Знов засвічується зеленим сяйвом листя на деревах, ясніє трава, пахнуть квіти, голубіє умите небо. Усе оживає, сміється, ніби той дощик гаптує землю зеленим шовком.
Але найбільше диво — що й Петрусів чубчик стає шовковим. То мама голову йому змила тією водицею, що вловила з-під ринви.
ДЖМІЛЬ
Після дощику наймиліше Петрусеві в садку. Тихо так, навіть срібні намистини спадають з дерев у траву безгучно. Усе живе поховалося, ніде ні комашки. А чого ж не ховатися, якщо для комашки одна крапля дощу — все одно, що Петрусеві ціле відро води на голову. От і втікають вони: хто під листочок, хто під травинку, хто під кору… І пересиджують там. Ще й після дощу ждуть, поки роса спаде. То для Петруся роса як намисто, а для комах — цілі озера.
Та ось нарешті починає садок прокидатися. Найпершим озвався джміль. Ще б пак — він же найбільший. І жало має. Того такий сміливий. Однак літає, літає, а на квіти сідати боїться. Щоб лапки не замочити. Хитрун.
Врешті не витримує й моститься на жовту квіточку. Кортить же солодкої роси напитися. А коли він сідає на квітку, то вже й не гуде. Бо крильцями не махає. І тоді сміливішають й інші комахи — он і мураха вигулькнула на світ, а он і крапчасте сонечко загойдалося на травині, і ще якась кузочка…
Гарно так, весело, що навіть діда джмеля не страшно.
МАЛЕНЬКА МУРАХА
Якось Петрусь із Мишком гуляли в садку й натрапили на мурашник. Височенький такий, аж не віриться, що його збудували дрібненькі комашки.
— Ого який великий, — сказав Петрусь.
— Та де там великий, — заперечив Мишко. Він завжди заперечував щось Петрусеві, аби показати, що більше знає.
— А дужі які, подивись.
— Та які вони дужі. Самих ледь видно, — вів своєї Мишко.
— Ні, ти тільки глянь. Травину тягне в п'ять разів більшу за себе.
— Скільки там тої травинки, — не здавався Мишко. — Сама за вітром летить.
— А ця! Подивися, білу подушечку тягне, — дивувався Петрусь.
— Теж мені подушка, завбільшки з пшеничну зернину. Та менших комах, ніж оці, й не буває.
— І бачить, куди треба тягти.
— Та в них і очей немає! — не вгавав Мишко.
Саме тут якась із мурах залізла Мишкові під холошу і так кусьнула, що він аж підскочив.
— Ого як гризнула! — скрикнув Мишко.
— Та де там, — всміхнувся Петрусь. — Мурахи такі маленькі, що в них і зубів немає.
НА ОСОННІ
Гріє зимове сонечко. То тільки кажуть про нього взимку: світить, та не гріє, а Петрусь помітив, що це неправда. Сонечко завжди тепле.
От і зараз сидить Петрусь на осонні, у затишку, обличчя підставив сонячним променям, і вони лащаться до нього теплими доторками. Надворі мороз поскрипує, за вуха пощипує колючими пальцями-невидимками, а сонечко знай своє робить — аж припікає у щічки.
Це ж воно, либонь, і сніг отак гріє, — міркує Петрусь. — А сніг, дивись, і не тане. Голубіє собі під синім небом, аж очі лоскоче. Видно, чує, що ще не весна, того й не тане. Рано ще.
Дивина — як же сніг чує, що до весни далеко? Мабуть, про це йому підказує сонна земля. Спить вона. Ще не повернулися з вирію птахи, не розбудили землю своїми радісними голосочками. Через те вона й дрімає у білій тиші і не скидає із себе пухнасту снігову ковдру. Рано ще. Рано снігові танути.
А сонечко тут не винне. Сонечко гріє завжди.