А я їм завдавав клопоту своєю біганиною. Але брав на коромисло два відра світанкової води, одне на оборі виливав на себе, ранковий душ тримав у доброму робочому настрої, і я був тоді таким, що гори міг звернути. Ця наша криничка, як і прибережні джерела, дали життєдайну силу ставку, що серед села. Тут наше дитинство з тими футбольними баталіями на лужку, що тривали до перших морозів. З хокеєм, як уже став замерзав. І досі мурашки по тілу, як лиш згадаю, як проламався, шурнув під лід, як мене викинуло, як з катапульти. Як біг додому городами, цокаючи зубами, а там на печі вигрівався до ранку.
* * *
— До Дністра маємо їхати!..
На мові практичній це означало, що до Дністра має бути пристойна дорога. В роки Другої світової тут стояв фронт, йшли бої за Дністер, за ріку, що в Європі за величиною дев'ята. А нові часи не кращим чином вплинули і на луги, і на в них транспортну артерію. Влітку знімали фільм, а без Вільхівських водоспадів — що за фільм! І ми пішли. Дорогою, яка розкисла після небувалої день перед тим повені. Машина нам загрузнула ще на Осередку, де вниз до старого клубу, а якщо прямо— до Дністра. Повибігали з хат жінки, впізнали, покликали чоловіків, ті стали помагати.
— Чекайте! Василь дасть шнур…
Прийшов Василь, приніс великий воловід, яким тягали відра, як копали криницю. Впізнав мене не відразу.
— А це ти?!.. А добро б тобі було, як ти змінився…
— Вася!.. І я тебе не пізнав, якби жінки не сказали…
— Ти пам'ятаєш, як я носив тобі копійки, як ти писав у газету?..
— Які копійки, Вася!.. То гонорар…
Василь був листоношею, почтальйон, кажуть усі йому в нас. З машиною помогти не може.
— Після інсульту…
Жінки — півтихо й співчутливо. А мені кажуть, що це Галя не відпускає мене з цього пагорбка, де не раз ми стояли по дорозі до клубу. Галка була компанійською дівчиною, ми разом співали в ансамблі, пам'ятаю дотепер ті пісні, але Галки не стало якраз на Великдень. Повернулась з Італії, коли бушувала там епідемія, а тут захворіла. Тут її не врятували. Мені дуже жаль, стою біля хати Галі у Вільхівцях і знаю, що без трактора не обійтися. Не залишається іншого, як на телефоні набрати номер керівника господарства, молодшого з Приймаків. Жінки випитують.
— А ти куди пустився?..
— До водоспадів…
— Ой!.. Там не пройдеш…
— А то чого…
— Хащі!..
— А гадє!..
— Там змії кублами!..
Але нам треба водоспадів. Без водоспадів не може бути фільму про Вільхівці, і ми, вже відігнавши на сухе автомобіль, ще раз проминаємо жінок і почтальйона Василя, привітно їм махаємо руками, вони ще кажуть нам "щасливо!", рушаємо за течією вниз до Дністра.
* * *
Не такими запам'яталися луги. Колись це було райське місце моїх ранкових марафонів, а також і футбольних баталій з кунисівськими і корнівськими, як пасли там корови. Тепер корів ніхто не випасає, луги позаростали. Колись було лісництво, як-от і Придністровське, що через Дністер на хуторі Біла. Давно зруйноване, на перешийку, де ріка справа й зліва. Лісників скоротили, ліс росте й так, сам по собі. Не росте, заростає. До Дністра не дійшли, повернули назад. Хащі і непролазні. Всю дорогу Сергій не вмовкав. Оповідав що лише міг. І про свою роботу, і про рідний свій край, що на півдні, на Кіровоградщині. Показав мені рідкісні види рослин, які, виявляється, ростуть тут. Я просив прощення, що завів як Сусанін. Він, було, прийняв, але все змінилось, як лише підійшли до водоспаду. Гук стояв здалеку, через зарослі не проглядався. Сергій з камерою зійшов униз.
— Йдіть сюди!..
— Та я якось звідси…
— Що за краса!..
Водоспад цей я знав з тих часів, коли грали в футбол, а м'яч залітав часом у провал і за ним треба було побігти. Водоспад фільм прикрасив. Став окрасою. Коли з великими потугами, переборюючи дикі зарослі, вибрались на гору, він зізнався.
— Знаєте, чому я ні на мить не змовкав?..
— А це цікаво...
— Тому що людський голос відлякує змій…
— Ви мене оберігали в рідному селі…
— І себе також…
Зателефонував уже восени.
— А знаєте, чого найбільше хочеться— гайнути до водоспаду того, розкласти там палатку, та десь так на день-другий…
— У Вас буде нагода…
Сказав я.
— Уже почали робити там дорогу…
— Клас!..
— Ну так…
— І що, машиною можна буде доїхати?..
— З того місця, де ми загрузли, й до лугу — вже можна…
— Тоді до весни!..
— До весни!..