Це були ті останні місяці, коли це ще перевіряли. Написавши, що на рахунок брата ще точно не впевнений, я пішов до Дані в кімнату запитати його, чи він не хоче провести ще два тижні зі мною в Софії. Як казав мій колега Флемінг з "Копенгагена": "Немає нічого кращого за старих друзів".
Я постукав в кімнату Дані і через секунд п'ятнадцять, не почувши відповіді, зайшов. Він лежав на надувному матраці і читав "Біси".
— А ти не жартував щодо цієї книжки, — розпочав я. Даня відклав книжку і відповів, що не так багато речей в цьому світі, про які не можна жартувати і що це одна із них. Я вже давно себе привчив не сприймати серйозно ті його вирази, коли не зрозуміло, серйозно він чи ні, тому відразу перейшов до того, для чого прийшов. — В тебе є закордонний паспорт?
— Так, — відповів він. Після цього я описав двома словами усе від вчорашнього дня в офісі до своєї переписки з менеджером.
— Я спитав, чи можу взяти свого брата з собою, бо подумав, що з тобою буде цікавіше туди поїхати, — сказав я.
— В нас різні прізвища, — відповів Даня.
— Думаю, це найменша із наших проблем.
— А рехаб?
— Ти скільки часу вже плануєш лягти в рехаб і відкладаєш? — спитав я.
— Але тепер я налаштований серйозно, — відповів він.
— Якщо ти налаштований серйозно, то за два тижні нічого не зміниться.
— Добре, поїхали, — Даня згодився дуже легко. — Добре, що це після весілля.
— Так, добре, — я вийшов з кімнати, а Даня знову взявся за книжку. Але через кілька секунд він її відклав, дуже швидко підвівся, буквально одним стрибком, з матраца і наздогнав мене в момент, коли я вже майже зачинив двері.
— Виходить, ми втікаємо від війни? — запитав він, заходячи за мною на кухню.
— Ми їдемо дивитися Софію, — відповів я, відкривши знову ноут і збираючись відписати менеджеру, що брат їде зі мною.
— Ми втікаємо від війни, — продовжував він. — Звичайно, війна, з однієї сторони, історичний шанс померти з сенсом, а з іншої, померти, як це й було завжди — ні за що.
— Що ти маєш на увазі? — запитав я. Даня в цей час збирався готувати сніданок, діставши сковорідку і яйця.
— Те, що коли люди йдуть на вибори, то вони голосують за покращення життя для себе: майбутній розвиток, соціальний статус. Але коли люди йдуть на війну, то вони йдуть захищати домівку і те розуміння себе в цьому світі, яке вони мають.
— Що тут поганого? — спитав я. — Чому ж померти ні за що?
— Мені здається, — сказав Даня, — має бути абсолютно навпаки. Хоча б з тої простої причини, що у більшості своїй люди не мають ні патріотизму, ні розуміння, для чого вони, окрім як виплатити іпотеку і відправити дитину вчитися в кращий університет, за той, в якому навчалися вони самі. Але коли приходить війна, то ця проста людина йде вмирати за те, чим ніколи не жила, а коли війна закінчиться, то вона повернеться жити до того самого, чим жила перед цим — іпотеки і оплати навчання дітей.
— Я з тобою не згоден, — відповів я. Через пару секунд роздумів продовжив: — Люди вмирають за свій народ, щоб він не був поневолений ворогом і міг проводити ті самі вибори, на яких люди мають шанс вибрати тих, хто зможе зробити їх життя легшим. І зробити це в своїй країні — в рідному домі.
— Так я це ж і сказав, — засміявся Даня. — Все в цілому зводиться до іпотеки і майбутнього своїх дітей. І до нових виборів.
— Я не розумію, чому вмирати ні за що, — не міг второпати я, що Даня хоче цим сказати. — Не буде ніякої іпотеки і виборів, якщо не буде країни.
— Та тому що, — роздратовано відповідав Даня. — Помирати ні за що означає помирати за ті ідеї, які не сповідуєш в житті, а тільки сповідуєш тоді, коли треба вбити іншого, щоб вижити самому. Інакомислення, яке ми називаємо патріотизмом.
— А помирати з сенсом? — спитав я.
— Це помирати за ті ідеї, без яких ти не можеш жити навіть без війни.
— Тобто люди мають помирати за іпотеку і майбутнє дітей, а не за свободу і свою націю, — припустив я.
— Якщо вибирати, то краще за іпотеку і майбутнє своїх дітей — це хоча б звучить не лицемірно, — зі злобою посміхнувся Даня. — Люди помирають буквально за саме те, за що готові віддати свій голос на виборах. Помирають за свій вибір. В інакшому випадку, вони будуть помирати за те — за що їм скажуть померти. І вбивати так само.
— Я знаю, за що ще варто помирати, — сказав я. — За те, щоб до твоєї домівки, де твоя сім'я живе, не міг прийти ворог і ти не був безсилий їх захистити.
— Однозначно, — відповів Даня. — Особливо тоді, коли твою домівку, де живе твоя сім'я, не руйнує безкарно той, кого ти вибрав на останніх виборах. І кого ти так само підеш захищати, як тільки відправишся захищати свою сім'ю.
— З твоїх слів виходить, що немає ніякого сенсу захищатися, — сказав я.
— Захищатися сенс є завжди. Немає сенсу захищати тих, хто хоче тебе тільки використовувати.
— Влада завжди використовує народ, — сказав я.
— В тому і трагедія, — відповів Даня. — Як кажуть лікарі: все може бути як отрутою, так і ліками — питання тільки в дозі. Питання тільки в тому, наскільки влада використовує народ. Демократія — це угода між ними про взаємне використання. Все інше — паразитування.
— Це логіка обивателя, — сказав я.
