І в саме вухо крикнув йому з злорадною втіхою:— Погодка саме та, що треба!
XIII
Посидівши трохи з матір'ю та з земляками, нашвидку перекусивши, бо з самого ранку крихти в роті не було, Артем зразу ж пішов з дому. З Тимохою Невкипілим умовився, що той ждатиме тут свого напарника, буде весь час напоготові.
Насамперед Артем направився був на засідання Рад. Він хоч і певен був, що нічого це засідання не дасть, але для більшої певності вирішив наочно пересвідчитись. Тим більш, що для цього не треба буде сидіти до кінця: по початку вже можна буде судити й про кінець. Але вже у вестибюлі міської думи, де відбувалося засідання, випадково з розмов курців дізнавсь про арешт Кузнецова. Щоб не попасти й собі в цю пастку, Артем негайно ж пішов звідси. І зразу ж попрямував в глухий Калюжний провулок поблизу Драгунських казарм, де в будиночку одного його товариша призначено було збір бойової групи.
Зараз, звичайно, іще нікого з хлопців тут не було. Сам господар, Гаврюша Костюк, тільки-но звільнившись з варти біля казарми, змерзлий сидів біля грубки, сьорбав із кухлика чай.
— Прогріваю себе,— пожартував він,— з усіх боків: зовні і зсередини.
Гаврюшина сестра Поля запропонувала й Артемові чаю, але він відбувся жартом: його, мовляв, поки що кров гріє. Та й ніколи. З Полею Артем добре був знайомий: вона часто заходила до Тані Бондаренко, з якою разом працювала на тютюновій фабриці,— тим-то без зайвих церемоній попросив залишити їх з Гаврюшею самих. І тільки коли вона вже вийшла, розповів Гаврюші, що надумав на цілу годину раніш почати операцію.
— Швидше допивай свій чай та й бігом до Валдіса. А сам я до Рябошапки на Слобідку зараз піду.
Гаврюша цілком погодився з Артемом. Звичайно, пропустити таку погодку було б "неприпустиме глупство". Правда, гайдамаки теж "зробили поправку" на темряву та непогоду,— замість одного зараз спаровані вартові стоять на воротях. Отже, доведеться, врахувавши це, і собі подвоїти число бійців, виділених на тих вартових. Як же інакше? Артем по очах Гаврюші вже бачив, до чого він веде. Проте мусив і на цей раз відмовити йому. Мовляв, на таке діло дебеліших треба. Та й потім, де ж інших золотих рук взяти для замків склепу? (Кращого слюсаря за Гаврюшу в цілій бойовій групі не було). Нагадав йому, щоб не забув своїх причандалів. На що Гаврюша, і невдоволений, а разом і втішений високою оцінкою його майстерності, відповів з усмішкою:
— На біса мені ті причандали! Найскладніший замок я пальцем відімкну. Недарма ж по материній лінії родом з тих гуляків, з яких і Лівша був, що стальну блоху підкував.
— Гляди мені, гляди,— в тон йому сказав Артем.— Підведи тільки нас! Я тебе підкую! На всі чотири!
Докуривши цигарку, він уже збирався був іти, як раптом на порозі — старий Костюк. З новиною. Вертаючись оце з роботи, з паровозного депо, на вокзалі наткнувся на сутичку артилеристів з проходящого ешелону з гайдамаками. Жандарма чи городового котрийсь упізнав серед полуботківців. З цього й почалось. Там таку бучу зняли були — дим коромислом! Затягли до себе у вагон і ніяка сила: "Поїде з нами на фронт!"
— Ну, й чим же кінчилось?— спитав Артем.
— Не діждався кінця,— відповів старий.— А чим воно може кінчитись? Нічим. Вони й самі не доїдуть ні до якого фронту. Який тепер фронт, раз Ленін мир об'явив.
Але Артема не цікавило, доїдуть вони чи не доїдуть до фронту. Його цікавило інше: ешелон той зараз на станції чи, може, поїхав?
