— Як же ви його одпустили?
— Так він же од нас повернув. А ми боялися промазати в темряві.
Татко підійшов до мертвого, зняв сагайдак із стрілами:
— Пішли, бо у нас ще багато роботи.
Ми звелися й пішли. Не до кліток, а в бік храму.
— Татку, Жорка ж не там!
— Знаю... А чим ти одімкнеш замок?
— А ключ у кого?
— В старшого жерця.
Я згадав двоповерховий будинок, що стояв при самому храмі. Як же ми в ньому розшукаємо того старшого жерця? Адже там до біса кімнат! Але татко, мабуть, там уже бував, бо одразу ж повів нас на другий поверх.
Повсюди горіло неяскраве, пригашене світло. І скрізь: на підлозі, на широких канапах, серед обгризених кісток і порожніх бутлів валялися упиті оранги.
Потрапили нарешті до великої кімнати, застеленої килимами, з позолоченими стінами й стелею. Повсюди звисали гілки держидерева, а посередині, на підвищенні, стояло широчезне ліжко і на ньому, поверх золотистої ковдри, спав абсолютно голий оранг. Він був дуже старий, жалюгідний і зморщений, з щербатої пащі виривалося тихе хропіння.
— Ось він, мудрець і пророк, — сказав татко глузливо. — І перед такою неміччю тремтять усі оранги... Ану, просинайся, пророче!
Татко ткнув межи ребра тупим кінцем стріли і старий схопився, мов опечений.
— Хто ви? — забурмотів перелякано. — Хто вас пустив?
— Не впізнаєш? Ану придивися пильніше! — Татко наблизився до старого майже впритул, а стріла, яку він тримав у руках, тепер була вже націлена гостряком прямо в серце.
У вицвілих очах жерця спалахнув дикий жах. З спритністю, якої ми й не чекали од нього, він одповз на край ліжка, заволав:
— Сторожа!.. Вбивають!..
— Замовкни! — пролунало погрозливо позаду.
Старий крутнувся і побачив Ван-Гена: той цілився йому прямо в обличчя:
— Затули свою смердючу пащеку, якщо хочеш пожити хоч трохи!
Жрець одразу ж замовк. Тремтів усім тілом, скімлив, як побита собака.
— Ключі! — наказав татко. — Негайно! — І ледь торкнувся вістрям жовтої шкіри.
Жрець перелякано вискнув, перевернувся на коліна й лікті, порачкував До подушки, що лежала у головах. Та Ван-Ген його випередив: засунув під подушку руку, висмикнув в’язку ключів.
— Ось вони! — вигукнув переможно: — Ось вони!.. Ось!..
Жерця враз мов підмінили: обличчя його перекосилося, очі запалахкотіли жагучою ненавистю.
— Усі!.. — захрипів він, тикаючи в нас пальцями. — Усі ви будете принесені в жертву!
Аж харчав, задихаючись од люті.
— Пішли, — хитнув головою татко. — Нам тут робити вже нічого.
Супроводжувані прокльонами знавіснілого жерця, ми вийшли з кімнати. Всі, крім Ван-Гена.
— Почекаємо, — сказав татко.
Обличчя його було невблаганне й суворе.
За дверима все ще лунали прокльони. Потім вони враз урвалися.
Появився Ван-Ген. Стріли в його руках уже не було — лише ключі. І він їх щосили притискав до грудей.
— Тут нам не вибратись.
Татко дивиться на скелю, що нависає над , нами, і знову повторює:
— Тут нам не вибратись.
Скеля і справді неприступна. Здіймається над нами вертикальною стіною, і жодної тріщини, жодного виступу, за який можна було б учепитися. Вода, що сотні років падала згори, так її відшліфувала, що в нас не лишається жодної надії вибратись наверх.
— Що ж робити? — запитує тітка Павлина стривожено. — Не вертатися ж назад!
І дивиться вниз.
