Строїть. Та й построїв, і так пальцями перебрав, ну а я думаю, якби я так! Це був би мій світ!
— Все, бери, можеш йти...
Не показував, бо то ще було в той час так, що не хотіли показати. Але настроїв.
А я беру, та й пішов додому. Але вже — чути! А я такі легенькі пісеньки, бо ту знаєш мелодію, цюкаєш, і зараз воно тобі покаже. Та й так менше-більше поволеньки-поволеньки, та й "Ой чий то кінь стоїть". Це легонька така: "Ой-чий-то-кінь-стоїть…" А відтак уже взнали, що я купив. Та й Стефанюк, Миколи покійного тато, колись він на скрипку грав, був цимбалістом. А це що тут — через дві хати, і я приходжу, він уже показував. А потім я поїхав до цего цигана, туди, в Лючу. І він тоді мені детальніше і більше показав. То я йому давав 5 рублів на місяць. Так, як усі. Він мені багато поміг, розказав: що, як, показав тональності. І раз, я прийшов з школи, пам'ятаю, це вже в дев'ятому класі. Лиш сумку скинув, дивлюся, а Микола цей, Стефанюк, старий цимбаліст, іде. До нас іде. Та й прийшов, вони з мамою були ровесники — з 32-го року. Ну і сидить на лаві, він такий неумовний був. Як вип'є горілки, тоді так балакав, що не мож було сперти. А так, як то вітєгнеш слово — скаже, не вітєгнеш — не скаже. То я мусив іти в магазин, аби він мені щось показав. Беру чвертку, йому приношу, так аби не виділа його жінка, потягнув, і тогди — о-о-о-о! Тогди вже розказує! І сидять, балакають, балакають, та й каже до мої мами:
— Ти знаєш, Анно, чо я прийшов?..
— Що, Николо, скажеш…
— Я прийшов, бо в п'ятницю маєм у Рашкові весілє…
А я сиджу на припічку, але так уже тако, місця собі не знаходжу! Напевно, вони з Митром, братом, щось не поділили — рідний брат був цимбаліст, Стефанюк Дмитро.
— І аби малий пішов грати…
Мама каже:
— Николо, таже школа…
— Яка школа?!. Шо він з школи возьме?.. Буде мати копійку!..
А я:
— Яка школа!.. Ой-ой-ой!.. Та я вже йду…
Ну і це в 9-му класі було. Ну і ось ми поїхали. Щось я знав, і маршів пару знав, але стали на воротях: руки не служать, я так сам собі грав, але — з капелою! Дістав трему, а він почув, що не граю.
— Нічо, нічо, якось буде…
А потому вже грав з Бачинським Василем Олексійовичем. Потім купив цимбали в Стецеві, але не були вони важні. А 2012 року — я зроблю, попробую зробити! Струни мав, матеріал мав. І я в школі, це лютий місяць, у майстерні — тепло, в школі робив уже. І почав це робити. Як, що, куди — я не знав. Але зробив, і за один вечір — 91 струнва, я натягнув за один вечір! Тоді почав строїти, ну, коротше кажучи, я хотів чути звук! Підстроїв трошки, і я вчув його! І мені було дуже! І це у лютім почав, а 5 травня я вже грав на весіллю! На нових!..
А потім 2014 рік, рано, 10 червня, понеділок, я різав патики на помідори… І пальці, всі чотири… Це понеділок, рано, 8 година. І як я вздрів, що я… Зразу — це шок, я думав, що це мені сниться. Я тако ще головов, думаю, зараз пробуджуся. Ну, зараз пробуджуся, це сниться. Нічо, я пробуджуся. Я від станка — до хати. Словом, я вздрів, що вже все. І що мені пішло в голову — що не буду там робити, чи там не буду сапати — я вже грати не буду. Оце перша думка, яка вдарила в голову, що я вже не буду грати. Все. Та й скора забрала, сказали ну, що, все…
А третього серпня я вже грав на весіллю! Ще замотано! В Топорівцях. Цей покійний скрипач, Бачинський, мав весіллє згоджене в Топорівцях, дзвонить, каже:
— Ти знаєш…
— Та, Олексійович, та знаю, але…
— Всьо!..
Та й на столі мені добре було грати, бо то цимбали рівно. А йти до шлюбу, церкви — не годен, я чую, що не добиваю. Та й він чує, але що робити. Як є, так є. Думаю, це, видно, посліднє весіллє, більше грати не буду. А то ще тоді Миколи не було, Стефанюк покійний, десь якийсь виступ мав, він коло млина нас наздогнав. То я вчув, що вже труба ззаду грала, то мені аж легше стало. І так поволі-поволі пішло гранє. І я ще мав згоджене весіллє, мав масарити, в Миколи Сорохана. Він приїхав:
— Я чув, що ти попав, мені шукати когось другого чи що?..
Кажу:
— Коля, не шукай, я зроблю. Візьму з собою ще чоловіка, зроблю…
І зробив. А там уже пішло й поїхало: і печі мурував, грубки мурував, двері робив, вікна. І цимбали зробив! І цимбали, до речі, мені вдалися! У Торговиці столярів було багато, але музичні інструменти, то треба не лише столярем бути, треба бути і ковалем. Треба бути і ковалем, і зварювальником, і хоч трохи музикантом. Аби поділити квінту. У нас був такий, він уже помер, столяр Федір Поливкан, то каже: "Я би це зробив, що це цимбали зробити..." Та, кажу, коби вони ше й грали…
Я мав пару коней, мав кузню, мав сівник, косарку, робив плуги кінні. А цього літа, думаю собі, матеріал маю. Володя Гродзінський, щось почали балакати, кажу, цвєків траба — цвєки з піаніно. А він каже, я запитаю Володі Яшана, якось дзвонить:
— Коля, є!..
