до шаленого стрімкого потоку "ЕЙСІ-ДІСІ", "Лед Зеппелін", "Метал— ліки", "Кісс", особливого "Дорс" та вічного "Роллінг Стоунз".Василіс нарешті вивів і свого застояного жеребця, тож відбулася омріяна Славою прогулянка верхи на чорному баскому коні. Затрималось усе через певні неполадки, котрих виявилось більше, аніж сподівались. Деякі запчастини довелося замовляти в Афінах і довго чекати. Увесь мотоцикл був розкладений на частинки, фарбували корпус, покривали нержавійкою окремі деталі, ще інші — до найменшого шурупчика перемивали в бензині. Це, останнє, робила Слава. Допомагала у всьому — подавала ключі, підтримувала корпус, а той важкий, як не дивно, хоч і виглядає повітряним. І коли нареші завівся мотор, насиченим та гучним гуркотом повідомляючи усіх про себе, як лев ревом у савані, серце Славине забилося в ритм, одночасно рвучись кудись уперед. Будь-що — вперед. Звір цей кликав до волі. Вони неслися на ньому по гладкому асфальті, в супроводі жагучого клекотіння. Кожен вечір тепер "ВСА" буде чекати під стіною своїх побратимів.
Якось під'їжджаючи до пабу звичної для них пори, зі здивуванням побачили двох дівчат, що сиділи на високих сходинках входу. Здивувалася більше Слава, бо для Василіса то якщо й було здивування, то дуже приємне. Це зрозуміла за його яскравою та щирою посмішкою, що завжди була такою, та щось нове й невідоме ковзнуло по його обличчю. І те їй не сподобалось. Посмішки засяяли й на обличчях дівчат, та в однієї з них було дещо відмінне у поведінці. Особливий жест привітання й особливий прояв радощів. Далі — обійми й цілунки, бурхливі, емоційні. Щось зойкнуло всередині Слави, щось стиснуло коліщатами серце й повіяло холодком у грудях. Той холодний вітерець ковзнув точнісінько тієї миті, коли побачила дівчат. Потім відчула, як тремтять руки. Це відчуття прийшло до неї вперше.
Цілу годину Василіс сидів з дівчатами, не відходячи ні на крок. Слава приготувала каву для всіх, господарюючи в барі й готуючи все до робочого вечора. Троє весело про щось розмовляли, жартували, згадували минуле літо. Вогники в очах Василіса, його майже дитяче натхнення й прояв щирої радості та захоплення у словах, жестах, поведінці. Неначе той павич, що не знає, з котрого боку та як найкраще
показати своє барвисте пір'я. Слава мовчки зробила свою роботу й присіла з кавою недалеко, взялася до цигарки, якось треба було заспокоїти тремтіння вже не лише рук, а й усього тіла. На неї не звертали уваги, ніби її не існує. "І, як на зло, не з'являється ніхто!" — обурювалась спересердя, бо як інакше відірве Василіса від тих дівок? Особливо від тієї високої, з довжелезним вогняним волоссям, важким і блискучим, що переливалося по плечах, як сувій шовку. Василіс так і кликав її — "Блонді". Чуєш ?! Та не в назвиську була справа, а в інтонації, з якою то вимовлялося, скільки ніжності й обережності в його голосі. А та, здається, ще трохи й розтане, розливаючись солодким морозивом перед ним! В погляді стільки вогню й грайливості... Що це? Відвертий флірт? А чи продовження вже чогось розпочатого колись? І все це на її очах! Відверто! Та, напевно, та чужинка не зрозуміла, хто Слава Василісу? Але й він чомусь не поспішав відрекомендувати її. Хоч якось. Чому?! Це "чому" найбільше й тривожило.
