І ставок притих, гладенький, лиш де-не-де жовтіє на ньому вербовий листочок. Скоро вода замерзне, — і листочки вмерзнуть в льодок, — отоді радість буде! Висиплють хлопці гуртом на ставок, тьох-пінь — лід під ногами, а вони — в хокея. Отаке, це ж і м'яча аж до весни не треба, хокей почнеться. Воно в хокей грати якось і веселіше, ясенець під ногами співає — трісь-трісь, а ти вже далі біжиш, не встигає лід проломитися.
Це як Петрик малим ще був, то раз провалився, і його старші хлопці вихопили з крижаної води та мерщій у хату до діда Микитенка. Петрик не встиг і злякатися, навіть змерзнути не встиг, бо дід хутенько познімав з нього мокре та — у свій кожух, та на лежанку гарячу. "Діду, — просився Петрик, — мамі не кажіть, бо не пустить більше на ставок, добре?" — "Та не скажу, не бійся, тільки ти ж кріпися, щоб не кашляв мені".
Петрик згадав те й аж засміявся, веселіше йому стало. Добре, що це він угледів ті три карбованці, то ось віддасть зараз дідові. А якби хтось інший знайшов, то ще не вгадано — віддав би чи ні. Люди всякі бувають.
Він підійшов до дідової хати, навмисне поторгикав трохи дверима, притупнув у сінях ногами, мовляв, а чуйте, діду, що гості до вас ідуть. Не ждали? Хе-хе! Ну, як собі хочте, а стрічайте, коли вже йдуть, це ж таке діло.
— Драстуйте вам у хаті, — сказав Петрик з порога. То ж він з дідом у магазині вітався, а тепер ще й у хаті.
Дід Микитенко сидів за столом, тримаючи в руках газету, — у спині випростаний, геть і трошки не горбився, бо, видно, був далекозорий, звіддалік бачив дрібнюсінькі літери. А як обернувся до Петрика, то високо так звів брови — здивувався.
— Здоровий був, козаче, якщо не брешеш, — пожартував дід.
— Що там вичитали новенького? — спитав Петрик, не поспішаючи казати, з чим прийшов. Чого ж його поспішати, як гроші в кишені, ніде не дінуться.
— Та от знов наші в космос полетіли, — сказав дід. — Ти ба!
— Та я ще вчора по радіо чув. — Петрик одним оком придивлявся до діда: чи він уже спохопився? — Тепер таке. Скоро тих ракет, як літаків, буде. Усі літатимуть.
— Скоро не скоро, а ти, може, й полетиш. А ким хочеш бути?
— Ще не знаю, — сказав Петрик.
— А вчишся добре?
— Всяко буває.
— Гм… всяко. Тре вчитися, бо хто ж тебе куди прийме невченого.
— І ви ото, діду, ще й читаєте без окулярів? — спитав Петрик, щоб трохи підлизатися до діда.
— А чого ж. Бачу ще ого-го як.
— Хе, бачите… А грошиками смітите, то й не бачите, ге?
— Якими грошиками?
— А в лавці загубили. Три карбованці! — раденько сказав Петрик. — Дивлюсь, а вони причаїлися під прилавком.
— Та ні! — хитнув дід головою. — Зі мною такого ще не було.
— А ви подивіться, подивіться.
Дід підвівся з-за столу, підійшов до вішалки і став заглядати по кишенях піджака. Діставав якісь папірці, гроші, плямкав губами і, як Петрик, ворушив бровами. Тільки у Петрика брови тоненькі, наче в дівчини, а у діда кущуваті й колючі, як будячки. Дід щось підраховував у голові, і Петрик аж рота розкрив, — між зубами темніла дірочка, випав же один, — щоб, коли дід скаже:" Нема", — вигукнути: "Та ось же вони!" Але дід поплямкав губами, поплямкав і раптом сказав:
— Ні, мої всі є.
— Як це?.. — не зрозумів Петрик.
— А так! — засміявся дід, закинувши назад голову. — Мої всі!
— Хіба ж то не ви загубили?
— Виходить, не я.
— Там же й не було більш нікого.
— Видно, раніше хтось посіяв. І як це я не побачив?
— То що ж тепер робити? — розгубився Петрик.
— Собі візьми, як такий молодець. Ти ж знайшов, то й бери, ая.
Дід якось хитренько посміхався, і Петрикові здавалося, що він глузує. Хоче підкусить Петрика за те, що відразу не сказав.
— Може, ви забули, скільки у вас було?
— Чого ж би я забув? У мене і пам'ять ще слава богу, і очі, й зуби цілі. А тобі, бачу, одненького зубчика кобила той… — реготнув дід.
