"І знову я винна в чомусь... І поваги не варта...", жаль до себе й безпомічність розпачем рвали й дерли на шматки груди, поки не висохло вологе джерело всередині.
Ввечері майже не розмовляли, а вдома знову розгорілося вогнище сварки. Слава заробила свого першого ляпаса і, вкотре обливаючись слізьми, піднялася нагору. Одна. Василіс залишився спати на канапі. Склянки вона, звісно, мила. В рукавицях.
Так тривало два тижні, поки не забралися ті німкені. Щодня Василіс пропадав із дому, а вечорами увивався коло Моніки. Ці два тижні були найтемнішими й найгіркішими в житті Слави, безперервний біль в руці і на серці, ніби й там порізи. Порізи від Василі— сової зневаги і байдужості, від приниження і образи. Чому так і за що? Не хоче її більше і не любить... Та чому мовчить, чому не скаже про це відверто? А чи чекає, доки здогадається сама. Піти геть?...
Але вона не хоче, не може, ніби приросла корінням до нього й до його життя. А свого не має. Не має й не потребує. Травою встелилася на його дорозі, а він і ступає, не жаліє. Якось іще до від'їзду дівчат все ж наважилася спитати, чи має до неї якісь почуття. Відповідь не мала чіткості, сказав лише, що відштовхує його своєю поведінкою й розбиває йому серце. Його серце... А що ж тоді з її серцем?
Нарешті Моніка з Мадленою від'їхали з великими церемоніями прощання. Славі камінь посунувся з грудей, поволі почала відживати й розмерзатися. Дивно, але увесь цей час їй було байдуже до присутності Бабіса. Заспокоїлась, але й зрозуміла, що любить до нестями. Залежить від свого почуття, непідвладне воно їй, несе не стільки задоволення, скільки біль. Як хвороба це почуття. Хвороба, що може перерости в хронічну, і тоді навчиться жити з нею. Могла б боротись, але не хоче. Хоче його і мук від нього. Невже нічого ліпшого не варта? А може, її "ліпше" є оце, і не інше?
Кожен ніс у грудях різні за своєю природою почуття. Двоє любили неоднаково. Але чи буває любов неоднакова, якщо це справді любов? Та й самі стосунки вони розуміли по-іншому. Для Слави один єдиний, там, на високому троні — осяйний цар! ВаоїХіас...
Що шукала, те й має. І очі будуть милуватись лишень ним, серце битись лишень для нього, думка летіти тільки до нього. Тіло давно в полоні, в добровільному рабстві. Невже любов — то рабство? Любов — то щастя, кажуть мудрі, та чи щаслива вона? Любов — то страждання, кажуть мудрі теж, та до котрих меж? Одне — солодке, друге — гірке. Та обидва неповторні за смаком. Слава почала пізнавати смак цього почуття гіркими шматками. Кажуть, якщо не спробуєш усього потроху в цьому житті, то й саме життя не пізнаєш.
Для Василіса стосунки двох людей — то була найперше воля, легкість і повітряність, розуміння за одним поглядом і подихом, без претензій і прив'язаностей, де дружба й товариство легко поєднуються з тілесною пристрастю. А якщо цього нема, він невидимим вітерцем вже де-інде.
Слава того ще не второпала, але добре усвідомила, що буде тут. Зап'є гіркий шматок ковтком текіли, закусить лимоном і залишиться...
Літечко збігало, вечори робилися прохолодними й доводилося накидати на плечі легкий верхній одяг. Поменшало й народу,
туристи по домівках подалися. Постійними відвідувачами пабу в ці останні літні дні залишилися чеверо старих друзів Василіса. Дві подружні пари з Дюссельдорфу. Їхні обличчя Слава зустрічала не на одній світлині, а їхнє знайомство з Василісом почалося ще до пабу. Всі четверо були досить старшими за Славу й, відповідно, досвідченіші. З ними було цікаво, та й часу для спілкування було більше, бо вже не металася туди-сюди з диском підносу. Поруч них знаходила затишок, — здається розуміли її з півслова. Розказувала, як і всім іншим, про радянське минуле, але чомусь із ними була відвертішою — чи то через розуміння і співчуття в їхніх очах, чи то через доречні репліки. А може, то увага, приділена їй особисто, а не через Василіса. Що б то не було, а спонукало Славу до безтурботності й довіри. Десять днів і ночей, розходячись лишень для сну, провели разом. Обійшли всі пляжі, протоптали немало гірських стежок на високих кручах, посмакували морськими ласощами не в одній таверні. А що пива й текіли вилилось! Слава була весела і приємна, як ніколи. Випустила себе на волю. Василісу було приємно, що його друзі так добре сприймають її і що вони знайшли спільну мову. Потеплішав і він, а разом з тим і їхні заморожені стосунки. Поміж ними відновився флірт. Повернулися гарячі ночі. Слава й забула про Моніку. "Хай собі, подумаєш! Прийшла й пішла, а я тут. Поряд з ним. І мій він".
А ще якось Василіс знову запевнив Славу, що з Монікою вони тільки друзі й ніколи не були чимось іншим. А вся та історія — лише гра, через неї та її дурну поведінку. На зло. Навіщо робити таке на зло, не розуміла. Та й що то за дружба така дивна? Але чому б і ні. Вона ще так мало знає про це життя в чужому світі. Що тут різниться, а що схоже з її світом. Скільки тут добра і скільки зла, та в яких порціях. Скільки справедливості і правди, а скільки брехні. За такий короткий час — стільки протилежностей і контрастів...