Нарешті настала щаслива хвилина і з'явилися перші відвідувачі. За ними підійшли інші, але Василіс як прикипів до місця, не надаючи ніякого значення всьому, що робилося навколо нього. Слава бігала від одних до інших уже відверто роздратована, та всі ці бурхливі емоції, що розгулялися в ній, мусила тримати під замком. Там, там у грудях нехай кипить. На губах — посмішка і ввічливе звернення до клієнтів. Якоїсь миті навмисно голосніше, ніж потрібно, попрохала нових почекати — "...Хвилинку, буль ласка... обслужу і вас!", і Василіс таки прокинувся. Повернувся до бару, а дівчата пересіли поближче, щоб мати свого кумира на очах. Поки він наповнював склянки, а Слава нарізала навпроти дівчат фрукти, "Блонді" звернула увагу й на неї.
— Розмовляєш англійською? — спитала з незмінною солодкавою посмішкою, з двома звабливими ямочками на щоках.
— Так, — байдуже відповіла Слава, не змінюючи виразу обличчя.
— Тоді давай знайомитись, я — Моніка, а моя подруга — Мадлена... — обидві простягнули руки через бар для знайомства, засліплюючи Славу білосніжними усмішками.
"Ще трохи, й мене знудить від таких солодощів", — глузливо подумала Слава й простягнула руку.
— Слава, — знову рвучко відповіла.
вно працюєш тут? — не вгавала Моніка.
вненько, — кинула слово, як кістку собаці, й відійшла вбік, відносячи фрукти за призначенням. Розуміла, що поводиться грубо, та не могла, а може, й не хотіла оволодіти собою.
Дівчата більше не зачіпали її, певно, дивуючись такій поведінці й небажанню спілкуватися. Всю свою увагу повернули знову до Ва— силіса. Ця увага, особлива і відверта, була з боку Моніки, очі котрої подорожували за ним у кожний закуток пабу. Поїдала його. А той куди б не йшов — в одне місце повертався. Слава не пропустила жодного їхнього погляду, жодного поруху. Тут був відвертий флірт! Так прийшла година для першого туру текіли, далі — наступного. Василіс відверто веселився й працював на публіку, надаючи ваги кожному своєму слову, розсипаючись жартами й випивкою для дівчат, за котру в кінці вечора вони не заплатили. Це було довершенням мук і здогадок для Слави. Їй цього вечора ніхто не приділив уваги, ніби вона — невидима тінь, а чи привид, що беззвучно допомагає наливати алкоголь у склянки, а потім їх збирає та миє. Цей привид, якби хто до нього ліпше придивився, мав вигляд не сивої туманності, а червоно— багряної розпеченої кулі з водню та гелію, яка, здається, чекає, коли її торкнуться, щоб вибухнути і спалити все навколо.
Вона ревнувала. Ніколи раніше не мала можливості зрозуміти, що це таке. Ревнощі — що випалюють нутрощі, спустошують, розбивають, знищують, здавлюють горло, спирають подих, затуманюють свідомість, доводять до відчаю і штовхають до дій та вчинків, на котрі, здається, ніколи не був здатен. Нарешті вони вичавлюють із тебе усі соки, висушують усі рідини, перетворюють на шкаралупу, котру легко розчавити будь-кому. Але це й не потрібно, бо ревнощі — то найкращий спосіб доведення себе до краю, зокрема і своїх стосунків, а далі — повного самознищення. Ця крайність — у тому випадку, коли не знайдеш сили якоїсь миті оговтатись. На все в житті потрібна лише одна мить, від якої буде залежати подальша життєва година, доба і решта дороги, до наступної такої ж миті.
Отож, Слава вперше відчула ревнощі. Ще не усвідомила до кінця, як з тим бути. Хоча під час приступів цієї підступної хвороби важко що-небуть усвідомлювати, бо найперш за все вірус пошкоджує
мозок, а відтак і будь-яку здатність до логічного мислення, розуміння, усвідомлення. Славу роздирали сумніви і здогадки, ображала поведінка Василіса. Тамувала в собі лють і образу, відчай та безсилля перед чимось новим і незвіданим. Здається, життя й обставини увійшли в таємний зговір проти неї й кидають на її дорогу все щось нове, з чим не знаєш ні як бути, ні куди то класти.
