О котрій годині це сталося?
— А звідки мені знати, коли я давно лягла спати? Усі тутешні рано лягають. Але я чула і впізнала свою німкеню з голосу. — Варвара Іванівна чомусь вперто уникала навивати Крістіну на ім'я, вона й сама не годна була б собі дати ради, чому саме. — Потім мотор знову загув, і машина поїхала, а я знову заснула.
— Проте який був час?
— Було темно, а тепер рано темніє… Може, одинадцята минула, а може, ще ні…
— А куди ж офіцер подівся?
— Який офіцер?
— Той, що заходив у дім.
— Я вже казала, пане, ніхто не заходив. Ось тільки вона сама, хоч її хтось привіз машиною. Було темно, я вже давно спочивала в ліжку.
— А до вас особисто так-таки ніхто й не завітав?
— Чому ж? Мало кого несе нечиста сила. Оце причалапало одне одоробало…
— От і гут! — зрадів Хейніш. — Значить, хтось приходив?
— Авжеж…
— І заходив у дім?
— Навіть не питаючись, вдерся…
— Хто ж він?
— Відомо хто — ваш вояк. Вимагав млека, яйка… Нажерся і пішов… Він приходив раніше, не цієї ночі…
— Базікаєш багато! — гримнув Хейніш.
— Так ви ж самі питаєте.
— От що, домовимося так: відповідаєш на два запитання, — він розчепірив пальці, — лише на два, і йдеш собі геть.
— Які ще запитання?
— Скажи, солдат, що приходив до тебе, був переодягнений партизан чи радянський розвідник? Хто цей бандит?
— Та ваш власний бандит, німецький…
— Що? — збичився Хейніш. — Зараз я з тобою, російська відьмо, інакше побалакаю!
Варвара Іванівна нараз відчула неймовірну слабкість в усьому тілі. Різкий біль у грудях — там, де б'ється серце, — обпік вогнем, мов струмом. Стиснув, мов залізними лещатами, і не давав дихати. Вона відчула, що ось-ось впаде, і збирала до крамі останні сили, щоб не впасти, щоб гордо вистояти перед цими виродками до кінця.
— Хитруєш, матко! — Хейніш витяг пістолет. — Ось бачиш? Хочеш кулю в лоб? Відповідай швидко! З ким ти зустрічалася перед приїздом фрейлейн? Ну!..
— Не "нукай", ще не запріг…
— Кого ховала в домі?
— У домі — я та миші, а вони самі ховаються…
— Ти що, знущаєшся з нас? — і Хейніш точним коротким порухом фахового м'ясника вдарив Варвару Іванівну, мов рубонув, рукояттю в обличчя.
Варвара Іванівна схопилася за серце, за своє хворе серце, як і тоді, коли побачила Мюллера. Вона ковзнула останнім, уже несвідомим поглядом по Крістіні і повільно похилилася на підлогу…
— Фрейлейн Крістіно, хлюпніть на цю відьму води!
Та коли Крістіна нахилилася над Варварою Іванівною з графином і склянкою в руках, вона побачила, що все марно, що життя пішло із серця цієї мужньої жінки, яка нічого не встигла зробити, окрім одного й величного, — вмерти Невідомим солдатом Батьківщини і смертю своєю запалити Вічний вогонь людської пам'яті. А більше вона не встигла нічого…
— Ну, то що ця стара? — запитав Хейніш. — Прийшла до тями?
— Вона вмерла, — здушено відповіла Крістіна, ледь стримуючи сльози.
— Дідько б її узяв! — спересердя вилаявся штурмбанфюрер. — З якогось одного, виключно службового удару… Фрейлейн Бергер, ви вільні — це видовище не для вас. А ви, Майєре, накажіть прибрати труп… Кеслере, що маємо робити далі?
— Клята стара, — буркітливо мовив пивний черевань, — усю гру зіпсувала… Доведеться потягти ниточку з іншого кінця. Експерти дійшли висновку, що Зазроєв з гвинтівки не стріляв. Іншої зброї ніхто і ніколи у нього не бачив, а кулю пущено з пістолета системи "Вальтер".
— Ваші пропозиції?
