в запасі. Ще я планував, що на хвилин п'ятнадцять Оксана запізниться. Пройшовши всередину, я сказав, що замовляв столик. Мені запропонували декілька на вибір, але всі вони були не затишні. Я був тут раніше, але чомусь не подумав, що це місце підходить для чого завгодно, але не для першого побачення. Я не перебирав столиками, а просто сів за найближчим із запропонованих. Замовив віскі сауер і чекав на неї. Оксана працювала в аеропорту в Борисполі, але жила в Києві. На лівому березі, на Позняках. Ми могли б зустрітися й там, але це ще більш не підходить для першого побачення, ніж абсолютно не романтичний "Pink Freud". Я сидів і дивився на свій віскі сауер, поки збагнув, що цей заклад і атмосфера в ньому ідеальні для зваблення. Мені подумалося, що можна випити багацько коктейлів і постаратися затягнути її до себе, якщо розчарування від цього вечора спіткає мене швидко. Навіть якщо й не розчарування, то це теж непоганий варіант. Але в моєму випадку здавалося, що такий варіант із світу фантастики. Хоча я розумів, що чим більше буду пити, тим більше цей варіант мені буде подобатися. На телефоні засвітилося повідомлення від Оксани. Вона приїхала на п'ятнадцять хвилин раніше. Не знаю чому, та це застало мене зненацька. Я дуже швидко добрався від свого столика до входу, вийшов на вулицю. Я не зразу її побачив, а коли побачив, не впізнав одразу — мені знадобилося десять секунд дивитися на неї, щоб впевнитися. Що за ідіот? Підозрюю, що це моє вдивляння було дуже незграбне. За ці десять секунд мого споглядання її в майже завмерлому стані тіла, вона підійшла і привіталася. Ці десять секунд варто описати. Напевно краще знизу до верху. Вона була на підборах. В розстібнутому чорному пальті, під яким була вишневого кольору сукня. На голові вже не хвостик, а повноцінна укладка. Легка сумочка в руках. Її, як вона стояла переді мною, можна було сміливо звідти перенести просто на весілля Артура і Шаіри. Наскільки шикарно і навіть якось святково вона виглядала. Я цього не очікував. Я стояв в якомусь светрі, джинсах і черевиках з легкою щетиною та ще й при всьому десять секунд просто безглуздо витріщався.
— Привіт, — сказала вона.
— Привіт і вибач, — відповів я.
— За що? — усміхнулася вона.
— За те, що в мене такий вигляд... — я зробив паузу. Подивився на себе і показово провів рукою зверху вниз, ніби презентуючи себе, а потім сказав лише: — Отакий.
Ми пройшли всередину, сіли за столик, я розпочав з питань "Як доїхала?", "Як тобі це місце?", "Що будеш пити?". Питання були банальні і безглузді, і я починав себе ненавидіти за це. З кожним моїм безглуздим питанням, я все більше усвідомлював, наскільки вона гарна. Вона відповідала на кожне м'яким тоном з легкою усмішкою. Прекрасний голос. В якийсь момент я просто замовк. Вона вибирала коктейлі, але обрала теж віскі сауер. Я замовив собі також ще один, розуміючи, що мені це, може, й не допоможе, але хоча б знеболить моє відчуття нікчемності.
— Вибач ще раз, — сказав я після паузи і замовлення коктейлів.
— За що на цей раз?
— За те, що, окрім того, що я зустрів тебе в цьому светрі, то ще й зустрів тебе валом банальних безглуздих питань.
— Це мило, — відповіла вона.
— Ти дуже гарна, — сказав я.
— В аеропорту була інакшою? — запитала вона.
— Так, але зараз ти шикарна. Я відчуваю себе ... — я не закінчив, так і не підібравши слово, ніби застрягнувши в паузі.
— Все прекрасно, — відповіла вона. — Скажи краще, чому ти вирішив підійти там, в аеропорту.
Я вирішив розповісти правду. Якщо ти вже провалюєшся, то напевно не варто вигадувати щось, стараючись з допомогою брехні вибратися. Я розповів про те, як проводив Марго.
— Це та, яка твоє кохання нерозділене? — спитала Оксана, пам'ятаючи нашу першу розмову.
— Я би не сказав, що вона моє кохання. Я би сказав, що хотів її зрозуміти дуже довго.
— Ну тобто закохався, — посміхнулася Оксана.
— Але не знаю в що і наскільки це було по-справжньому, — відповів я, посміхнувшись у відповідь.
— То що? Чому підійшов?
— Вона розмірковувала про те, наскільки мені потрібно знайти класну дівчину для себе і завести стосунки, а потім вказала на тебе, — відповів я, розуміючи, що звучить це так, що геть не красить мене, а навіть навпаки.
— Я пам'ятаю, як ви прийшли, взяли чай і сиділи за столиком, — сказала Оксана.