— Нехай так, але народ — це передусім обиватель. Влада має бути зацікавлена захистити обивателя так само, як і він її. Інакше ніяк, — відповів Даня.
— Ти не віриш в наш народ? — запитав я.
— Якщо я в когось і вірю, то це тільки в наш народ, — сказав Даня. І додав іронічно: — Якщо говорити про війни, а не про вибори.
— Що ти вчепився в ті вибори? Ніяк тобі це не дасть спокою, — сказав тепер вже я роздратовано.
— Бо я параноїк, — відповів він з насмішкою. — Але це ще не означає, що в цьому немає сенсу.
Даня повернувся знову в кімнату. Я повернувся до своїх робочих питань. Так тривало до шостої вечора, коли Даня знову з'явився на кухні і запропонував вийти кудись прогулятися. Якщо ще один вечір ми б провели в розмовах на кухні, то я б зійшов з розуму, тому ідея вийти хоч кудись здавалася привабливою. Сподобалося б гуляти по вулицях у таку погоду тільки мазохістам і собачникам. Це стало причиною, що все, що ми змогли придумати — це піти в якийсь бар. Хоча, якби не було Дані в моїй квартирі, я б переглядав який-небудь фільм наодинці з собою, з гарячим чаєм в руках. Я відчував, що стає важко розділяти з ним побут і починав сумувати за часом, який би міг приділити тільки собі. Чому ж тоді я запропонував поїхати разом в Софію? Напевно, не хотілося в чужій країні відчувати себе самотньо. Може, мені щось підказувала інтуїція. А може, краще подорожувати з тими, хто тобі не байдужий. Чіткої відповіді на це я не знайшов, але в кожному разі попереду були насичені дні.
— Покажеш її інстаграм? — запитував Даня по дорозі до трамваю, після того, як я йому розповів про Оксану з аеропорту.
— Ні, — відповів сухо я.
— В любому випадку ти її бачив наживо. Вже непогано, — говорив він. — Інстаграм — це один із найголовніших світових обманів.
— Тому що там всі не такі, якими є в житті?
— Це дратує, скажи?
— Мене не дратує, — відповів я.
— Я був кращої думки про тебе, — говорив він, згорбившись від холоду в своєму нетеплому пальті.
— Є хоч щось в цьому світі, до чого ти ставишся без скептицизму? — запитав я.
— Треба подумати, — ми деякий час мовчали. Вже підходячи до трамвайної зупинки, коли я уявляв завтрашню зустріч з Оксаною і геть забувся, що запитував, Даня відповів: — До науки.
— Що? А, зрозуміло, — згадав я. — До науки, добре. Ти типовий нігіліст. — Після того, як з мене вилетіло це слово, я зрозумів, що так довго його не чув ніде, що ледве пам'ятав його значення і навіть не розумів, з яких закутків моєї голови воно раптово з'явилося в цей момент. Це було так несподівано для мене, що я навіть повторив його собі пошепки, але повторив достатньо гучно, щоб Даня його почув. Він повернувся, подивився на мене і сказав:
— Прочитай "Біси", може, й ти трохи станеш нігілістом після цього.
— Та відчепися ти від мене з цим... — я не закінчив, тому що ми обидва побачили, як під'їжджає трамвай і побігли до нього. Нам ще потрібно було добратися до зупинки через підземний перехід. Помчали через нього, щоб встигнути.
Ми доїхали до вокзалу на кінцеву, а звідти пройшлися хвилин п'ятнадцять до "Портер-пабу" на Жилянській.
— Могли б вибрати щось краще, — сказав Даня по дорозі.
— Могли б поїхати взагалі в іншу сторону, якщо ми вже йдемо в "Портер". Було б ближче, — відповів я.
— Якщо є вибір між центром і "іншою стороною", то завжди вибирай все, що ближче до центру. Навіть якщо це місце для пролетаріату, — пробурчав Даня, ще більш згорбившись.
— Холодно? — запитав я.
— Завжди, коли тверезий.
Зайшовши всередину, я здивувався, як багато там простору всередині. Я ніколи не був у цьому пабі. Тепер я розумів, що раніше то був завод чи фабрика, а тепер місце, де такі, як ми могли вбити вечір середи. Я так і не зрозумів: це так пусто на фоні просторості чи дійсно там було пусто. Ми сіли на барі, де, крім нас і бармена, не було нікого. Мені навіть цей бар почав подобатися.
— Що будете? — спитав бармен, який на вигляд був нашого віку. Даня замовив собі віскі, а я кухоль пива.
— Знаєш, яка ще ознака того, що паби для простолюдинів? — спитав мене Даня і, не дочекавшись відповіді, сказав: — Тут завжди показують тільки футбол.
— А що мають показувати? — спитав я.
— Немає ні одного пабу на землі, в якому би показували теніс.
— А що теніс є ознакою того, що місце не для простолюдинів?
— Ні, але він не підходить чомусь пабам, — розмірковував Даня. — Чому? Не знаю.
— Він потребує багато уваги, а це не для таких місць.
— Точно, — відповів Даня. — А ще в футболі більше простих емоцій. В тенісі вони більш складні.
— Більш складні?
— Так, особливо в жіночому тенісі. Коли я дивлюся ігри жінок, то, можливо, половина мого задоволення від того, як вони стараються приборкати свої ж власні емоції, граючи не тільки з суперником, а ще і з собою. В чоловічому це не так видно.
— Не знав, що ти любиш теніс.
— Я люблю жіночий. Я люблю його настільки, що іноді заплющую очі і тільки слухаю їх крики від ударів ракеткою по м'ячу. Мене це якимсь чином заспокоює.
— В пабах ти маєш пити, і чим більше — тим краще, і, можливо, ще з кимось вести свою п'яну бесіду.