День минув спокійно й тихо, Слава не виказувала ніяких емоцій, але зробилася ще холоднішою. Ввечері повторилися ті ж самі події, та сама Василісова поведінка. Дівчата з'явилися першими й насолоджувались ним. Точніше, Моніка й Василіс були у цілковитій ейфорії, для них навколишній світ і люди в ньому мали другорядне значення. Слава ж продовжувала мовчки кипіти.
Наступного дня вона відмовилася їхати з Василісом за покупками до міста. Там мала відбутися й зустріч із дівчатами, домовлена звечора на узо з восьминогами. Боялася сама себе та своїх можливих реакцій, а Василіс і не наполягав. Збігав день, а він не повертався. Слава перебувала в гарячому тумані, що насунув на неї, як сніп соломи. Знаходилася в небутті й забутті, коли відсутні будь— які бажання та відчуття. Одне вичікування. Ні їла, ні пила цілий день, не знаходила собі місця, снуючи туди-сюди подвір'ям. В дім та з дому. Виходила на край подвір'я до високого обриву, бо звідти виднілася дорога, вслухалася та вдивлялася. Даремно... Не їде. Години збігають, а він не їде! "Сама винна! — вже лаяла себе. — Могла б бути там, то хоч мала б усе на очах, а так? Чого так добилася?!". Але її не припрошували, а хотіла якраз цього, відчути себе потрібною. "Дурна й нещасна ти людина!" — із затуманеної свідомості вискакували окремі думки. Проганяла їх і чекала далі. Василіс з'явився під вечір, помився, переодягнувся й подалися до роботи.
Моніка й Мадлена прийшли цього разу пізніше, уже за північ перевалило. Певно, відсипалися. Василіс не відривав очей від входу, чекав з нетерпінням. Ніби сяйво зійшло на його обличчя, як ті засвітились у дверях. Яке щастя! А як іще й до танцю взялися під одну з балад "Скорпіонс", Слава втратила будь-які відчуття та контроль над собою. Витираючи за стійкою продовгуваті, високі склянки, зламала товсте скло у руках. Як? Невідомо. Замість болю відчула теплу кров,
котра й привела її до тями, розливаючись по долоні й збігаючи стрімко до ліктя, а звідти великими яскравими цятками зачервоніла на білому мармурі. З розпачем дивилася на розсічену долоню, котру вже геть залило кров'ю, не в змозі хоч якось зреагувати. Хтось кинувся до неї, тягнучи її до умивальника й підставляючи руку під холодний струмінь води. Запекло... Слава скривилася, зціплюючи зуби. Тільки тепер нарешті Василіс був біля неї. Перев'язав долоню довгим білим рушником, що швидко перетворився на червоний. Поріз був глибоким. Викликали швидку й у медичному центрі Славі наклали шви.
Вдень долоня пекла нестерпно, як і всю ніч, не даючи заснути. Василіс і не думав співчувати чи якось пожаліти її, навпаки дорікав. "Чому це вона така необережна? Як — така незграбна? Хто тепер склянки мити буде?". Цього вже витримати Слава не могла і її понесло.
— Хай твоя Блонді й миє! І склянки, й туалети, і все інше! А чи я тобі наймичка?! Бо, бачу, за таку мене маєш. Не сліпа я, не глуха й не дурна, щоб не розуміти, що між вами відбувається! Хочби якась повага до мене, а чи я бездушна?!
— Ні, ти таки дурна! — холодно відповів Василіс. — І май на увазі, що повагу заслуговують.
Підвівся й вийшов на вулицю, сердито грюкнувши дверима.
Слава розплакалась, даючи нарешті волю емоціям, котрі виливались із неї рікою.