Спасибі тобі, Давиде, ти справжній друг. Їхати, їхати негайно! Це просто здорово, що Давид придумав цю поїздку.
Власне, Наталка мала дякувати не Давидові, а матері. Вислухавши Давида, Ольга Аркадіївна зітхнула:
– Ви сказали Наташі, що їдете в Ялту?
– Так.
– Жаль.
– Чому? – здивувався Давид.
– Вона все життя мріяла поїхати до моря. Але Ялта їй не підходить.
– Там зараз жарко, – погодився Давид. – Але Наталку можна послати, скажімо, на Ризьке узбережжя.
– Я ж не можу її відпустити саму. Якби ви, Давиде, змінили свій план...
– Я? – розгубився Давид. – Звичайно, мені однаково, куди їхати, але...
– Ви – лікар, – усміхнулась Ольга Аркадіївна, – і ваші стосунки з Наталкою не викликають ні в кого ніякої підозри.
– Звичайно, ми друзі, за ці роки ми...
– Ви зробили б нам велику послугу, Давиде.
– Будь ласка, я готовий, але чи не заперечуватиме Михайло Костянтинович...
– Ти не заперечуєш, Михайле? – звернулася до Нарбутова.
– Хай вирішує Наталка, хоч є певні причини, які теж треба врахувати. – Нарбутов сподівався, що Сокальський зрозуміє цей натяк.
– Навпаки, Платон буде радий, – розтлумачила натяк Нарбутова Ольга Аркадіївна. – Ми живемо в двадцятому столітті, а не за феодалізму. Спасибі вам, Давиде, що ви подумали про Наталку, – щедро подарувала свою ініціативу Сокальському розчулена Ольга Аркадіївна.
Треба віддати належне Мурі. Вона все зробила для того, щоб Наталка поїхала до моря, маючи у своїх валізах достатню кількість модних суконь, кофточок і купальників.
– Наталко, ти полониш усю Ригу й узбережжя. У тебе прекрасна фігура! І не бійся декольте, – напучувала Мура, – воно робить кожну жінку таємничою, але треба не все показувати, що ти маєш. Треба дати усім, хто на тебе дивиться, можливість дофантазувати.
Настав день від'їзду. Зранку з'явився трохи розгублений Давид.
– Квитки я дістав, послав телеграму в Дубулти у пансіонат. Одне слово, якщо наш сервіс виявиться такий, як про нього пишуть у газетах, то ми їдемо, наче додому.
Нарбутов приїхав на вокзал просто з роботи, у засмальцьованому комбінезоні, і почувався трохи незручно поруч з вичепуреними Ольгою й Мурою. Наталка підійшла до батька, взяла його під руку.
– У тебе поганий настрій? Ти незадоволений, що я їду?
– Я сподіваюсь, що ти маєш досить здорового глузду, Наталко.
– Не будемо старомодні, батьку.
– Досить їй читати мораль, – підійшла Ольга Аркадіївна. – Давиде, в жодному разі не давайте Наталці морозива!
Підійшов поїзд. Внесли речі в купе. Перекинулися кількома беззмістовними фразами й розпрощалися. Давид поставив чемодани й вийшов у коридор, залишивши Наталку переодягнутися. Наталка тихо причинила двері, щоб не розбудити пасажира на нижній полиці. Взагалі вона спочатку подумала, що там лежало щонайменше троє пасажирів, накритих простирадлом. Але купа заворушилася, і Наталка побачила перед собою товстелезну жінку в синьому спортивному костюмі. Якби не зачіска, то Наталка поклялася б, що це був принаймні Жаботинський.
– Яка станція? – прогундосила жінка.
– Ясноград.
– А це що за місто?
– Це обласний центр.
– Не може бути. Не чула. Жмеринка – центр, а Ясноград... То ваш чоловік? Симпатичний. Я люблю брюнетів...
– То не мій чоловік.
– Р-розумію. Далеко їдете?
– До Риги.
– Р-розумію. Туди з чоловіками не їздять... Я вночі хроплю, – попередила особа.
– Я теж, – сказала Наталка.