Якось був у Городенці, підійшов і взяв 270 цвєків. Ну, для мене — це щось! Стули маю, матеріал є, каркас дубовий, там ще смерекова дошка йде, інструмент різний маю, лиш треба хотіння. Стаю собі під навісом, Ганна Миколаївна, вона — через вікно, а я роблю. І так уже після того, як зробив, строїв, та й десь тако, як іду попри то, та й люблю так, ну, перебрати. І десь воно там було. Ну, я не видів її, а на другий день вона мені каже:
— Ти маєш слух неймовірний…
— А що?..
— Я була би слухала й слухала, але ти вже не грав...
Кажу:
— Ну, треба сказати, відкрити вікно, я би ще грав…
І ще й цього року зробив двоє. Не те, що під заказ, просто мені інтересно, я роблю, і мені дуже цікаво. А найцікавіше вже наостанку, як це вже зроблено, коли вже строю, камертон строю. О! Це для мене тоді — я чую, що я зробив!
Закінчується для всіх нас Дмитріївський день, на село спадає вечір, якось раптово і нежданно. Так буває у листопаді, коли чим день все ближче до зими. З Миколою йдемо до хати, в хаті не напалено, і не тільки тому, що тепер це загальновкраїнська проблема. З двох боків на столах — два інструменти. Вони свіжовилагоджені, ще пахнуть деревами, які донедавна стояли під сонцем, шепотіли з вітрами, переповідали їм лиш відомі мелодії. Ці інструменти мають вистоятися на холоді. Їм належить ще звестись на ноги, як народженим дітям, дочекатися часу. Я кажу Миколі:
— Заграй…
Микола бере пальцятки і торкається струн. "… Плаче захмарне небо, в роздумах клени сумні…" Ми стоїмо поруч із Цимбалістим і співаємо. "… Нам зустрічатись не треба, стиха ти мовив мені…" Він бере камертон, показує, що ще ні, не та музика, не час ще. Як у двох скрипках ліричного героя українського пісенного Орфея ("Ой зробив хлопчина та й дві красні скрипки…"), так і у двох цимбалах, які зробив Микола, живе душа. Господній дар, музика у струнах. Я запитую Цимбалістого звідки це в нього? Він каже:
— Не знаю, видно, дав Бог…
— Знаєш, Миколо…
Кажу йому:
— Ти настраждався, ти не знайшов тоді батька, а я, здається, знайшов сьогодні тобі сестру…
Западає така затяжна в нас довготривала пауза. Мовчить Микола, мовчать усі, хто був на цьому нашому празнику Дмитрія в Торговиці.
— Твоя баба Настя жила в крайній хаті від церкви?..
— У крайній…
— Така стара хата, на дві половини?..
— На дві половини…
— Баба— Настя Сторощучка?..
— Настя Сторощучка…
— Розумієш, Миколо, моя жінка Орися також онука баби Насті Сторощучки, дочка її старшого сина Івана…
— Рідного брата мого тата Миколи?..
— Рідного брата твого тата Миколи…
З цим ми виходимо на вулицю, де вже темно й безлюдно, що абсолютно пояснимо, як на наш тецекашний час, але так до болю незвично для тієї Торговиці, світлої і завжди багатолюдної, яку ми пам'ятаємо.
— Я так розумію, що нам треба їхати в Городенку…
Каже Петрович, і з цим погоджуються всі. Машину він зупиняє біля першого квіткового магазину, Микола на це каже:
— Оце зараз буде "Жди меня"…
Сміємось, але він, відчувається, ледь насторожено. На подвір'ї виходить з машини з пишним букетом троянд. У тьмяному світлі вечірніх ліхтарів вони відсвічують багровим кольором. Орися вибігла на сходи.
— А що це?..
— Не що, а хто…
Вона не може в'їхати у цей, як вона думає, прикол.
— Твій брат Микола, онук баби Насті…
Вони стоять одне навпроти одного і між них букет квітів. Потім, уже в хаті, Орися довго оповідає Миколі, як баба Настя, коли незадовго до смерті вже жила в нас, у Городенці, завжди оповідала про свого наймолодшого торговицького внука. І який він спосібний, і який він робітний. І як усе вміє: вікна-двері робить, печі кладе…
— Не казала, щоправда, нічо про цимбали, що такий музикант…
— Певно, тому, що вициганив гроші…
— Ая, ні! Баба його дуже любила! Понад усіх…
Микола сидить, і в очах крутяться сльози. Вони довго дивляться одне на одного, і мовчать.
— А життя?.. Як життя?..
— Як життя…
— Ну, сім'я, жінка, діти?..
— З цим мені якось не склалось…
— Та чому?!. Ти ж такий класний…
— Є десь вона, є в мене дочка, але вони не зі мною…
— Не судьба…
— Не судьба…
— Батьків гріх?..
— Ну чому… Гріх це мій…