Під нашими ногами починається вузька ущелина, довга й крута. Кілька годин ми дерлися по ній догори, обходячи величезні валуни, долаючи високі пороги, балансуючи на камінні, що кожної миті могло зірватися й потягнути нас із собою в безодню. І поглядали в небо. Весь час поглядали в небо: чи не повзуть чорні хмари? Бо тоді нам кінець. Злива миттю наповнить ущелину бурхливим потоком, який не те що людей — багатопудові кам’яні валуни жбурляє, мов пір’я! Небо поки що нас милувало, хоч і супилося хмарами, а ось ущелина піднесла нам під кінець цей неприємний сюрприз.
— Назад нам не можна! — каже татко рішуче. — Ви що, не бачите?
Бачимо. Щось із півсотні орангів, що скупчилися далеко внизу, при вході в ущелину. Щастя наше, що всі вони з охорони храму й озброєні ритуальними луками, а то ми були б давно уже знищені. А може, їм наказали захопити нас живими?
Розмахують войовниче палицями, щось вигукують люто, а поткнутися в ущелину більше вже не наважуються: ми їх таки добре провчили.
Коли передовий загін з лютим виттям кинувся вслід за нами, ми саме подолали величезну брилу. Перелазили через неї з півгодини, якщо не довше, — вона вся ворушилася, вона мов дихала, готова от-от зірватися в прірву. Ми аж попадали, коли її подолали: тремтіли руки й ноги, а серце билося десь аж під горлом. І тоді тітка Павлина, глянувши вниз, сказала:
— Ось вони, голубчики!
Ми подивились донизу й одразу ж побачи: ли перших орангів.
Вони теж помітили нас, бо ущелина була пряма, як стріла. Потрясаючи бойовими палицями й луками, люто завиваючи, вони одразу ж почали дертися вгору.
— Вгору!.. Швидко!.. — наказує татко.
Але Ван-Ген, що весь оцей час не відходив од Жорки, похитав головою:
— Не встигнемо... Вони нас все одно наздоженуть...
І замість того, щоб дертися вгору, він став спускатись вниз — по кам’яній брилі.
— Ван-Гене, що ви надумали?!
— Верніться, Ван-Гене!
Ван-Ген мов би й не чув. Він якийсь час роздивлявся каміння, потім покликав нас:
— Ідіть сюди!
Ми спустилися до нього, хоч оранги вже були майже поруч. Але Ван-Ген раптом став спускатися ще нижче — назустріч орангам. Нам здавалося, що він збожеволів.
— Татку!
— Ван-Гене!
Ван-Ген уже стояв унизу — під самим камінням, пильно щось роздивлявся, а потім звів до нас голову:
— Тут деревина... Досить її зрушити, і вся оця гора обвалиться!
— Зачекайте, я зараз спущуся до вас! — вигукнув татко.
— Не треба, я й сам упораюсь... До того ж удвох ми не встигнемо відскочити! — Ван-Ген уже смикав деревину, пробуючи виважити її з-під каміння.
— Ван-Гене, зачекайте!
— Назад! — закричав на татка Ван-Ген.
І татко скорився. Одступив до нас, весь час повторював:
— Але ж він сам не справиться!..
А Ван-Ген розхитував і розхитував привалену камінням деревину. Не дивився на орангів, які підступали все ближче. Вони дерлися вгору кам’яним одполірованим річищем, підсаджуючи один одного, і не було, здається, сили, яка могла б їх зупинити.
А Ван-Ген смикав і смикав. І величезна купа каміння, що нависала над ним, ворушилася і з кожним його зусиллям ледь помітно осідала донизу.
Ось два передні оранги зупинилися, натягнули страшні свої луки, прицілились.
— Ван-Гене!
— Татку!
Свиснули стріли, одна із них, не долетівши, ткнулася сліпо у камінь, друга ж ударила поруч з Ван-Геном. Вистріливши, оранги одразу ж дістали з-за спин нові стріли.
Ван-Ген ще дужче вчепився у дерево. Підліз, став розгинатися, виважуючи його з-під каміння. Дерево тріщало, каміння шурхотіло, сипалася глина, а оранги вже закладали стріли у луки.
— Ван-Гене!!!