– Значить, у нас буде дует... Я відпочивала у подруги в Херсоні. Чудесно було. Купались у Дніпрі, я так схудла... Ми з моєю подругою співали в опері. У мене – сопрано. Я – Капітоліна Ізюмова. Чули? Не чули. А колись я гриміла... Кличте вашого, е-е, чоловіка, будемо снідати. У мене курка і портвейн. Як його звати? Давид? – Капітоліна відсунула двері. – Давиде, втискуйся!
– Даруйте, але ми з вами не розминемося.
Капітоліна загородила собою вікно, і Давид якось вмостився на дивані.
– Почнемо, діти мої, – Капітоліна дістала дві курки, пляшку вина. – Портвейн – це життя. Жаль, що ваша дружина не п'є. Вино й мужчини тільки й тримали мене на світі... Називайте мене просто Капою. Так мене називав колись в Одесі Купрін... У вас що, весільна подорож? Ні. Р-розумію... Зараз я засну на годинку. Якщо хропітиму – будіть.
Помню, я еще молодушкой була-а! –
затягнуло сопрано на весь вагон, а потім умостилося на дивані боком і заплющило очі.
Через декілька хвилин купе здригнулося від богатирського храпу. Задзеленчала настільна лампа, заколихалися шовкові фіранки на вікні. Давид з Наталкою вийшли в коридор і простояли там до Козятина. На зупинці сопрано прокинулось:
– Бачите, а я й не хропіла! Портвейн мені дуже помагає. Яка станція? Козятин? Чула, є така область – Козятинська, я там виступала колись... Знаю, знаю...
Уночі Давид перевів Наталку в інше купе, а сам мужньо просидів у коридорі.
– Ви на мене впливаєте заспокійливо, – сяяло сопрано. – Я цієї ночі спала спокійно й не тривожила вас.
– Дуже мило з вашого боку.
Коли сопрано не спало, то було чарівною жінкою. Капа стежила не лише за собою, а й за Наталкою: на кожній станції примушувала виходити на перон і робити вільні вправи. Її абсолютно не турбувало те, що навколо збирався гурт цікавих. А в Могильові їй влаштували овацію на пероні, бо хтось сказав, що це екс-чемпіонка світу з метання диска.
– Про мене ще не забули, – задумливо промовила Капа, вклоняючись на всі боки.
Дізнавшись, що Наталка з Давидом їдуть у Дубулти без путівок, Капа написала записку й віддала Наталці.
– Це записка до моєї подруги Лючії Стец, вона була нашим концертмейстером. У Ризі в неї квартира й сто тисяч знайомих. Вона вам допоможе. Не варто дякувати, ви мені подобаєтесь, молодята...
Лючія Стец – висока сива бабуся, напрочуд моторна й струнка, прочитала записку й запросила Наталку з Давидом у вітальню.
– Впізнаю Капу. Щоразу вона збільшує коло моїх знайомих. Пийте каву, а я зараз подзвоню. Ви з України? Я в захопленні від вашого Київського оперного театру. Коли вони гастролювали у Москві, я спеціально приїздила, щоб послухати Євгенію Мірошниченко і Белу Руденко. Колосально! І ще я в захопленні від вашого Лисенка.
– Нам дуже приємно, – сказала Наталка.
Лючія довго кудись дзвонила, повернулася радісна:
– Якщо ви не влаштуєтесь у пансіонаті, то зможете зупинитись у моїх приятелів у Дубултах. Адресу я вам напишу. Сільва і Яніс Сурвилло. Діти їхні поїхали на Кавказ, і квартира вільна. Ви почуватимете себе як удома. Влаштуєтесь, подзвоніть мені, я буду рада.
Подякувавши гостинній Лючії, Наталка з Давидом взяли таксі й за півгодини були в Дубултах. У пансіонаті їм запропонували капітальний брезентовий намет. Давид відмовився, боячись, що Наталка може застудитися.
– Поїдемо до Сурвиллів.
Наталці дуже сподобався будиночок Сурвиллів і самі господарі – старенькі, симпатичні люди.
Сільва Ернстівна повела їх на другий поверх.
