До того було ніколи, що просто страх...
Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають,— там і я! Де говорять,— там і я! Де засідають,— там і я!
Державний муж, одне слово.
Громадянська війна.
Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.
Весь тягар громадянської війни переніс. І в черзі по пайки стояв, і дрова саночками возив, і городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лаври аж на Гоголівську вулицю, в Києві. "Собачою тропою" ніс, а потім Шевченківським бульваром. І кректав, стогнав, і сідав, і присідав. А таки доніс. Не кинув "здобутків революції". Тяжко було, але "ми перемогли".
Ну, а потім під'їхала "платформа", мене й посадили. Потім випустили, але я вже з "платформи" не злазив. Нема дурних.
Книга, що найсильніше на мене враження зробила в моїм житті,— це "Катехізис" Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так — прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то — напам'ять. А хай їй грець! Найдужче вона мені втямки далася.
Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався мені Соломонів "Оракул",— цілими днями сидів над ним та кульку з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того "Оракула" та по голові — трах! Тоді тільки й кину.
Взагалі любив я книжки з м'якими палітурками.
їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.
Не любив "Руського паломника", що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться було мати, так у мене душа аж у штанях.
А решта книг читалося нічого собі.
Писати в газетах я почав у Кам'янці, на Поділлі, 1919 року, за підписом Павла Грунського. (Чого я був у Кам'янці, питаєте? Та того ж, що й ви!). Почав з фейлетона.
Часто мене запитують, де я мову свою взяв.
Мову свою я взяв з маминої циці. Це — невичерпне джерело мовне.
Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати.
Хто вивершив мову? Робота. Робота і вказівки А. Ю. Кримського та Модеста Пилиповича Левицького, що з ними я мав щасливу нагоду працювати і про яких я завжди згадую з почуттям глибокої подяки.
Жив я в Києві. В Харків "мене переїхали" 1920 року, в жовтні місяці, а в квітні місяці 1921 року почав я працювати у "Вістях" з Вас. Блакитним.
У "Вістях" почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота відповідальна, робота тяжка, бо доводилося таки як слід пріти над газетними отими перекладами.
Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:
"Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім — письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації не знаю, що я,— думаю собі,— робитиму".
Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.
Сиджу собі та й пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка — не те, що там шість годин у яку-небудь книгу рахунки записувати.
Спочатку було тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались, а потім, як "Книгоспілка" взялась постачати добре канцприладдя — стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щоб не розмазувалося,— твори кращими виходять, чепурнішими.
Потім купив портфеля — зробився вже справжнім солідним письменником.
Роки собі минають — стаж собі набігає.
Ах, яка це хороша штука — стажі
Він так сам по собі не помітно набігає, а здорово нашого брата підтримує.
А там за стажем, дивись, і "маститість" прийде.
Уже так, коли придивишся на волосся, видно, що щодня "маститості" прибавляється. Швидко-швидко вже замість волосся сама "маститість" на голові буде.
Тоді вже зовсім добре. Прийдеш до редакції, принесеш що-небудь, редакторові незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретареві:
— Пустіть! Воно, положим, ні к лихій годині не годиться, та незручно: старий письменник... Надрукуємо!
А ви, маститий, сопричислений до старої дегенерації, коли до вас прийде хто-небудь з молодої дегенерації письменників, говоритимете:
— Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, і писалося! А тепер би ще писалося, та, знаєте, треба підмемуарити життя пройдене. А то перед історією буде ніяково.
Згодом трохи (тоді ж таки 1921 року) почав я працювати і в "Селянській правді", де благополучно секретарював п'ять літ під орудою С. В. Пилипенка. Робилося добре. Хороша була газета, царство їй небесне. Селян вона любила дуже. З любові й померла.
Ну, а тепер про процес творчості. Як я пишу.
Пишу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.
Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, нормальна, і після того не підноситься.
З пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука біжить по паперу, ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо — нема рації рахувати, бо це вже ж не буде "момент творчості". Так я вам і не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.
Щодо голови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу — нічого не виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову під час творчості гарячого чайника — замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку — тоді якийсь такий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.
Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт, виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Коли живіт порожній і рука од буркоту в ньому одскакує од нього, тоді здебільша буде або короткий ямбічний вірш, або гарна новела.
Коли починаєш писати, треба сідать на стілець цупко, бо інакше разом з головою в процесі творчості починає брати участь і ота частина тіла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непогані, але, беручи під увагу буйний розвиток нашої культури, час вже нам робити переключку на голову.
Всі ці спостереження з власного досвіду.
Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчості. Дехто з творців вважає, що найкращі твори виходять з-під пера людини, що "налита вкрай" всякими половими імпульсами. Не скажу, наскільки це вірно. Тут щось не те, по-моєму. Як ти його встигнеш слідкувати за "половими питаннями", коли ж ти пишеш і рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мій погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або "полового імпульса" бережи.
На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка...
Як я ставлюсь до теперішніх літературних організацій? Ставлюся. Ставлюся я до "Вапліте", до "Плугу", до "ВУСПП", до "Молодняка", до "Марсу", до "Неокласиків", до "Бумерангу" (чи як він там зветься...). До всіх ставлюся.
Бх, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по-батькові й на прізвище не знаю, як там він був.
Так отой мудрий філософ Йосип казав колись: "Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане".
Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.
Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хорошо на полюванні!
Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.
Ах!
А праворуч од тебе Хвильовий, а ліворуч од тебе Досвітній. Як їх не любить?!
І коли вони,— ні Хвильовий, ні Досвітній,— ніколи не говорять про літературу.
А решта всі — хороші письменники,— так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.
Я й їх люблю, тільки менше.
Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець та Остромир.
Як ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан... Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв,— у нас би, їй-богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр — це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.
Із тварин — найбільше люблю кіз. Із комах — осу. Найулюбленіший колір — жовто-бурий. Запах — фіалка. Із квіток найбільше люблю — фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша — смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що бога нема.
Крім усього цього, я: член МОПРу, Авіохему, "Геть неписьменність", товариства "Змичка" і літературного клубу ім. Вас. Блакитного. Жонатий.
Це все — для психології творчості!
Якось я запитав у свого сина:
— Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..
— Людиною буду!
Я й подумав:
"А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур'янів. Нема де замислюватись".
Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли — хай лежать. Не займайте їх.
Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота ні к лихій годині не годиться? То нічого: аби була лінія правильна.
Р. S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію... А так сам зробиш,— знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.
15 — 16 березня 1927 р.
Харків