Ти ж не залишаєш мені листів на підвіконні.
— То було сто років тому.
— Я пам'ятаю.
— Миле дев'ятнадцяте сторіччя. Зроби так, щоб я побачила його ще раз. Буквально на мить.
— Закрий очі.
Старенька сіла зручніше і закрила повіки. Микола поклав їй долоню на чоло. І жінку відвідав спокійний, чудовий сон. У Самарівську було осінній ранок. По вулиці перед її домом йшов невисокий, гарний на вигляд чоловік у військовій шинелі, накинутій на цивільний костюм. Різко пахла свіжа фарба та розтоптані на вулиці кінські яблука.
Миколай залишив на столику пачку свічок, кілька коробок сірників, шматок святкової шинки, пачку мигдалю та тридцять карбованців дрібницею. Коли він виходив через вікно, то дивом не впав, настільки був слабкий. Сани важко відірвалися від стіни, політ їх був нестабільним.
– За рік треба буде іти пішки, – сказав святий сам собі.
Десь далеко-далеко попереду горів слабенький вогник. Миколай направив оленів у той бік. Невелика засипана снігом вілла з пристойним садом. Святий здивувався, бо ніколи раніше тут не був. Коли сани пригальмували на покритому снігом даху, Миколай відчув себе винятково паршиво. Будинок мав дуже погану ауру. Старий витяг з кишені кожуха невелику карту і якийсь час порівнював її з навколишньою дійсністю. Це був його привілей, оскільки він обдаровував людей, то з упевненістю міг визначити, де ті мешкають. У місячному світлі на карті світилися криваво-червоні літери. Будинок коменданта трудового табору спеціального призначення Г.І. Воркова. Брови святого піднялися догори, але до труби він підійшов. Несподівано він відчув страх: невідомо, що чекає на нього там, унизу. Може, пастка? Але, з іншого боку, енкаведисти в нього не вірили. Виходить, сюди привела його не аура коменданта. Старий проник у будинок крізь дах, хоча давно вже на думку приходили думки про те, що можна лізти через трубу, Миколай намагався з ними боротися. Це було не по-російськи. Матеріалізувався він на горищі, а точніше, у маленькій комірчині, заповненій старим мотлохом. Серед приміщення залишалося якесь містечко. І ось в ньому сидів хлопчик, років десь десяти, і читав книжку, що розсипалася від старості. Почувши кроки святого, і злякавшись, він підняв голову; на його обличчі було видно подив.
— Ти х-хто так-кий? — заїкаючись, видавив він.
— Ти ж знаєш? – відповів святий.
— Ти – святий Миколай? Справжнісінький, як у цій книжці?
— Так. Я справжнісінький святий Миколай. І прийшов сьогодні, бо сьогодні Різдво. Наше православне Різдво.
— Адже Дід Мороз приходить тільки на Новий Рік.
— Правильно. Тільки він це не я, а я це не він. Ми немов дві сторони однієї й тієї монети. Обидва ми приносимо подарунки, але на цьому наша схожість закінчується. Я існував сотні років. Він з'явився недавно. Я був народжений із серцевої потреби тих, хто в мене вірив. Він же з'явився із дитячої жадібності.
— А я гадав, що ти помер під час революції.
— Я помер багато століть тому, у Візантії, де був єпископом. Я можу з'являтися тут, якщо комусь потрібен, але так довго, як довго вірять у мене. Можливо, вже за рік мене й не буде. Все залежить від того, чи буду я в уяві людей приносити подарунки я чи він. Розумієш?
— Так. Я хочу вірити у тебе.
— Це буде важче, ніж тобі здається. Якщо за рік я не прийду, ти забудеш про мене.
– Ні.
— Я не залишаю слідів у пилюці. Але так, втім, навіть і краще.
— Ти прийшов, бо я прочитав цю книжку, і мені стало сумно?
— Я прийшов тому, що ти повірив у мене. Якщо ти перестанеш у мене вірити, вдруге сюди я вже не потраплю. Ти який хочеш подарунок: матеріальний чи нематеріальний?
– А як же подарунки можуть бути нематеріальними?
— Я можу надіслати тобі добрі сни. Можу зробити так, що твої художні здібності розвинуться.
Хлопчик замислився.
— Мій батько – дуже погана людина.
— Це так. Хоча бувають набагато гірші.
— Подаруй мені книгу, яка називається Біблія. Я хочу вчитись по ній, як жити.
Микола глянув на книжку, що лежала на підлозі. То була ще дореволюційна книжечка для дітей із кольоровими картинками та моралізаторськими оповіданнячками. Він кивнув і вийняв з мішка невелику Біблію в шкіряній палітурці.
— Не чекай, що ця книга відповість на всі твої запитання.
— Я постараюся її прочитати та зрозуміти. Я її добре сховаю.
— Веселого Різдва, – шепнув святий.
— Веселого Різдва, — відповів хлопчик, притискаючи книгу до себе.
Миколай зник і матеріалізувався вже на даху. Він напружив пам'ять. Як воно було до революції? Він їздив тоді землею і стукав у двері будинків. Святий здригнувся. Часи змінюються. Він вийняв годинник, подивився на циферблат: так само було кілька хвилин на десяту. Раніше годинник йому був не потрібний. Цей годинник був зроблений із золота, на корпусі була припаяна платинова монограма. Незрозуміло звідки Миколай раптом мав упевненість, що це годинник останнього царя. Святий труснув головою, потім потряс годинником. У темряві щось блиснуло, десь там, у темряві горів слабенький вогник. Старий клацнув батогом, і олені неохоче перейшли на рись. Невелика мазанка, що вже валилася, стояла самотньо серед покинутих залізобетонних конструкцій на іншому кінці міста. Цього місця святий не знав, раніше ніколи тут не був. Він постукав у двері, тільки ніхто не відчинив. Подумавши трохи, Миколай натиснув на ручку дверей і увійшов у темряву. Єдиний мешканець мазанки валявся на підлозі, страждаючи від delirium tremens. На одній зі стін красувалася свіжа, буквально стікаюча фарбою величезна фреска, що зображала святого Миколая, що дивиться на годинник. Святий схилився над лежачим і витяг з його кишені паспорт.
