Уран

– Чи ти гадаєш, що на курорті неодмінно треба фліртувати?

– Я люблю тебе, Наталко. Хіба ти не бачиш?

– Давиде, не підходь!

– Я люблю тебе, – повторював він, наближаючись до Наталки. – Давно... чуєш?

Наталка просто в черевиках побігла в море. Він наздогнав її, цілував гарячі губи, щось говорив, але Наталка нічого не чула...

Давид вивів її на берег, а вона хиталася, наче п'яна, в її очах застиг переляк. Треба негайно втекти звідси, знайти якусь машину, поїхати на вокзал... У Сосонку... Не можна обривати останню нитку, що зв'язує її з Платоном... Що зв'язує? Нічого не зв'язує, то все плід хворобливої уяви... Все кінчено, нема голубих візків... Платон ніколи не залишить своєї Сосонки... Ніколи... То його доля... А що робити їй?

– Давиде, відведи мене додому, – прошепотіла Наталка.

Він пригорнув її міцно, закутавши в піджак. Наталка йшла покірно. Вона відчувала його руку на талії й не мала сили вирватись.

– Я приготувала вам постіль, – зустріла їх Сільва Ернстівна. – На добраніч.

Наталка скинула черевики, босими ногами лічила східці. Три... п'ять, шість... Треба сказати Сільві Ернстівні, щоб Давида влаштували в іншій кімнаті... Дев'ять, десять... Треба покликати її... дванадцять, тринадцять... Навіщо кликати? Їй так хороше з ним... Скільки ночей він просидів над нею в клініці... У нього сильні руки хірурга... Так, вона знає, що він любить її... Любить... Шість, сім... Збилася з ліку...

– Заходь, Наталочко, – Давид відчинив двері.

Перше, що побачила Наталка, було широке ліжко з двома величезними подушками, пухкими й білими... Ще можна покликати Сільву Ернстівну, можна, вона прийде й забере Давида... Щось клацнуло. Це Давид повернув ключ у дверях... Чому він не ввімкнув світла? Ні, не треба, не треба... Він зайшов у ванну. Ні, вона не може при ньому роздягнутися. Наталка зірвала з себе плаття й, наче злодій, підкралася до ліжка. Треба покликати Сільву Ернстівну. Відчинити двері й гукнути... Він вийшов з ванни...

– Не треба, Давиде, не...

* * *

Хвіртка була зачинена. Платон довго грюкав, поки нарешті вибігла з дому Ольга Аркадіївна.

– Ви? – полізли змійки брів на лоба.

– Я. Доброго дня.

– Чого ж ви не повідомили, що приїдете?

– Я й сам не знав, Ольго Аркадіївно. Був у Києві, звільнився і... приїхав. Маю до поїзда ще вічність – дві години. Де Наташа, як вона?

– Нічого, краще... Добре... Заходьте, скоро прийде Михайло Костянтинович.

На веранді Платон розгорнув пакунок.

– Сподобається Наташі?

Величезний голубий шарф пухом злетів до стелі.

– Розумієте, Платоне... Наташі нема... Вона поїхала... лікарі порадили...

– Куди поїхала?

– На Ризьке узбережжя... Там чудовий клімат для неї й море... Вона так мріяла...

– Жаль... Ні, власне, добре, що поїхала, – Платон дуже ретельно складав шарф. – Дуже добре. Давно поїхала?

– Вже півмісяця, пише що добре влаштувалася, гарна квартира, близько море...

– А вона хіба не в санаторій поїхала?

– Ні, так... сама...

– Здається, прийшов наш начальник автоколони, – Ольга Аркадіївна поспіхом вибігла на подвір'я.

До відходу поїзда, яким мав їхати Платон, залишалася година.

– Мені пора, – Платон попрощався. – Дайте мені Наталчину адресу.

– Я тебе проведу, Платоне, – Нарбутову хотілося якось зігріти ці відвідини.

На вокзалі Нарбутов, бажаючи заспокоїти Платона, сказав:

– Ти нічого не думай, Платоне... у них з Наталкою просто дружні стосунки, так що не вбачай у їхній поїздці чогось там такого...

– Ви про що говорите, Михайле Костянтиновичу? – не зрозумів Платон.

– Ну, про те, що вони поїхали вдвох...

– Хто поїхав?

– Наталка і Давид... Хіба тобі не сказала Ольга Аркадіївна?

– Ні... Вона говорила, що Наталка поїхала сама...

– Чому ж вона не сказала? – Нарбутов раптом змінився на лиці.

– Це ви запитайте Ольгу Аркадіївну. Бувайте здорові Михайле Костянтиновичу...

– Платоне, все буде гаразд, – запевняв Нарбутов. – Усе мусить бути добре...

Поїзд рушив, а Нарбутов усе йшов біля вагона й повторював, наче заклинав:

– Усе буде гаразд... мусить бути...

9

Та всьому настає кінець. Одного ранку районні шляховики пригнали на майдан свої бульдозери, скрепери, котки – зрівняли все, вкрили сизим асфальтом, потім у деяких місцях його зірвали, навезли чорної землі і розбили клумби, а ще через кілька днів почали зводити якусь стіну. Клали її з червоної цегли, на доброму цементі. Косопільчани – великі патріоти свого міста, і, звичайно, споруда не могла не привернути їх уваги. Одні твердили, що будується лазня або літній кінотеатр, інші запевняли, що буде тир. Суперечкам поклали край муляри, яких найдопитливіші вирішили почастувати після роботи пивом.

