Ти можеш повернутися до того наляканого хлопчика, який не розуміє, що відбувається і сказати йому, що ти знаєш: все з часом налагодиться і, на жаль, так буває в житті, що люди, яких ми любимо, втрачають себе і з цим неможливо нічого зробити, бо це їхній вибір. Від цього їхнім рідним боляче, але вони мають жити далі, бо життя насправді може бути різним і часто так буває, що воно дарує радість і наповнене сенсом. Твій внутрішній дорослий, який має життєвий досвід, може повернутися і сказати тому маленькому хлопчику, що він бачив його маму через шістнадцять років. Що на жаль, вона щаслива в тому світі, в який пішла і не хоче з нього назад повертатися. Що він буде рости і зустрічати людей, яким він буде важливий і які будуть його любити. Що він зможе вистояти, — терапевт промовляла кожне слово повільно спокійним тоном.
— Та дитина вже давно виросла, — сказав Даня.
— Можна я тебе щось спитаю, а ти дай мені чесну відповідь.
— Що? — спитав Даня.
— Хлопчик виріс, але страх, образа і злість того хлопчика залишилися? — запитала вона.
Даня заплакав. Він старався триматися до останнього, але не витримав. Трохи заспокоївшись, він запитав:
— І що мені тепер робити? Краще б вона померла.
— Ти потрібен тим, хто в тебе є і ти потрібен тим, кого ще зустрінеш, — відповіла на це терапевт.
— Але я не можу справитися з собою, — відкинувшись назад в кріслі, безнадійно сказав Даня. В нього були червоні очі, а якщо придивитися, то ще було видно його ледь помітний фінгал під одним із них.
— Для цього ти тут. Скажи, всі ці роки терапія допомагала тобі не зірватися і не зневіритися остаточно? Давала тобі опору, якої тобі так постійно не вистачало? — спитала терапевт.
— Давала, — Даня згадав, що ця жінка для нього значить, і регулярні сеанси давали йому досвід, який він не міг взяти ще десь. З часом цей досвід перетворювався у внутрішні опори і усвідомлення себе, які дуже повільно, але все ж впливали на нього позитивно.
— Я теж так думаю.
— І мені останнім часом часто сниться Ксюша, — сказав Даня після деякої паузи.
— Хто така Ксюша? — трохи розслабившись в кріслі, закинувши ногу на ногу і з приємним здивуванням, що можна тепер говорити про інше, запитала вона у відповідь.
— По суті, я пам'ятаю сни тільки ті, в яких є вона, — промовив Даня. Потім він подивився на психотерапевта, переводячи повільно погляд знизу вгору в роздумах. Тільки після цього він відповів: — Я розповідав про неї вже не раз. Це дівчина, з якою я прожив близько року після того, як ми з Артуром роз'їхалися. Пам'ятаєш?
— Згадую, так. Це було давно.
— Давно, — Даня знову зробив паузу. — Ксюша мені сниться час від часу, а так як, в основному, прокидаючись, я не пам'ятаю, що мені сниться, то сни з нею особливі, тому що це єдині сни, які я бачу.
— Часто сниться?
— Кілька разів на місяць точно, — відповів Даня.
— Ти про неї майже ніколи не розповідав, — зацікавилась терапевт. — Розкажи більше.
— Вона вже заміжня і давно не пам'ятає про мене, — розпочав Даня.
— Коли ти її бачив в останній раз?
— Приблизно шість років тому, — відповідаючи, Даня дивився на картину на стіні, вже як з хвилину відвів погляд від цієї зеленоокої жінки навпроти і, здавалося, не збирався відриватися від споглядання картини. — Можливо, рік з нею був найкращим в моєму житті.
— Ти був щасливий з нею?
— Безтурботно щасливий, але все зіпсував. Вона мене прощала знову і знову, а я все псував і псував.
— Чим саме? — не зупинялась розпитувати терапевт, сиділа вона розслаблено. Нарешті Даня перевів погляд з картини на неї.
— Я міг піти з дому, нічого не сказавши, і повернутися через дві доби. В такі моменти Артур, який поняття не мав також, де я, завжди старався мене прикрити, коли вона дзвонила до нього, не знаючи до кого звернутися. Але вона все розуміла. Міг зрадити її і розповісти про це, спокійно спостерігаючи за її реакцією. Садистично спостерігаючи за її болем. Один раз я її навіть вдарив. Що зі мною було, я не можу собі пояснити. Вона мене прощала знову й знову, — повторивши це, він зробив паузу. — Люди зі мною тільки страждають.
— Як ти себе відчуваєш, коли прокидаєшся після цих снів? — це питання прозвучало з такою ж інтонацією, як завжди, але якби ви знали цю жінку набагато краще, то могли б вловити, як голос трішки здригнувся від жалості.
— Це найщасливіші ранки в моєму житті.
В той день Даня не поїхав по барах і не нарвався на когось, хто міг йому знову дати по обличчю. Він поїхав додому. Точніше, до мене додому, де цілий день провів у кімнаті.
