Ми поїмо, і я відвезу його додому, мені було добре від того, що між нами не виникло неприязні, і ще я дуже боялася, що він почне обіцяти, що заробить і поверне мені гроші за лікування чи щось у такому дусі. Нічого з цього не сталося, і тепер було легко.
Я навіть не одразу зрозуміла, що Костя щось говорить.
— Що? – перепитала я, виринувши з дощу і викинувши напівдокурену цигарку кудись униз.
— Я люблю тебе, Настька, – повторив він, – і пам'ятаю на дотик навіть тепер.
Спершу я захотіла повестися грубо: викликати йому таксі – і нехай забирається, навіть без очей, з такими заявами, що він узагалі собі думає, на що розраховує, але швидко стало зрозуміло, що це не він мені говорить, а хтось інший. Хтось інший сказав, а він лише повторює, передає.
Костя тримав у руках дідову фотографію – прострочену, як мені раніше здавалося, машинкою в кілька рядів у нападі якогось печального старечого божевілля.
Костя провів по затертих дірочках пальцями і сказав ще раз, повільно:
— Я люблю тебе, – скільки ж книг, подумала я, де він наосліп лишив мені примітки й поради, свої особливі трактування, що їх хотів розділити зі мною; скільки фотографій, де є смішні або не дуже його коментарі, – Настька, і пам'ятаю на дотик, – старі листівки від невідомих мені людей, на яких він дірочками розповів мені, хто вони були в його, а отже, й певною мірою в моєму житті; стільки любові він залишив мені на потім, на таке довге, довге, нескінченне потім, я могла би ніколи не віднайти цього скарбу, не зрозуміти цих літер, але він точно знав: віднайду і зрозумію. І Костя закінчив: — Навіть тепер.