— А як він поїде? Коли жодного паровоза справного немає в депо. А цей поки почистять... Хоч би за північ...
Цього тільки Артемові й треба було. Змінивши Гаврюші завдання — нехай сам сходить і до Валдіса, і до Рябошапки,— Артем попрощався з Костюками і за яких-небудь чверть години був уже на вокзалі.
Через головний хід не рискнув зайти. Обійшов стороною, у хвіртку поза багажним склепом — і на перон.
Хурделиця — світу не видно. Порожньо на пероні. Ешелон гайдамаків стояв на тому ж місці — на першій колії, де й уранці стояв, коли Артем прибув з Харкова. За ним тьмяно виступали з заметілі товарні вагони другого состава. По іскрах з димохідних труб над вагонами Артем догадавсь, що це ж, певно, і є той ешелон артилеристів. Хотів уже пролізти попід вагони, але раптом угледів за кілька кроків від себе групу солдатів, що один по одному виринали з-під вагона на цей бік, до перону. Не інакше, як з того ешелону. Разом з ними, нічим не відмітний від них — в такій же потріпаній шинелі, в старій шапці-плетьонці,— він і собі пройшов до вокзалу.
Шумно у вокзалі, але того "диму коромислом", про який говорив старий Костюк, уже не було. Правда, ворожнеча між артилеристами та гайдамаками — це видно було з усього — не зникла, а тільки притаїлась. І відкривалась вона Артемові на кожному кроці: у зневажливо задирливій поведінці артилеристів до гайдамаків, у півнячій бундючності гайдамаків. Хоч і не було між ними особливої різниці у формі, одначе їх ніяк не можна було змішати. Артилеристи — в старих, потріпаних шинелях, стоптаних шкарбунах з обмотками. А гайдамаки — всі як один у новеньких, щойно зі склепу шинелях, в добрих чоботях, а чимало з них навіть у хромових. Та й на обличчі були вони од тих одмітні: червонопикі, як видно, на добрих харчах.
Особливо впадали в око молодики, під шинелями котрих так і вгадувались коли не студентська куртка, то блуза гімна-зиста-старшокласника. Ці особливо ретельно дотримувались наказу по куреню — не встрявати ні в які стосунки з "анархічно настроєною солдатнею" ешелону. І не так з наказу, як з обережності: бачили вже, на що здатна ця "солдатня"! Тим-то тримались осторонь, групами, ніяк не відповідаючи на задирливі дотепи та глузування з них артилеристів. З підкресленим почуттям вищості говорили тільки проміж себе і навмисне карбованою українською мовою, рясно пересипаючи її чужоземними словами. Це, звичайно, давало привід артилеристам для нових дотепів, а то й для лайки.
— Ти чуєш, як цвенькає? Не інакше — гімназію пройшов.
— А ти думав — за чередою отак напрактикувався? Ту-дн-розтуди! А грішми як сіють!
І справді, мабуть, показуючи свою зверхність і в цьому, гайдамаки з "маминих синків" товпились біля буфету, шелестячи в руках нерозрізаними аркушами керенок , брали, що тільки в око впадало.
Артилеристам буфет був не по кишені. Вони товпились біля стойки, на якій стояв величезний, як паровик, самовар. Не те щоб у себе в теплушці вони не мали цього добра, але ж одна річ чай з казанка, і зовсім інша — із самовара, та ще за столиком, навіть застеленим хоч і брудною, все ж скатертиною. Убога ілюзія майже забутого за роки війни родинного затишку.
Артем узяв склянку чаю й собі. Щоб не виділятися. Відійшов від стойки на кілька кроків і спинився біля столика, за яким сиділа група артилеристів і серед них прапорщик в окулярах і грузин з орлиним профілем. Ще в черзі до самовара Артём дізнався був, що перший — командир дивізіону, а другий — голова дивізійного комітету. От саме їх йому й треба. Сьорбаючи чай, Артем чекав на слушну хвилину, щоб удатись до них з своєю справою.