— Кокушев-Мирський, — прочитав він складами. — Значит, дворянин. Яким же дивом він зберігся?
З задуму його вирвав гуркіт кількох кулаків у двері. Він не встиг ворухнутися, як ті увірвалися всередину. Їх було троє, у шкіряних пальтах, усі курили біломорини і тримали в руках пістолети з чорненими стовбурами. Усі зупинилися перед Миколаєм.
— Ваші документи, громадянине, — зажадав найголовніший.
— У мене немає документів. Я – святий Миколай.
І він розчинився у повітрі у них на очах.
Ці люди в нього не вірили, тож бачити його не могли. Троє співробітників безпеки захлинулося найбруднішими лайками, після чого взялися приводити до тями лежачого на підлозі художника. До кінця їм це зробити не вдалося. Коли п'яного витягали за ноги надвір, на мороз та вітер, художник розплющив очі. Святого він помітив, тільки його заморочений розум цього факту не зареєстрував. Миколай неспішно вийшов із мазанки і сів у сани. Тепер він піднімався вгору, де в темряві кружляв вітер. Невже ніхто більше не чекає на нього цієї ночі? А потім десь далеко-далеко він помітив слабеньке мерехтіння. Ось тільки між Миколою та вогником серед паркових дерев щось таїлося. У Миколи не було проблем із баченням у темряві, але це щось виглядало немов безформна пляма темряви. Святий ніколи раніше нічого подібного не бачив зблизька, хоча іноді подібні плями і перекочувалися на краю поля його зору. Йому й не було особливо цікаво, хто чи що це може бути, ось тільки об'їхати це щось він ніяк не міг. Буває таке у снах, коли щось стане у нас на дорозі, і куди б ми не повернулися, а воно завжди точнісінько перед нами. Сани спускалися рівно в те місце, немов метелик, що прямує до полум'я свічки. Коли його транспортний засіб торкнувся землі і завмер, Миколай зрозумів, що ось тут його подорож і закінчиться. Перед ним, оповиті сніговою завірюхою, стояли інші сани. Запряжені в них олені були набагато вгодованіші, і їх було цілих чотири. Зіскочивши в глибокий сніг і діставши з мішка прикрашений ніж для паперу, Микола одним рухом відрізав упряжку, звільняючи своїх тварин.
.— Біжіть, рідненькі, — попросив він. Олені стояли, і тільки після того, як він повторив наказ, зникли в темряві. А ось ті сани, наче тільки цього й чекали, під'їхали ближче. З них у сніг зіскочив Дід Мороз. Взагалі ці обидва навіть були схожі один на одного; якби не деякі відмінності в одязі, ніхто б і не здогадався, хто з них хто.
— Ну от, нарешті ми й зустрілися, — сказав Дід Мороз, викидаючи недопалок біломорини на сніг.
— Зустрілися. А чому? Адже твоя вахта закінчилася кілька днів тому. Ти приносиш подарунки на Новий Рік, а я – на Різдво Христове. На православне Різдво.
— Чи бачиш, у товариша Леніна з'явилася ідея торпедувати останню лінію твоєї оборони. З того часу я приноситиму подарунки і за тебе.
Дід Мороз відпихнув святого в сніг, підійшов до саней Миколая і, схопивши мішок, висипав його на дорогу. У світлі ліхтаря заблищали агатові брошки, дерев'яні шкатулочки, латунні дорожні іконки, зашелестіли старі, видані ще до революції книжки. Мороз зневажливо штовхнув ляльку з фарфоровою головою.
— Дешевий мотлох, — прокоментував він.
Святий намагався підвестися, але черговий стусан звалив його на землю.
— Знаєш, що зараз модно? – з презирством у голосі спитав Дід Мороз. – Дивись!
Знявши зі своїх саней мішок і розв'язавши його, він відкрив ширший отвір, щоб лежачий міг побачити вміст: ведмедики, пластмасові ляльки, танки, дерев'яні пістолети…
— Але так не можна, — залишком сил прошепотів Микола. — Воєнізовані іграшки пробуджують агресію ...
– І дуже добре. Нікому зараз не потрібні підігріті галушки, як перед революцією. Ми творимо новий народ. Суспільство, яке рознесе на всі боки світову революцію, яке втоптуватиме ворогів у землю.
З-за саней вийшов чоловік у сірому костюмі, в натягнутій на лису голову шапці.
— Бачиш? – спитав Дід Мороз. – Оце і є майбутнє. Вічно живий Ленін. Ленін та я. А ти вже скінчився. Ти нікому вже не потрібний. Чуєш? Нікому.
— Але декому я таки потрібен…
Дід Мороз витягнув з кишені шуби револьвер. Револьвер був дерев'яним, але його зарядили всією ненавистю, що нагромадилася під час численних ігор у війну. Він прицілився у святого і натиснув на курок. Пластмасова куля пробила плащ і заглибилась у тіло. Микола відчув несамовитий біль. Він захрипів.
— Пгощайте, товагишу святий Миколай, — саркастичним тоном промовив Ленін, впираючись у сани узурпатора. – Такими є закони пгигодного відбогу. Слабкий повинен піти.
Сани поїхали, у темряві залишилася лише купа розкиданих на снігу дрібниць.