* * *
Вересень ділився теплими й інколи навіть гарячими днями, та не мірятися їм було спекотою з липнем чи серпнем. Вересневе тепло зберігало ніжність і лагідність протягом дня, а вечорами поволі насувалася свіжість. Ближче до півночі прохолода починала дошкуляти не на жарт. Тож прийшлося знову перебиратися всередину. Славі було жаль за цим чудовим і дивним літом, що принесло стільки нового для неї. Та через нове вона краще себе пізнавала. До того ж, краще почала сприймати грецьку. Ніби якийсь канал після довгого часу несприйняття відкрився у ній. Ставали зрозумілими чудернацькі слова та їх чужа, складна вимова. Іноземців значно поменшало, але на вихідних з'являлося немало афінян, котрі сиділи тут щовечора в липні-серпні, а потім повернулися до своїх обов'язків і життя в мегаполісі. Тепер приїздили на вересневі тихі пляжі, коли не сипле піском постійний та докучливий вітер і море тихе та спокійне, дозволяє наплаватись досхочу. Ввечері не могли обминути пабу. Слава не пам'ятала їхніх імен, зате добре пам'ятала, що п'ють. Ось тут помалу, дивуючись сама собі, почала розв'язувати язик. Це ще були окремі фрази, потрібні для її роботи, але вимовляла їх досить вправно. З вечора на вечір впускала до рота все нові слова. Навіть з Василісом почала використовувати лише грецьку.
Якось Георгій, спостерігаючи в один з вечорів за її мовою, зауважив, а заодно й похвалив:
— Ого! Ти ще й правильно речення будуєш, а не лише чисто вимовляєш слова, ніби тут народилася. Акценту, що зазвичай має кожен іноземець, майже не чути. Браво!
— Думаєш, даремно минають стільки недоспаних ночей? А може, я й справді таким чином народжуюсь? — підморгнула йому Слава.
— Василіс, — звернувся Георгій жартома, — а чи ти помічаєш цей прогрес?!
— Можна не помітити? — відповів той, похитуючи головою. — Скоро треба буде думати, що й сам говорю, бо вже надто багато розуміє... А як іще почне відповідати, бідна моя головонька! Має готові відповіді на все. На кінчику язика, як змія, — також віджартовувався на свій лад Василіс.
— Тож недаремно кажуть, що найкраща жінка — німа! — сміявся Георгій.
— А якби ще й глуха! — підхопив Василіс.
— Додам сюди ще й сліпу, і все для вас буде в найкращому комплекті! — іронічно завершила Слава.
Василіс.
— Та ні, ніхто ж не каже, аби жінка була, як трава при дорозі, —продовжив Георгій.
— Звісно, — погодилася Слава, — лише б під ноги стелилась.
— Ха-ха-ха.... — заливався Георгій, — от непереливки тобі скоро буде, друже!
З Георгієм було весело, він з приходом осені все частіше заходив у паб, бо поменшало роботи в кемпінгу, де він керував. Георгій знав про все і всіх у найближчих околицях. Що й де відбулося, хто з ким посварився, хто мирився, а хто розлучався, хто завів нову любаску й у кого роги до неба виросли. Все це довірялося лишень Василісу і Славі, а якщо інформація мала залишатись геть засекреченою, то Славу просили принести якусь пляшку з комори. Подумаєш! Ніби їй не байдуже Більшість цих людей, про кого мова, вона хіба що у лице не бачила, а щодо імен — тут і шукати нічого. Та й кому вона те передасть? Василіс — то єдине її товариство, єдиний друг, співбесідник і критик.
Якось сиділи втрьох на вулиці, в передньому садку. Підійшли ще клієнти й Василіс підвівся. Зненацька невимушену розмову про різне Георгій повернув у конкретніше русло. Йому ж бо потрібно знати все.
— Хотів би спитати тебе дещо, — почав обережно.
— Питай, — відповіла дівчина.
— Тільки це трохи особисте й важке запитання, — підкреслив.
— Нічого, я слухаю тебе. І як зможу, то відповім...
— Маю дещо уточнити, бо в близьких стосунках із людиною, про яку піде мова... Точніше, мова не про саму людину, а про події...
Слава уже почала здогадуватись, що цікавить Георгія й мовчки чекала на запитання.
— Хотів знати, як ти попала сюди, але від тебе, розумієш. Бо всяке говорять.
— Всяке завжди говорять, — посміхнулася Слава, задоволена, що змогла розгадати запитання.
— Ти не дивуйся, то — люди.
— Я й не дивуюся. Про всіх щось говорять і завжди, та що правда з того, а що вигадка. Та й скільки тієї вигадки?
— Отож. Ти знала, куди їдеш?
— Ні. Чулося й говорилося про одне, а побачила зовсім інше. Хоча й були запевнення, від своїх нібито людей.
— Тобто про специфіку діяльності закладу тобі було невідомо? — допитувався Георгій, як слідчий.
— Ні. До того ж, ми разом з тією, іншою дівчиною, наголошували ще до поїздки, що погоджуємось лише на пристойну роботу. Та нас не почули, або не захотіли почути. Та й отій, іншій, жінка, котра відправляла нас сюди, доводиться тіткою.
— Вона й повернула її в Афіни наступного дня.
— Виходить, так... Її після того вечора я більше не бачила... І до мене не було нікому діла.
— Якби не Василіс.
— Так, якби не він. За це буду вдячна йому все життя.
— Що він розповів тобі про історію твого, скажімо так, звільнення?
— Скажімо чи ні, та я то так і відчувала, як звільнення. А не розказував чогось особливого, просто сказав, що все влаштує. Так і зробив.
— Він заплатив за тебе.
— Заплатив? — спантеличено перепитала Слава. — Навіщо було платити?
Дивилася здивовано на Георгія, хоча відповідь виринала несміливо з лабіринтів мозку.
— Заплатив, — продовжував Георгій, — бо нічого просто так в цьому світі не відбувається.