— А що, коли все-таки фрейлейн Бергер… — обережно почав Кеслер, уп'явшися оченятами в затіяних мішках в обличчя Хейніша, аби не проминути й найменшої його гримаси. Добре відав, як ревниво ставиться штурмбанфюрер до своїх протеже і як слідкує за їхнім зразковим виконанням обов'язків. А фрейлейн Бергер викликала особливу його увагу. Той факт, що штурмбанфюрер подарував перекладачці "Майн кампф" великого фюрера, для Кеслера не становив секрету. Кинути тінь підозри на Крістіну — значить, якоюсь мірою зазіхати на авторитет самого Хейніша. Адже він власноручно складав документацію на зарахування фрейлейн Бергер до СД. І все ж Кеслер наважився висловити свою думку: — Інтереси Великонімеччини…
— Коротше, які у вас докази? — роздратовано перепинив його штурмбанфюрер.
— Виходячи із загальновідомої прихильності Мюллера до гарних жінок і зокрема до Бергер, неможливо уявити, щоб він і на поріг не ступив її квартири. А якщо це так, — уже впевненіше провадив Кеслер, — то він там цілком міг натрапити на невідомого, котрий, як випливає з донесення Есмеральди, буцімто з'явився дещо раніше. А тоді, — хвацько завершив Кеслер, — сутичка між двома півнями та ще напідпитку неминуча!
— Ви що, усе це верзете свідомо, Кеслере? — здивовано звів брову Хейніш.
— А чому б ні? Бергер — дівчина принадна, аж тут — фронтові пристрасті, молодечий запал, те, се… А фрейлейн мовчить із зрозумілих причин — не хоче зіпсувати свою цнотливу репутацію…
— І що ж, ви пропонуєте арештувати фрейлейн Бергер?
— Саме так, гер штурмбанфюрер. Вона може виявитися тим відсутнім кільцем, через який не тримається купи весь ланцюг перебігу подій.
— Цікава версія, Кеслере, — іронічно зауважив Хейніш, — просто захоплююча. У мене є до вас одне-єдине запитання. Як ви гадаєте, коли Мюллер побачив, за вашою кримінальною термінологією, невідомого півня, він що, панічно кинувся навтьоки?
— Ні в якому разі! Тому-то сутичка між ними була неминуча. Щоб Мюллер тікав від спіднички гарненької жінки?.. Такого не траплялося ніколи!
— Тоді ви бовдур, Кеслере, викінчений йолоп! Адже Мюллера пристрелено в спину! Окрім того, якщо виходити з вашої версії, якого біса було Мюллерові знімати шинель?
Осоромлений Кеслер пригнічено замовк, а Хейніш відкрито тріумфував, переможно добиваючи його своєю залізною логікою:
— Ви б ліпше додумалися ознайомитися з рапортами нічних патрулів! Ось один з них. Одразу по одинадцятій годині біля будинку, де живе фрейлейн Бергер, була помічена комендантська машина з ввімкнутим мотором. У ній перебував обер-лейтенант Мюллер. Не виходячи з машини, він розпрощався з Бергер і вирушив у бік вулиці Темрюкської… Хочете прочитати на власні очі?
— Ет! — відмахнувся Кеслер. — Але тоді я не розумію, чому Есмеральда твердить, Що в будинок заходив невідомий офіцер?
— Ось це, — замислено мовив Хейніш, — і мене непокоїть. А хазяйка вмерла…
Цієї миті двері розчинилися, і увійшов заклопотаний чимось Віллі Майєр:
— Дозвольте доповісти. Прибув майор Штюбе, з абверу. Каже, у справі Мюллера.
— Кличте!
Майор Штюбе, як і більшість абверівців, відомчо не полюбляв служби безпеки. Як і всі, гарним тоном вважав поділяти байки й легенди про артистизм і вишукану винахідливість служби адмірала Канаріса, чого, мовляв, абсолютно бракує невігласам з СД. Кулацюга і кийки — ось їхній метод! Абвер факти здобуває, СД факти вибиває. А ці неприхильні відомчі стосунки спонукали іноді до маленьких, дрібних перемог, яких сягали виключно в ім'я високого реноме власної фірми, щоб хоч якось дошкулити конкуруючій організації. Грубо кажучи, намагалися один одному втерти носа.