Петрик стояв ні в сих ні в тих.
— А ви не бачили, хто перед вами до магазину заходив?
— Наче нікого не було… Хоча… пожди. Заходили якісь люди чужі. Проїжджали машиною через наше село та й забігли купити щось. Я ще глянув на машину, еге ж, легковка така, то по номерах побачив, що здалеку. — Дідові очі гостренько поблимували, так якось втішно йому було, що згадав про машину.
— То це вони загубили?
— Еге ж, кажу тобі, що вони. А хто ж іще! Знайшов, то й маєш на гостинці. Заробив, значить. Бо де ж ти людей тих знайдеш, як вони уже хтозна й де.
— Та таке ж. — Петрикові не дуже подобалися бісики в дідових очах, то знов намагався усе чисто пригадати, як воно було в магазині. Дід тримав однією рукою сітку, а другою совав гроші в кишеню, і тоді… Ні, Петрик тоді нічого до пуття й не бачив. То вже пізніше привиділося, начебто помітив, як щось майнуло додолу.
Він стояв коло порога, уже й за ручку дверей узявся, але не міг отак зразу піти, наче ждав, що дід ще не все сказав. Може, він зараз скаже, що пошуткував, чи, дивись, ще й нагрима на Петрика, хто його зна. Та дід і не думав гримати, він так само веселенько дивився далекозорими очима й правив своєї:
— І як це я не помітив тієї троячки, ще ж і зір маю дуженький, а бач — проморгав, роззява. Гм…
— Ну, то я пішов, — сказав Петрик і насторожено глянув на діда.
— А йди вже, йди, — кивав дід головою. — Йди та сідай за уроки, бо тепер без грамоти ніде не приймають. Тут проста арифметика: якщо неграмотний, то й до ракет не годишся, й до коней, — ніде. А то ж як ти думав.
Петрик вийшов надвір і чув ще, як дід у сінях щільненько причиняв за ним двері та все доказував уже сам собі щось про грамоту та хтозна й про що. Чудний він, цей дід Микитенко, чи не вигадав отієї машини з чужими людьми?
Петрик намацав у кишені хрустку троячку, поворушив її пальцями і не знав, радіти, чи що. Так наче і його тепер грошики ці, і не його.
Уже як проходив греблею і знов задивився на тиху воду з вербовими листочками, що жовтіли малесенькими корабликами, то ще раз пригадав, як йому тепло було в дідовому кожусі. Добрий він, дід Микитенко: бач, сказав, що то не його гроші. Не всякий і признався б…
Петрикові на душі трохи легше стало, то гребнув ногою землю, наче лошачок копитом, задиркотів ротом, як мотоцикл, і мерщій помчав додому, бо вже й вечоріло.
Тільки в хату, а мати відразу:
— Де ти гасаєш цілими днями? Хоч би в книжку заглянув!
Отак нагримала, а сама вже ставить на стіл мисочку карасиків, та пузатих таких, — видно, з кашкою. Аж слинка покотилася в Петрика.
— Та я… — почав було виправдовуватись.
— Що ти? Гульки в голові?
— Я ж по олію ходив, — вихопилося в Петрика, і враз мов язик прикусив, бо через ту олію знов згадав за своє… Ото ще морока! Як не верти, а таки не його то гроші в кишені. Ні, не його.
Уже й карасики Петрикові не смакували, побабрався в них над силу, щоб мати менше допитувалася, як та чого, а тоді сів до уроків. Ушнипився в книжку, поворушив бровами, потер лоба, а воно, хоч ти вбий, нічого не лізе в голову. Які там уроки, коли перед очима то продавщиця Пилипівна так загадково усміхнеться, то дід Микитенко лукавенько мружиться, то ще якісь люди чужі, що нібито заїжджали до магазину легковою. Мабуть, хтось із них загубив ті гроші, а ти, Петрику, мучся. Та ну їх під три бульби, гав таких! Він ось ляже хутенько спати й про все забуде.
Але й заснути Петрик не міг. Він тільки вдавав, що спить, коли до кімнати зайшла мати й поклала йому на чоло теплу руку.
"Та ну їх під три бульби, гав, — ще раз сказав собі подумки. — Де знайшов ці гроші, туди й занесу, а вони хай собі шукають". Петрик їм не наймався, завтра ж раненько віднесе ці гроші до магазину. Він же не бачив, хто там приїздив та заходив? Не бачив! Ну от, хай самі сушать голови. А то знайшли на кого мороку зіпхнути, теж мені… Роззяви.