Щось, видно, цікаве розповідав прапорщик. Усі за столиком уважно слухали його, забувши про чай. Тільки один, уже спітнілий навіть, зосереджено і явно через силу допивав свій чай.
— Дев'ять!— сказав він, поставивши на блюдце порожню склянку і, витерши рукавом шинелі лице, звернувся до грузина:— Що, кацо, пити ще, чи годі?
— Луснеш!—лаконічно відповів йому грузин, не повертаючи голови.
— Досить!— після роздуму погодився солдат. І побачив раптом за крок від себе — стоїть солдат з склянкою чаю в руках. Дуже не хотілось підводитись, але солдатська солідарність перемогла нарешті:— Чого ж ти, браток, навстоячки чаюєш? Сідай!
Артем подякував і сів на звільнений стілець. Круг столика одразу замовкли всі. Раптом грузин, приглянувшись до нього запитав:
— А ти, товаришу, з якої батареї?
— Я не з вашого ешелону,— відповів Артем.
— Отож я дивлюсь — незнайоме лице. А з якої частини?
— Та я зараз і сам не знаю. З минулої ночі я, так би мовити, солдат-сирота.
— Як, сирота?— здивувався грузин. І всі за столиком з цікавістю глянули на незнайомого солдата.
— Один, сам собі лишився з цілого батальйону,— пояснив Артем і став розповідати про роззброєння минулої ночі гайдамаками саперного батальйону, про поневіряння їх зараз на станції Ромодан, про арешт Кузнецова.
— Голова батальйонного комітету. Ну да, більшовик. На засіданні Рад робітничих та солдатських депутатів мав виступити. ! сам він депутат Ради. А його на порозі й схопили. Щоб рота заткнути.
Артемова розповідь обурила артилеристів.
— На вас уся надія, товариші. Заради цього й прибув сюди, до вас. Неодмінно треба звільнити. І — негайно.
— Ну, то за чим же діло стало?— перший озвався вусатий солдат, полтавець, по вимові чути.— Треба, так треба!
— Я теж вважаю, товаришу Смирнов, що треба втрутитись,— сказав грузин.
— Розплатись, Петренко, за чай,— сказав прапорщик вусатому солдатові і, не мовивши більше й слова, звівся на ноги.
Всі, що сиділи за столиком, як по команді, теж підвелись. Помітивши це, залишили свої столики й інші артилеристи. Товпились навколо свого командира. І всі вже знали, в чім справа. 3-цжавістю поглядали на незнайомого солдата-сапера.
— Ви, товаришу, теж підете з нами?— звернувся командир дивізіону до нього.
— Звичайно,— сказав Артем. І вже був рушив услід за прапорщиком та грузином, як раптом хтось шарпнув його за рукав, і не встиг він отямитись, як міцні руки вже стискали його. Від несподіванки Артем навіть оторопів. Повернувши голову, побачив бородате обличчя артилериста. І раптом зраділо видихнув на всі груди:
— Остап?! Ти чи не ти?
Одну мить вдивлявся в рідне обличчя, дуже змінене бородою, в карі, як у матері, очі, зараз пойняті радістю зустрічі. Потім рвонув за плечі, і завмерли на мить в міцних братніх обіймах.
— Ну ти скажи! Отак здибались несподівано!— з радісним подивом говорив Остап, розправляючи зім'яту в обіймах широку бороду і не зводячи з брата любовного погляду.— А ти це мандруєш куди?
— Нікуди. Я тут, у Славгороді,— відповів Артем. І згадав одразу:— Зараз і мати тут.
— Мати? Та невже?
— У дядька Федора. Якщо у вас затримка з паровозом...
— Та небезпремінно! Хоч на півгодини забіжу.
— Солдат-сапер!— гукнув на весь зал басовитий голос з порога.
Артем рушив до виходу.