Калиновичу здалося, що при ході вона якось грайливо погойдувалась. Втім, можливо, просто погойдувало вагон.
— От і добре, зараз усі разом домовимося з провідницею, — зрадів здоровань, і чоловіки рушили було до провідниці, але знову зіткнулися з Маринкою, котра несла собі комплект постільної білизни. — Ми, дівчино, хочемо… е-е… тобто, ви напевне схочете перейти в інше купе, де їдуть жінки? То ми зараз запитаємо…
— Ви мені не заважаєте, — промовисто скреготнула дверима Маринка.
— Ну що ж, сама шкодуватиме, — махнув рукою здоровань. — Нехай потім не ремствує, ми церемонитися не станемо.
— Так, так! — блиснув лисиною життєрадісний янгол.
Усі троє взяли постільну білизну й повернулися до свого купе. Маринка вже постелилася і навіть встигла навіщось змінити зачіску: зі скромної коси виклала на голові вибагливу баштову споруду. Ще й губи підфарбувала, ніби не спати ладналася, а кудись на танцюльку йти. Калинович роздратовано стенув плечима. Чоловіки постелили й собі, далі всі троє, рядком, сіли навпроти Маринки.
Хвилин, із п'ять тривало мовчання.
— Збожеволіти можна з нудьги, — сердито буркнув здоровань. — Ще ж тільки вісім, що робити до ночі?
— А в мене є з собою пляшечка, — єлейно повідомив життєрадісний янгол. — Коньяк "Три гички", підійде?
— Підійде! — ожив здоровань. — А закусок у мене знайдеться.
На столику вмить з'явилася пляшка самогону, варені яйця, хліб, огірки. Здоровань приніс од провідниці три склянки, янгол розлив, і ніжна рука його затремтіла.
— Пригощайся, браток, — запросили Калиновича. — Воно, звісно, не екстра, та вже яка є.
— Спасибі, не можу. Лікарі — категорично!
— Слабаки, а не мужчини тепер пішли, — зневажливо пирхнула Маринка. — Ну то вже я за нього.
Вона однією рукою хвацько схопила склянку, а другою — облуплене яйце. Воно вислизнуло з руки, дівчина нахилилася, швидко його підхопила і стала їсти, бо склянка її, як виявилося, вже спорожніла. Калинович вражено глипнув, здоровань з янголом схвально зареготали.
— Оце-то дівка! Хи-хи-хи… А ми боялися, — райським голосом заливався янгол.
— Дівка що треба! Ну — будьмо!—хильнув здоровань, а за ним і янгол. Калинович подерся на свою горішню полицю, щоб не бачити цього свинства. Оце так племінничку бог послав… Ні, таки тринадцяте число — то тринадцяте!
Пляшка швидко спорожніла, — Маринка, здається, не поступалася своїм сусідам. Калинович одвернувся лицем до стіни, намагаючися задрімати.
— Зганяємо в дурня? — ляснув заяложеною колодою карт по столику здоровань.
— Можна, — стрепенув крилами янгол, — Калинович уявив, що вони в нього вже відросли. — Гей, браток, злазь! Будеш четвертим, спати ще рано.
— У підкидного?— В Маринчиному голосі відвертий глум. — Гра для дошкільнят. Тільки в очко! Можна і втрьох, якщо… кхм… той громадянин не схоче.
— Не схочу, — злостиво буркнув Калинович.
— А як гратимемо, на інтерес?— обережно запитав янгол.
— А що за гра без інтересу? Почнемо по маленькій, — дівчина забряжчала дрібняками. — Хто банкуватиме?
Господи, та це ж… це… чортзиа-що таке, — вжахнувся Калинович. Перескочити хіба з цього тринадцятого до іншого вагона! Можна якось домовитися з провідницею… Але згадав, що портфель укинув під сидіння, на якому вмостилася баламутка-племінниця. Намацав у кишені пакетик із снодійними таблетками й дві проковтнув.
"Ну стривай, я тобі покажу на екзамені", — мстиво думав засинаючи. Проте заснути по-справжньому йому не пощастило. Картярів охопив азарт, вони раз у раз скреготіли дверима, вискакуючи курити. Здається, після "коньяку" приносили ще якісь напої.
— Змилуйтеся! — врешті заволав Калинович. — Дайте хоч часину поспати.
— Куріть тут, — наказала Маринка. Її голос видався Калиновичу огидним і жаб'ячим. — Біда, коли їдуть такі ніжні пасажири.
— Добре, добре, я тобі, мала відьмо, все пригадаю!— бурмотів Калинович, задихаючися від концентрованого тютюнового диму. — Бач, не встигла вирватися з дому, а вже всю розпусту виказала. Ну й гадюка! — І ковтнув третю таблетку.
