Вирішили, що насадять у них васильків, — і пахне, і комарів відганяє вечорами. Славі захотілося ще й папороті, бо вона чудово підійде вечірній атмосфері пабу. Василіс не перечив, лише записував, що купляти і скільки, — рослин, фарб, пензликів, нову щітку, миючі засоби, ну і, звісно, пиво, щоб забити холодильники! Чи вони вже готові? Чудово!
Рівно через тиждень літній бар був готовий і як новий. Все зробили удвох. Їм і не потрібно було когось зайвого, Слава з фарбуванням упоралася чудово, ніби малярем вродилася, щодо чистоти й акуратності — то і це її. Василісу Господь подарував умілі руки, — сам майстрував електрику, як десь миші провідки перегризли. Сам гідравліку ремонтував, сам дах лагодив у місцях, де вітер зірвав за зиму черепицю, все щось клепав та майстрував, до того ж чудово працював з деревом. Витесував попільнички, таблички з різними написами, підсвічники, коліщата, списи, ножі, все, що малювала фантазія — здійснювали руки. Вдома всі полиці в його виконанні, ліжко дерев'яне теж, із чудернацькою різьбленою спинкою. Як треба, то й зварку сам включав, на даху веранди залізне поруччя майстрував — пиляв, ламав, доточував. У перервах пили холодне пиво й закушували маслинами з сиром. Деколи, як цього було замало й дошкуляв голод, Василіс замовляв суфлаки. Рок-н-рол уже лунав зранку до вечора, а далі — звечора й до ранку. Після роботи повертали до моря, а там залишався час лишень аби сполоснутися в лазничці та повечеряти чимось домашнім зі смачної материнської кухні. І знову — назад до пабу.
— Це ж казка! Твій сад просто чарівний! Звідси не хочеться йти нікуди! — вигукувала, ходячи довкола й оглядаючи все, ніби вперше. Василіс тільки вдоволено усміхався, а потім обійняв Славу й ніжно поцілував її руки.
— До цієї краси й ти не мало приклалась.
— І я цим дуже пишаюсь! Радію, що змогла допомогти тобі малювати казку. Та й одне — робота, інше — задум. А він повністю належить тобі, тож можеш бути двічі задоволеним. До речі, коли народився цей задум? — чомусь до цих пір їй не приходило в голову спитати Василіса про вік пабу, хоч і чула від нього про кілька недоспаних років.
— Це буде мій сьомий сезон, — мрійливо відповів, дивлячись кудись вгору, певно, гортаючи минулі роки й події в цьому саду.
— А мій — перший... Удачі нам!
Удачі надалі й справді не бракувало, та все більше й більше з ночі на ніч. Гамірна, різношерсна публіка заповнювала сад. Василіс не встигав калатати коктейлі, Слава не встигала рахувати пиво, що витягала з холодильника по два в руки. Мокра, туди-назад з підносом і стаканами, а їх уже повнісінький умивальник чекає... У Василіса інші обов'язки, — балачки та жарти з клієнтами, окрім усього. Фрукти нарізати, попільнички повичищати... Уф! Ось уже й світає, коли ця ніч минула?!
Вечорами сиділи на високих, тонконогих, мов бузьки, стільцях за довгим дерев'яним столом, смакували каву, поглядаючи на дорогу внизу. Тепер могли бачити кожного, хто під'їжджав. Та лише першого клієнта чи групу, бо далі було вже не до споглядань. Одного такого вечора першим під'їхав "Мерседес" і почав паркуватись під стіною. Пригадала Слава цей автомобіль... Та невже?
Уже довгий час, після відвідин з дівчатами-українками, Бабіс не з'являвся. Василіс зі Славою не розмовляли на цю тему, бо й обом були неприємні такі розмови. Розуміли, що то образа. Та хай собі. Їй було справді спокійніше, коли не бачила Бабіса. Хотіла перегорнути ту сторінку і забути. А той своєю присутністю, немов поривчастий та навіжений вітер, повертав небажану сторінку назад.
Не встиг Бабіс вийти з машини, як під'їхала ще одна. То був Георгій, постійний клієт пабу й товариш Бабіса, коли він з'являвся без супроводу. Георгій симпатизував Славі, навіть подарував їй грубезний російсько-грецький словник, аби та вчилася грецької мови. Та поки що всі Славині спроби вивчення мови закінчувалися невдачею. Навіть зошит завела, записувала в нього слова, будувала речення, та все це залишалося на папері. З вуст вилітало "калімера" й "каліспе— ра" або "калініхта"*, — деколи їх плутала. В таких випадках веселила народ, бажаючи доброго дня замість побажання солодких снів. Всі сміялися, а вона ніяковіла і знову сковувала губи, не випускаючи звідти жодного грецького слова, аби знову щось не так бовкнути.
Зрештою, їй вистачало англійської.
