Та враз у голові в нього засіло слово, ніби хтось його шепнув просто у вухо. Одне — єдине слово: міст. Він якраз вийшов за церковну огорожу. Маєш іти зараз на міст. Із-за старої липи висунулася кремезна постать вуйка з Нагуєвич, що невідомо де був досі. Може, Орко його не зауважив. Може, той мав якесь діло до тата. Однак вуйко показав рукою в бік ріки, й неважко було здогадатись, що він хоче поговорити з Орком без свідків. На ріку пополудні ніхто не виходив, але хлопець про се навіть не подумав. Небіжка мама завжди дорікала татові, що той не признає своєї родини в Нагуєвичах: " Не мусиш у них щось просити. Усі люди як люди, ходять на гостину одне до одного, а ми – ні. Не дай, Боже, щось з нами станеться, хто подбає про дітей?" А тато гнівався, гримав дверима й тікав з хати. Отже, була якась таємниця, про яку ніхто не хотів говорити. Або вже наговорилися донесхочу. Орко трохи розгубився, згадавши за тата. Але того ніде не було видно. Поки хлопець роззирався, вуйко з Нагуєвич щез, може, сховався за липою. Ні, за липою його не було. Може, за капличкою святого Миколая, де стояла розмальована гіпсова подоба найдобрішого з усіх святих, прибрана восковими квітами й виноградом. Святий Миколай перебував у раю, і туди можна було заглянути через невеличке віконечко. Втім, Орко завеликий для того, щоб зазирати у той діточий рай. І це у нього відібрано разом із дзвіницею і школою.
"Міст", — знову почув він слово у себе в голові, й тепер воно цілковито його опанувало. Орко вдруге вийшов за церковну огорожу, забувши вклонитися високому дерев’яному хресту з присохлими до нього давно мертвими квітами. Прибиті дощами, вони виглядали як наріст на розтрісканій сухій деревині. Усі думки покинули його голову. Орко зійшов з горбка, керований чужою волею, і наче сліпий, рушив дорогою до річки. Минув гуральню , на воротах якої стояв пан управитель, той самий, перед яким мала замовити слово хресна його мами, кухарка Каролька, аби дав татові якийсь заробок. Пан управитель у високих блискучих чоботях навіть не зауважив хлопця, а може, не повірив, що хтось посмів би пройти повз нього, не привітавшись. Зрештою, мав погану пам’ять на хлопські обличчя й міг подумати, що то хтось чужий. А Орко бачив перед собою лише дорогу, що вела до моста. Той просмолений міст перше належав урізьким дідичам, і тоді на ньому стояли два гайдуки, що брали плату за проїзд фірою. Тепер можна було ходити та їздити кожному, але міст мав лиху славу. Чи то на ньому бачили якісь страшні речі, чи довкола підпор під час повені в корчах застрягали утоплена худоба, а часом і люди... Одним словом, міст відбирав своє мито від ріки. Орко відважно ступив на нові непросмолені дошки, що ними замінили зношені. Дійшов до середини, схилився на поручні й втупився у мутну воду, що бігла внизу.
Петро прийшов додому одним з останніх. Але так і не насмілився щось спитати в пана агента. Той промовляв так гладко й рівно, як єгомость на проповіді. Обіцяв вернутися через пару днів, бо мав справи у Дрогобичі. Там його вже чекають ті господарі, котрі зголосились їхати до Америки. У Петра аж голова розболілась з того всього. Він гадки не мав, що був запримічений Влодком: не багач, але й не жебрак, з тих, хто довго думає, та мало говорить. Проте від ласки стає м’яким, як віск. Як уже пообіцяє, то повстидається порушити слово. У корчмі він його не бачив, отже, не п’є. Теж добре. Усього Влодко примітив десь зо п’ять кандидатів. Аби один зважився – інші підуть за ним. У Влодка з’являвся особливий погляд, коли мав якийсь інтерес. Зазвичай при цьому очі в людей робляться примруженими й лукавими, а у Влодка вони розкривались широко, ніби в дитини, або, як казали недоброзичливці, у кота. Порівняно з Юліаном, самотнім буськом на життєвому полі, Влодко стояв на ступені нижчому. Чутливість уживалась у ньому з практичністю, наївність – зі здоровим глуздом. Влодка можна було передбачити, Юліана – ні. Пан фотограф міг зупиняти час, як на світлині, й насолоджуватися монотонністю буття. Влодко ніколи не мав такого привілею.
Та для урізьких людей вони були однаковими – панами, і всіляке наближення до них сприймали з недовірою. Надмірна приязнь чи навпаки, злість, викликала в цього простого люду спротив, а панібратство – зневагу. Річ була не в багатстві, а в нерозумінні потреб один одного. Юліан не приймав пояснень цього феномена від інших: волів сам порівнювати людські характери, аби колись, можливо, вивести якусь загальну формулу людської істоти. Сам він вважав себе сумішшю інтелектуала й інтелігента, поєднанням внутрішньої зосередженості із засадами гуманізму, а, отже, належав до небезпечних людей. Зі своїх багатолітніх спостережень за людською натурою Юліан зробив вислід : кожна людина складається ніби з двох осіб, трохи темнішої і трохи світлішої, бо це потрібно для життя, це спосіб пристосування. Тому чорно-біла світлина краще передає суть людини, ніж та сама людина, але жива. Тінь вартніша від самого предмета. Юліан прочитав це у книзі про хінське мистецтво.