Сонце вже зійшло, коли він прокинувся. Звісив голову з полиці й охнув: вони ще грали! В здорованя геть збуряковіло брезкле обличчя, янгол вже не був життєрадісний, а звосковілий і взагалі — якийсь нетлінний. Лиця Маринки не видно, лише розкуйовджена зачіска. Чоловіки були в самих майках та піжамних штанях, а поряд з Маринкою лежала величезна, потворно роздута авоська, напхана сорочками, штанами, піджаками… Інтимно прозирала яскрава краватка й одверто просвічував прозорий поліетиленовий пакет, напханий паперовими купюрами та дрібняками. Марення божевільного.
Зараз на столику стояли величезні черевики. Видно, вони належали здорованеві, бо той сидів у якихось сирітських капцях.
— По банку! — хрипко квакнула Маринка.
Янгол гірко зітхнув, йому вже нічого було програвати. Здоровань насторожився з розпачем приреченого.
— Карту?
— Давайте, — кивнула Маринка. — Та-а-к, ще одну. Іще. Очко!
Вона переможно кинула на столик чотири карти й зловтішно глянула на здорованя. Той глухо застогнав, мов поранений бик, жбурнув черевики на Маринчину полицю і вискочив з купе. Звосковілий янгол, взутий в старі Маринчині босоніжки-платформи, спокусливим кроком гейші подався слідом за сусідом. Дівчина ж спокійнісінько запхала черевики в свою авоську.
І тут Калинович побачив… Йому згори добре були видні ті Маринчині чотири карти: дві вісімки, шістка й король. Це ж не двадцять одно, а двадцять шість! Перебір! Але ні здоровань, ні отой зачуханий янгол не помітили, — вони без жодного сумніву вірили Маринці: такий упевнений у неї був вигляд і голос. Аферистка, природна аферистка! Це ж треба вміти… Та ну її до біса, він її знати не хоче. Йу, сестро Тетяно, спасибі!
Калинович зіскочив з полиці й почав шукати свої черевики. Одного знайшов одразу, другого ніяк не міг знайти. Поперекидав порожні пляшки й нарешті таки знайшов — аж під столиком. Та що за неподобство? Черевик був зовсім мокрий.
— Слухайте, ви! — закричав Калинович, але Маринка вже пішла вмиватись. — Це ж казна-що! Я їй ляпасів надаю!
В черевику хлюпотів якийсь хмільний коктейль. Ага, ось воно що: ті телепні пили, а ця пройдисвітка "напувала" його черевик. Не марно ж і обчистила їх до майок із капцями. П'яниць йому не шкода, так їм і треба, але такої аферистки він ще в житті не зустрічав! А якою спершу здалася овечкою!..
Він з огидою нацупив на ногу мокрого черевика, іншої ради не мав. Тепер від Калиновича, відомого і шанованого всіма актора, стало тхнути стійким алкогольним смородом. А поїзд уже підходив до Києва.
Невмитий і розлютований, вихопив він з-під сидіння свій портфель і подався ближче до виходу, аби не бачити тієї особи. На нього з осудом поглядали — черевик розігрівся і смердів що далі, то дужче. Коли поїзд зупинився, Калинович швиденько зіскочив і поспішив утекти з проклятого тринадцятого вагона.
І все ж не витримав — озирнувся. Маринка тягла свій важезний чемодан, а за нею дріботів білими босоніжками майже прозорий янгол та кляпав капцями здоровань. Вони по-лицарському несли за Маринкою все своє програне добро. Вираз у них був відповідний до ситуації.
Дівчина скоса зиркнула на них, і… (Калинович устиг помітити, як вона клацнула замком чемодана) чемодан розкрився. З нього посипалися пакунки, пакуночки, яблука, груші…
— Ану відійдіть, не заважайте, — роздратовано прикрикнула Маринка на своїх обібраних невдах картярів і заходилася збирати та складати назад у чемодан тітоньчині дарунки. Ті перезирнулися, а далі почали обережно задкувати від дівчини. За якусь хвилину обоє чкурнули і зникли в пащі перонного переходу. Разом з авоською, звісно.
І тут Маринка відразу змінилася. Вона провела долонею по обличчі й ніби зняла з себе личину. Зараз це знову була непримітна, "безлика" дівчина, тільки дуже змучена і зблідла. Ось навіть похитнулася…
Калинович кинувся до племінниці.
— Вам, здається, недобре?
— Ні, — тихо відказала вона і збентежено відвернулася. Потім полохливо глянула на свого дядечка і запитала:
— Я трохи перестаралася?
— Як?! То ви… то ти… Ну, знаєш! — захоплено вигукнув Калинович і ляснув себе по лобі. — От же старий телепень!. Але зауваж, я таки спіймав тебе на тому, що ти зумисне розсипала свої манатки, щоби ті остолопи могли втекти.
І він так голосно зареготав, що на них почали озиратись.