– Ось ваша кімната, спати можна й на балконі. Ванна – поруч. Готувати можете на кухні, бо в ресторанах дорого... Влаштовуйтесь... Ми взагалі нікого не приймаємо, але я не могла відмовити Лючії... Це подруга мого дитинства... Ми колись разом працювали в цирку... Помийтеся з дороги і приходьте пити каву.
Згасав день. Крізь високі золотаві стовбури сосен виднілося сиве море, неспокійне й тривожне, а може, це тільки так здавалося Наталці. Щось гнітило її, і Наталка не могла знайти причини. Все склалося чудово: зустрілися гарні люди, поруч море, затишна кімната... Кімната. Одне широке ліжко, фотелі, трельяж, шафа... Звичайно, господарі прийняли її з Давидом за подружжя... Але це просто неможливо... Треба пояснити Сільві Ернстівні.
Хтось постукав у двері.
– Прошу.
– Ми запрошуємо вас до столу, – церемонно вклонився Яніс. Він був у білій сорочці з пишним чорним бантом. – Даруйте, ваш чоловік ще у ванні? О, вибачте!
– Я зараз буду готовий! – відповів з ванни Давид.
– Вам подобається у нас, Наталі? Тут хочеться жити тисячу років, – Яніс вийшов на балкон. – Ви чуєте, як шумить море? Ви з ним можете говорити, як з живим... Але це в мої роки... Вам же – є про що говорити з вашим чоловіком.
Яніс провів Наталку й Давида до просторої кімнати, посадив у зручні крісла біля круглого столика, наповнив маленькі чарочки. Сільва Ернстівна принесла каву.
– Це знаменитий ризький бальзам. Найкращий напій у світі допомагає від двадцяти семи хвороб, – Яніс подав чарки Наталці й дружині.
– Яніс, більше двох чарок ти сьогодні не одержиш, якщо навіть заливатимешся соловейком, – запевнила Сільва Ернстівна.
– У вас теж така дружина? – звернувся Яніс до Давида. – Якщо ні – користуйтеся нагодою... За ваш приїзд... За Україну... Там теж моє серце... На Україні загинув у двадцятому році мій брат... Він служив разом з Яном Фабриціусом... За наше знайомство й за нашу дружбу.
– Тепер я хочу почастувати вас українською горілкою, – сказав Давид, збігав на другий поверх і приніс гранчасту пляшку з перцем.
– Вельми смачний бальзам, – похвалив Яніс, посмакувавши.
– Янісе, ти багато собі дозволяєш, – зауважила Сільва Ернстівна.
– Мені, здається, сьогодні не треба виступати на арені, Сільво? Ми були колись чудовою парою, – Яніс пригорнув до себе дружину. – Ми працювали на трапеції, під куполом цирку... Нас бачила вся Європа...
– Колись ми літали в повітрі, а зараз не дуже швидко можемо ходити по землі, – усміхнулася печально Сільва Ернстівна.
– Усьому свій час. Діалектика... Тепер я раджу вам пройтися до моря, а потім добре відпочити з дороги.
Наталка з Давидом довго сиділи на березі, слухаючи величну симфонію моря.
– Змерзла? – Давид накинув свого піджака на плечі Наталці.
– Мені хороше... Дихати легко...
– Мені теж... Ти не шкодуєш, що поїхала?
– Ні, – відповіла по паузі. – Давиде...
– Що, Наталко?
– Розумієш, ми не можемо залишатися в одній кімнаті...
– Чому? Я лікар і... даю тобі слово, що... Ти можеш не турбуватись, я спатиму на балконі...
– Ні. Я попрошу Сільву Ернстівну, щоб вона знайшла тобі інше місце.
– Будь ласка. Але це умовності. Їм нема абсолютно ніякого діла до нас.
– Кому, умовностям?
– Ні, господарям.
– Я мушу їм сказати.
– Не заперечую. Хай вони переконаються, що й у наш час існує платонічна любов. Повір, що я це не пов'язую з іменем твого чоловіка...
– Ти небезпечно жартуєш, Давиде.
– Це не жарт, Наталко.
– Не розумію.
– Сліпа? – Давид узяв Наталку за плечі й повернув до себе.
– Пусти, не треба, – Наталка вислизнула з піджака і відійшла.