Ван-Ген рвонувся, і деревина, мов вистрілена з гігантського лука, злетіла високо вгору. Темне тіло Ван-Генове метнулося набік, а величезні брили, випереджаючи одна одну, з страшним гуркотом понеслися вниз. Вони підскакували, злітали в повітря, бризкаючи кам’яними осколками, і весь загін орангів був миттю зім’ятий, збитий із ніг, стертий тим нещадним потоком.
Одному лише орангові пощастило якимось чудом врятуватися. Вчепившись у виступ на скелі, що нависла над річищем, він довго висів, підібгавши коліна аж до живота, а потім зірвався і з пронизливим зойком покотився донизу.
Тітка Павлина вже хотіла була пустити услід каменюку, але татко притримав:
— Не треба... Він тепер уже не полізе нізащо.
А тепер ми стоїмо під стіною й не знаємо, що робити далі.
Врешті Ван-Ген щось надумає. Він довго роздивляється навислу над нами скелю, ще довше стоїть під прямовисним жолобом, промитим водою. Врешті звертається до тітки:
— У вас є капроновий шнур?
— Ван-Гане, що ви надумали? — з тривогою запитує татко.
— Я спробую видертися оцим жолобом.
— Але ж це самогубство!
— А що ви пропонуєте? — запитує Ван-Ген. — Спуститися в обійми отим?
Татко замовкає. А я з острахом дивлюся на жолоб. Він здіймається догори, як величезна розрізана навпіл труба, і в ньому не видно жодного виступу, жодної тріщини, за яку можна було б учепитися.
— Слухайте мене! — каже Ван-Ген: він взяв у тітки тонкий довгий шнур і тепер намотує його навколо тулуба. — Якщо мені пощастить здертися, я спущу шнур донизу. І по черзі вас витягну. Пам’ятайте: впирайтеся руками й ногами в протилежні стіни. Весь час упирайтеся!.. Першим полізе Вітя, потім — ви, — до тітки Павлини, — потім — ви, — це вже до татка, — а тоді вже ти.
— А чому Жора останнім?
— Бо він серед вас найспритніший... Ну, я пішов...у
Ван-Ген став у жолоб, спиною до скелі. Розставив широко ноги, а руки заніс над головою. Долоні його так і прикипіли до кам’яної поверхні. Ось він весь напружився, став повільно, сантиметр за сантиметром, пересувати ліву ногу догори. Пересунув, вдавив її в стіну, ворухнув правою. Так і став підійматися, поступово сантиметр за сантиметром. Обличчя його почервоніло, на чолі виступив піт.
Підсмикнувши ноги, застиг, потім так само обережно став пересувати руки...
Завмерши, дивилися ми на Ван-Гена. Було таке відчуття, мов не Ван-Ген — кожен із нас видирався зараз отим прямовисним жолобом. Аж м’язи зводило, аж боліло всередині од мимовільного напруження, ми боялися зронити хоч слово, бо нам здавалося, що тоді Ван-Ген не втримається.
А внизу вибухнув крик: оранги побачили Ван-Гена в трубі і знову пірнули в ущелину.
— Ось я вас пригощу! — вигукнула тітка Павлина.
Підскочила до величезного валуна, стала його розхитувати, намагаючись зрушити з місця. Ми одразу ж кинулися їй на допомогу.
Валун довго не піддавався, він намертво вріс у глину.
Ну, раз!.. Ну, ще раз!.. Ну, ще!..
І кам’яне чудовисько врешті зрушило з місця. Спершу повільно й мов аж знехотя, а потім все швидше й швидше, з таким страшним гуркотом, що аж здригнулась ущелина. Оранги так і порснули донизу. Втікали, збиваючи один одного з ніг.
— Ага, не сподобалось! — вигукувала тітка Павлина. — Лізьте іще раз, каміння тут вистачить!
Глухе завивання, повне безсилої люті, донеслося знизу.
А Ван-Ген здирався все вище й вище. Обережно й повільно, мов равлик, всім тілом утискуючись в скелю. Він був уже так високо, що в мене аж голова пішла обертом і замерехтіло в очах.
Він часто завмирав, відпочиваючи.