16.02.22
Я ж, навпаки, вчорашній день провів в офісі зі своєю колегою з команди. Цілий день разом, окрім одного короткого моменту, коли до нас навідалася прибиральниця. Колега приєдналася до нашої компанії нещодавно, тож вона була ще новенька і наскільки я знав, саме вона частіше за всіх відвідувала офіс. Більшість із цих днів проводячи в ньому в післяковідній самотності. В той день ми багато говорили і багато обговорювали. Настільки багато, що я нічого не встиг зробити з того, що запланував. Вона розповіла, що хоче скористатися можливістю поїхати на два тижні за кордон. Використати ту пропозицію, яку надавала компанія. В якийсь момент ця думка почала мене спокушати теж. Оплачений готель за рахунок компанії на два тижні. Інша країна — Польща чи Болгарія. Моя новенька колега в ролі мого супутника, а вона була достатньо приємною. До того ж вчорашня атмосфера в аеропорту ще лишалася в моїй пам'яті. Я задумався: а що мені заважає поїхати? Не знайшовши того, що мені заважає, я домовився з нею, що подумаю ще до завтра, перш ніж остаточно прийняти рішення. Добре, що я вирішив не брати другий день поспіль лікарняний і вирішив навідатися в офіс, думав я, коли їхав ввечері на метро додому. Цікаво, що на моє питання про війну вона відповіла однозначно, що нічого не буде. Що це політичні ігри, які нас не повинні хвилювати. Але якщо є така пропозиція, то чому б трішки не поподорожувати.
Вранці, коли я прокинувся, ідея поїхати мені здалася все ж таки не на часі. Даня не виходив з кімнати до дванадцятої, і весь цей час я присвятив тим робочим завданням, які накопичилися за понеділок і вівторок, тому залишився працювати на кухні в компанії фікуса та мимоволі відволікаючих мене сумнівів про доцільність такої подорожі.
— Я спав одинадцять годин, — сказав мені Даня, не вітаючись, після того, як вийшов з кімнати за своєю звичкою, яка вже почала мене дратувати — ходити тільки в трусах. Він пішов у ванну, а потім повернувся назад до себе в кімнату. Тільки ще через хвилин тридцять він знову вийшов звідти і прийшов до мене на кухню. Благо, він вже був одягненим.
— Треба поснідати, — сказав він.
— Треба поговорити, — відповів я.
— Надіюсь, ти мене не виганяєш.
— Я про це думав, але не сьогодні, — відповів я і закрив ноутбук, відклавши його подалі. — Я думаю про те, щоб скористатися можливістю поїхати в недовгу подорож за рахунок компанії.
— Вони дійсно організовують релокацію на декілька тижнів? — поцікавився Даня, взявши з плити турку, підійшов і простягнув руку з нею до мене. Я не відреагував, але він продовжував так стояти.
— Так, — відповів я, беручи турку, щоб приготувати нам каву.
— Це трохи дивно. А якщо вони вас вивезуть, а потім повернуть і якраз після цього почнеться війна? Як вони можуть бути впевнені, що саме зараз розпочнеться війна, якщо вони допускають, що вона взагалі розпочнеться, — роздумував він.
— Гадки не маю. Може, їм просто немає куди витрачати гроші, — припустив я спокійно, без якогось відчуття, що війна це якась серйозна загроза особисто для мене.
— Або вони мають друзів, які мають друзів, які щось знають? — Даня сидів за столом і чекав на каву. Я подивився на його лице і зрозумів, що фінгал вже не видно. Підійшовши ближче, я звернув увагу, що все ж ледь видно, але можна було сказати, що вже пройшло. Я подумав ще раз, щоб сказати йому, що на ньому все заживає, як на собаці, але знову чомусь не сказав. Зробивши паузу, він додав: — Або вони довіряють ЦРУ, а не так, як ми, віримо нашим новинам.
— Я не вірю тому, що говорять наші новини, — сказав я.
— Віриш. Інакше ти б не думав ні секунди, чи варто тобі їхати, — ця його фраза змусила мене задуматися, що, може, дійсно я недооцінюю небезпеку. Тоді, наливаючи каву на кухні, я ще раз переглянув цю можливість як таку, яка якраз дуже на часі, а не навпаки. Якщо, звичайно, повірити ЦРУ і всім знакам навкруги. Тільки тоді я і зрозумів, що якщо все-таки є дійсно небезпека, то немає ніяких причин у влади попереджати про це людей, а, навпаки, є причини їх заспокоювати.
Даня випив каву і, не снідаючи, знову зник у своїй кімнаті. Я відклав знову всі робочі питання, над якими працював, і почав переписуватися з колегами, детальніше їх розпитуючи, що хто думає і хто би куди поїхав. Було три опції. Рейс в Краків, але ще поки що не зрозуміло якого числа і взагалі про цей варіант не було невідомо нічого, окрім того, що він є. Ще був чартерний рейс в Софію двадцять другого лютого. І третій варіант був найменш привабливий для мене — поїхати в Львів чи кудись на захід країни з певною фінансовою компенсацією від компанії на житло і дорогу, але організовувати ти мав сам абсолютно все для себе.
Я не був ні в Кракові, ні в Софії раніше, тому обидва варіанти були однаково цікавими. Але та новенька, з якою я провів вчорашній день в офісі, написала, що вона поїде в Софію. Ще вона написала, що буде їхати зі своєю сестрою, яка не працювала у нас в компанії. Так я дізнався, що можна ще й брати членів родини.
Я вже давно хотів змінити роботу, але ніяк не наважувався. Мені подобалася думка, що якщо мене звільнять, то я і не буду проти. Якимсь чином мислити саме так мені допомагало не боятися залишитися без роботи. Ця думка також допомагала мені працювати, коли немає бажання, як і не працювати, коли його теж немає. Тому, коли я написав відповідальному менеджеру про те, що хочу податися на поїздку в Софію, то ще спитав на всякий випадок без жодних докорів сумління, чи можу взяти з собою брата, хоча ніякого брата в мене не було. Менеджер відповів, що можна, але доведеться розділити з ним свій готельний номер. Все, що потрібно надіслати — це фото паспортів і мати вакцинацію від Ковіду або тест, зроблений за 24 години до прибуття в Болгарію.