– Буде районна дошка пошани, – відкрили таємницю муляри десь після третього кухля.

Цегляний мур ніяк не був схожий на дошку, та коли по обидва його боки виросли колони, то стіна прибрала справді якоїсь таємничої величі, а щоб ніхто не сумнівався в її призначенні, вгорі зробили бетонний напис: "Дошка пошани Косопільського району".

Мур був високий і широкий: на ньому вмістилися б не тільки кращі з кращих трудівники району, а й ті, хто ще мріяв уславити рідний край. Але, виявилося, на дошці будуть не просто прізвища ударників праці, а й портрети.

На Травневі свята дошка була урочисто відкрита. У Косопіллі запевняють, що художник достеменно передав портретну схожість Героїв. Єдине, що він собі дозволив, – це одягати їх на власний смак. Усі чоловіки були змальовані в модних сірих костюмах, а жінки в нейлонових прозорих кофтах. Але й це ще не все. Чуття міри зрадило художника, як тільки він дійшов до краваток. Тут фантазія занесла його бозна-куди, вивела з берегів реалізму і кинула в лоно чистої абстракції. Краватки на сніжно-білих чоловічих грудях кричали кольоровим криком, іскрились, миготіли.

Тільки одному чоловікові, певно для контрасту, художник намалював під комірцем чорного метелика. Це був портрет директора культбази. Директор категорично запротестував, написавши скаргу начальникові районного відділу культури. Скарга надійшла до художника з резолюцією: "Пропоную зняти метелика і начепити галстука". Художник наказ виконав, але з метеликом розлучатися не захотів і намалював його на шиї районного кіномеханіка Федора Рибки.

Отже, якщо ви побачите на Дошці пошани симпатичного кирпатенького хлопця з білявим чубом і метеликом на шиї, то можете навіть підпису не читати. Знайте, що то Федір Рибка, або, як тепер його величають в усьому районі, Федько Метелик.

Федір Метелик потрапив на Дошку пошани цілком заслужено. Роками він не злазив із своєї кінопересувки, в селах району його чекали як бажаного гостя. Усі найкращі актори і режисери нашої країни і всього світу, гадаю, мусили б подякувати Федорові Метелику за те, що він уславив їх у благодатному косопільському краї. Але Федір людина скромна, йому всесвітньої слави не треба, йому досить і того, що весь район – його друзі, що ніхто не відмовить йому, коли потрібна якась деталь до машини, що жоден автоінспектор не зупинить його на дорозі, якщо Федір не дуже добре закусив, поспішаючи в інше село.

Отже, кінопрокат, районне начальство і кінематографісти всього світу були задоволені Федором Метеликом. Тільки одна особа висловилася свого часу проти подвижницької його праці. Це була молода Федорова дружина Люба.

– Літає! Він все літає, – скаржилася сусідам. – Я його три роки чекала, поки в армії на сержанта артилерійського вчився, а тепер, гадаєте, я його бачу? Раз на тиждень доб'ється до хати, щоб перемінити білизну, сяк-так пригорне, наче примусову відбуде, і знову в світи. А в мене ж года теж лічені.

– Любо, кіно – найкраще з усіх мистецтв, – урочисто проголошував Метелик, – і ти повинна зрозуміти.

Люба не захотіла зрозуміти, забрала свої речі й пішла до матері.

І навіть після цього Федір не залишив своєї кінопересувки. Він став сумний і брав у прокаті лише стрічки про нещасливе кохання. Цілий місяць шанувальники кіно не бачили жодної комедії... А Люба печальним поглядом проводжала кінопересувку, яка забрала в неї чоловіка.

Минув місяць. Не витримало Любине серце, і одного разу, коли повз хату проїхав Федір, вона вибігла і стала перед машиною. Федір ледве встиг загальмувати. Потім вийшов з кабіни і підхопив на руки дружину.

– Люблю тебе, моя білочуба артилеріє, – шептала Люба, – крути вже це кіно, щоб воно згоріло, тільки без тебе жити я не можу.

З роками добра слава кіномеханіка почала згасати: у селах будували клуби, палаци культури, встановлювали стаціонарні кіноустановки, рейси Метелика дедалі скорочувались і скорочувались. Тепер він обслуговував лише п'ять сіл. Та, як бачите, не забули про великого кіномеханіка в районі: на Дошці пошани серед кращих людей району був портрет і Федора Рибки. Федір також протестував проти метелика на своїй шиї, однак Любі сподобалося, вона купила йому аж кілька і на свята примушувала носити.

Уже тиждень афіші в Косопіллі анонсували демонстрування нового фільму. Величезні щити повідомляли, що незабаром на екранах – "Чарівниця". У головній ролі – колишня колгоспниця села Сосонки Степка Чугай. І Степка всміхалась косопільчанам з величезних полотен, її впізнавали по великих розкосих очах, по чарівній загадковій усмішці.

Олег Динька, секретар Сосонської сільради, перший побачив ці афіші, зайшов до кінопрокату і випросив кілька примірників для свого села. До вечора вже вся Сосонка побувала біля кольорових плакатів. Так повернулася до свого села Степка Чугай, довгонога пастушка з таємничими розкосими очима...

Засвітилися ліхтарі, осінній вечір спустився на Сосонку, а люди все ще стояли біля афіш, вдивляючись у знайомі риси обличчя і все-таки не вірячи, що це справді Степка, яка пасла худобу, мчала, як навіжена, на своєму Гнідкові, доїла корів і стратила свою першу любов на їх очах, тут, у Сосонці.