Двоє зайшли в сад. Георгій привітав їх із початком літнього сезону, Бабіс промимрив щось у вуса, не дивлячись ні на Василіса, ні на Славу. Присіли скраю, за стійкою. Василіс зайшов всередину й почав наповнювати чарки, а далі повели розмову. То Георгій брався до примирення. Славі краще б не бачити Бабіса ніколи, — нічого від того не втратить, та, либонь, не судилося. Що ж, хоч Василісу буде від того вигода.
Кожен вечір приходив і минав, несхожий на попередній, кожен вечір приносив нові лиця, нові враження, нові мови, історії. Сміх, захоплення, здивування для Слави. Давніх друзів і давні спогади для Василіса. Більшість людей, котрі приходили сюди, були прихильниками рок-культури. Їх, різних за характером та родом занять, об'єднував спільний світогляд. Світогляд, що змушував шукати звільнення й свободи у таких несамовитих вечорах під звуки й акорди такого ж несамовитого та одночасно чуттєвого року. Допомагав відриватися від цивілізації, що все більше давила і сплутувала свободу. На довгих і коротких піщаних пляжах в Мані звільнялись від одягу, а разом з тим і від спогадів та обов' язків, що залишились за плечима десь там, у Європі. Відривалися й втікали від цивілізації крутими дорогами Греції, змагаючись із вітром на своїх гучних мотобайках, насолоджуючись простором і небом, дикими схилами гір, відсутністю людей та суєти.
'Доброго дня, доброго вечора, на добраніч — грецьк.
З новими людьми та враженнями Слава губилася і уже геть не надавала значення присутності Бабіса, коли він укотре з'являвся в пабі. Та все ж в одного вечора його появи не змогла не помітити. Прийшов знову з дівчиною, це було звичним явищем. Та дещо незвично виглядала сама дівчина. Вірніше, дівчатко, — шістнадцять-сімнадцять, не більше. А краса!
Ніби мальована вправною рукою на обличчі. Мов янгол. Слава прикипіла очима до дівчати. Спостерігала за кожним її рухом протягом усього часу перебування в пабі. Дівчина сиділа непорушно, спокійна, сумна і злякана. Ні на кого не піднімала очей, але Славі вдалося перехопити її погляд, повний страху та відчаю, а разом з тим — дивного смирення. І не лише в її юності була справа, бо молоденьких приходило немало, тут була сама свіжість і невинність, майже дитяча сполоханість та розгубленість — "де я?", "що хочуть від мене?". З кожним новим поглядом на неї у Слави на серці робилося темно. "Хто цій дитині допоможе? Хто витягне її з тої трясовини? Як потрапила туди і з якої причини?..", — питань роїлося в голові багато, та знала, що на жодне не одержить відповіді. Неприємний осад з того вечора залишився у Слави й наступного дня. Василіс допитувався, що це з нею, а вона відмовчувалася, знову самотньо заглиблюючись у свої думки. Здавалось, що не знайде й цього разу достатньо слів, аби передати те, що відчуває й те, що турбує. Даремно витратить енергію і ще, чого доброго, почнеться стара пісня. А Бабіс, як на зло, зачастив з дівчиною. Звали її Теодорою[‡‡] й була вона болгаркою. Ім'я — й те прекрасне.
Так, потихеньку-помаленьку, негативні емоції, а до них — недоспані ночі та денна виснажлива спекота повернули Славу до минулого понурого настрою. Все частіше поводилася дивно, — то сумна й замкнута, то збуджена й роздратована. Це не могло не відбитися на взаєминах із Василісом. Той двічі спитав, що з нею, і не дочекавшись відповіді чи пояснень, махнув рукою. Та то не означало, що збайдужів. Він переймався її поведінкою і самопочуттям, але не мав ні сили,
" height="286" width="446">
ні бажання робитися для неї добрим батьком, співчутливо обіймати та виясняти її проблему — чого ж то вона журиться та чого ж то вона хмариться? Яку забаганку має? Він знав, чого бажає сам — вірного супутника, з котрим легко, весело, безжурно й тепло, коли того захочеться, цікаво й прозоро. А тут, зі Славою — цілковитий туман, холод та сирість. Такі коливання її самопочуття були для нього незрозумілими та зайвими. Від того легко дратувався сам, поводився агресивно та вороже. Все частіше кидав сердиті погляди в її бік, або й дошкульні слова. Це ще більше гнітило дівчину і віддаляло від нього. "Він не розуміє, не відчуває її, й навіть не намагається! А все, що їй потрібно — теплі обійми без зайвих слів! Його обійми!". Слава шукала тепла, та не вміла його дати. Того шукав і Василіс. Славі було важко в чужому незрозумілому світі, а внутрішня стриманість не дозволяла дати волю емоціям і слову. Без упереджень, щиро поділитись усім з Василісом. Її стримував страх. Страх його бурхливих реакцій на все негативне з її боку, ніби те стосувалось лише його. Не могла второпати, як то її самопочуття може так негативно впливати на нього? І чому не сприймає її такою, як вона є, з її перепадами й періодичною холоднечею? Вона ж стільки робить для нього...