А ось отець Антоній вважав, що добро і зло постійно борються в людині, тому не визнавав жодних тіней. Майже за Аристотелем: людина або звір, або Бог. Окрім того, на його думку, не кожна людина годна розібратися в тому, що є добро, а що зло. Лише святі та блаженні. Дух же самого отця Антонія, часом гірко голосячи, блукав по життю наосліп, і кожної миті міг звалитися в яму гріха. Цілого життя йому не вистачало, щоб утвердитися у вірі.
Пообідавши, єгомость подумав, що мало не кожен служитель Церкви мусить почувати себе великим грішником і тремтіти, сумніватись, страждати, але сю делікатну тему можна обговорювати лише з найближчими по духу людьми. Утім, дожив до сивого волосу в невіданні, вважаючи, що деякі погані риси духовенства з’явились не від слабкості духу, а від розпачу й безсилля перед сим світом.
Проте, як священикові, так і фотографові думки лишились при них, бо обидва були людьми дуже самотніми, не маючи особистого життя. І тому їхній страх був іншим страхом, ніж той, що переживав зараз Петро, повернувшись додому в зимну хату з мискою вистиглих пирогів. Люди вже давно пообідали й полягали відпочивати. Орка не було. Петро з’їв три пироги, а потім схаменувся і врізав собі кусень хліба, запивши квасним молоком. Треба буде начистити бульби на вечерю й вибрати до неї квашених огірків, бо хлопець прийде голодний. Се трохи додало йому духу. Він розпалив наготовлені тріски й пішов по дрова. На плоті сидів сусідський Василько.
— Ти не видів мого Орка? – спитав Петро.
Хлопчик похитав головою.
З дерев облетіло усе листя, і чоловік бачив, що коло церкви нема ані живої душі. Він повернувся до хати варити вечерю й думати про далеку Америку. Однак насподі ворушилась тривога, де міг бути хлопець. Поставивши бульбу варитись, він вбрався у гуню й вийшов надвір, де вже поволі починало смеркатись. Звісно, було ще рано, але в будній день смерк означає кінець всілякої роботи надворі. Якби хлопець зараз вернувся, Петро пішов би до Миколая. Він вирішив нагнати сина додому, й вийшов на роздоріжжя, де збирались в неділю парубки, а коло них менші, такі як Орко. Петро сам колись виходив туди. Молоді пари ходили взад і вперед, а декілька хлопців сиділо на колоді під Вороняковим плотом і щось собі радили. Менші бігали одне за одним. Петро злапав Івана Кубая, що часом заходив до них.
— Ти не видів де мого Орка?
Хлопець витер мокрого носа рукавом:
— Ні, вуйку. Чекайте, як люди йшли з церкви в обід, то Орко пішов гейби на ріку.
Петро відчув, що серце йому провалюється кудись на спід.
— А що сталося, вуйку Петре?
Той не відповів. Намагаючись не стратити опанування, йшов поволі, а коли ніхто вже його не бачив, то швидше. Ще трохи і стане темно. За гуральнею відкривався вид на ріку, але понад нею вже сідав густий туман. На березі нікого не було видно. Вода текла мутна, але вже не глибока. Петро не хотів кричати, бо це завадило б йому думати, куди пішов би сам, якби був на Орковому місці. Петро подумав, що має силу, про яку не раз казали йому ті, з ким він не хотів бути. То була не лише сила ненависті до чужих, але й особливе чуття віднаходити загублені речі, передчувати небезпеку. Він згадав про неї у розпачі, більшому, ніж коли вмерла Марія, навіть більшому, як вмерла Орися. Він тлумив у собі ненависть, але страху не міг приборкати. Врешті Петро зробив на порожньому темному березі те, за що грозили йому муки пекельні й жоден священик не міг дати розгрішення: заплющив очі, став проти вітру й втягнув носом повітря. Порядні люди того не роблять, хіба тоті. І ще дика звірина. Він відкинув запах диму, плісняви з дупла верби, що росла на межі під горбом, запах риби, води... Петро пропустив через себе всі потоки від Піддебрі до Границі. Він плив наче у червоній темряві, породженій заходом сонця, що сіло за гору Мабуру, думки щезли. І нарешті відчув слабкий запах Оркової крові, легко розпізнавши її. Бо в Орка не була така кров, як у інших людей, а така, як у нього – трохи холодніша, гейби в немолодого чоловіка. У нього не знайшлося би слів, щоб описати власні відчуття. До запаху крові приєднувався запах Оркового поту, його волосся і зовсім слабкий запах церкви, одночасно відразливий і хвилюючий. Здавалось, йому не потрібні були зараз очі: легко міг віднайти кожного в селі. Тільки навіщо? Хіба задля помсти? Але то Бог забрав до себе його жінку й доньку, як він міг виступити супроти Нього? Страшно навіть подумати.
Петро глибше втягнув носом запах, до якого домішався запах нагрітого дерева й старої смоли. Вітер ніс його згори, але він і без того знав місце, де перебував зараз хлопець. Живий і здоровий.
— Слава тобі, Господи! – видихнув Петро, анітрохи не переймаючись тим, що вчинив знову страшний гріх. Те, що Орко посмів піти на міст, його не дивувало. Смерть сестрички пробудила в ньому недіточий жаль.
Петро помаленьку пішов мостом, намагаючись не сполохати дитину й лагідно сказав:
— Орку, що ти тут робиш?
Хлопець, що стискав обома руками струхлявілий поручень, повернув до нього лице й дивився так, ніби впізнавав. Потім голосно зітхнув...
— Ходімо додому, Орку. Я їсти зварив.
Дав себе відпровадити .