Майор Штюбе теж з'явився зі своєрідним і дошкульним носовичком для надто занозистого носа штурмбанфюрера Хейніша. Добре вгодований, добре виголений, напахчений і хрумкий від свіжовипрасуваного одягу, він зовні аж світився приязню, лагідністю і сердечною прихильністю до служби безпеки в цілому, а до гера штурмбанфюрера зокрема, про що й поспішив повідомити без жодних зволікань. Та Хейніш, зрозуміло, не йняв йому віри ані на гріш, зустрів насторожено й вичікувально.
— Мені доповіли, — мовив з холодком, від якого анітрохи не зів'янула лагідна посмішка майора, — що ви прибули у справі Мюллера?
— Саме так!
— Таж яке відношення ви до неї маєте?
— О, пане Хейніш, — ще більш розквітнув Штюбе, — справа у нас спільна — оборонити тили доблесної армії фюрера від ворожих агентів. Чував я, ніби ота стара завдала вам відчутного удару, сконавши прямо у вас в кабінеті. Атож, що не кажіть, а тяжко б'є по нас невблаганна рука долі…
Штурмбанфюрер нервовим порухом вихопив з мармурового конуса олівець.
— Що ви цим хочете сказати, Штюбе?
— Тільки те, пане Хейніш, що ви йшли невірним слідом.
— Он як? Чи не завітали ви до нас з біблійськими настановами про путь істинну?
— Скидається на те, — охоче погодився майор Штюбе. Він відімкнув портфель і витяг з нього рукавичку. Поклав на стіл, радісно світячи очима. — Ось він — той несхибний шлях.
— Рукавичка — не шлях? — Хейніш не вважав за потрібне ховати іронію. — Чував і я, що офіцери абверу кохаються в туалетах, — він зареготав, як і завжди, втішений власною двозначною дотепністю.
— Річ у тім, — з притиском мовив Штюбе, — що ця рукавичка належала обер-лейтенантові Мюллеру. Одну знайдено в машині поряд з тілом забитого, друга — у вас на столі. Так званий речовий доказ…
Кеслер уп'явся очима в рукавичку і визнав:
— Так, це вона, з тієї пари від нареченої Ельзи, якою бідолаха Мюллер усім нахвалявся.
— Де ви її знайшли? — Хейніш піднявся, важко зіпершись кулаками край столу. — Чи ви, пане Штюбе, вважаєте, що ми тут збираємося базікати і марнувати час?
— Що ви, пане Хейніш, боронь боже! — удавано нажахався Штюбе. — Навпаки, ми від душі вітаємо службу безпеки з видатним успіхом: рукавичку знайдено у будинку номер сорок два по вулиці Темрюкській. Якщо не помиляюся, там оселилась офіціантка з офіцерської їдальні на прізвище Несмітська… — Уламки розтрощеного олівця впали на полірований стіл Хейніша.
"Це ж наш агент Есмеральда! — мов окропом ошпарило його. — Невже вона причетна до вбивства помічника коменданта? Жах! Ганьба!"
— Що, у Несмітської? — прохрипів він, аж синіючи від непоборної люті.
— Абсолютно точно! Саме у неї, — статечно запевнив Штюбе. — Вночі у неї в домі пиячили двоє офіцерів. Один з них був загиблий обер-лейтенант Мюллер.
— А ви не помиляєтеся, Штюбе? — Голос Хейніша, що почував себе вкрай осоромленим і не здатним знайти рятунок від неминучої ганьби, видзвонював. Це ж треба — через якусь паскудну Есмеральду виставити себе на потіху і кпини дотепників з абверу! І все ж він шукав оту осоружну рятівну соломинку. — Докази! — наполіг він. — Чи маєте ще якісь докази?
— Безумовно: абверові, бачте, не властиво помилятися, — повчально підняв вказівного пальця Штюбе. — Якщо пригадуєте, Мюллер перед усіма хвалився: "Мартель" — для всіх моїх друзів, дівоча увага і пестощі — лише для мене".