— Я майже не спав і якщо я вип'ю щось зранку, то це вже запой, а мені не можна знову в запой. Але якщо я трохи нюхну твого дорогого порошку, то знову відчую себе краще. А там, внизу, — Даня підійшов до вікна і показав на мерседес, де ми його чекали, — сидить неймовірна дитина і двоє набагато приємніших за тебе людей, які мене вже не раз витягали з того світу. Я хочу повернутися до них, щоб провести цей сірий день не так сіро, як зараз проводжу ці хвилини з тобою. Тому я в тебе візьму ось цей йогурт, — Даня вже відійшов від вікна і перебирав щось у холодильнику: — І візьму одну маленьку, майже не помітну дорожку твого цілющого порошку. І цілий місяць ми, я тебе, а ти мене, не будемо й близько бачити і чути. Про орендну плату теж не забудь, будь ласка. — Даня жував дуже втомлено кожне слово, водночас ще роздивляючись йогурт, і, закінчивши говорити, випив його зразу весь.
Орендатор мовчки розвернувся, щось собі сказавши під ніс, і пішов в іншу кімнату. З'явився через хвилину, мовчки віддавши гроші, насипав трохи порошку на кухонний стіл і класично кредиткою зробив акуратну маленьку білу доріжку.
— Все, щоб ти тільки звалив звідси.
— Ми ідеальні партнери, — відповів Даня, скрутив одну купюру з орендної плати в трубочку і зробив один глибокий вдих. Подивився на орендатора, потім перевів погляд на купюру у вигляді трубочки, потім на вихід із кухні в коридор. — Там же в тебе ще є повія? — спитав Даня, вказавши рукою в сторону виходу з кухні і засміявся.
— Йди на хрен звідси.
— Як скажеш. Йди обійму, мій наркоманський брате. — Даня підійшов, обняв орендатора і пішов до дверей. — Сам знайду вихід. Я тут все-таки прожив колись десять років.
Було близько одинадцятої години ранку. Ми їхали снідати. В машині Даня і Софія стали ще балакучішими.
— Показати тобі моє нове татуювання? — спитав Даня у Софії.
— Так. Де воно?
— На руці.
— Папа, коли мені можна буде зробити татуювання вже?
— Ніколи, — відповів Влад.
— А тимчасове? — спитав Даня у Влада.
— А тимчасове — хоч сьогодні.
— Ти хочеш татуювання? — спитав Даня у Софії.
— Так, будь ласка. Будь ласочка. Вже хочу.
— Я прогуглю зараз: де можна зробити тимчасові. Є ж, мабуть, якісь студії, — сказав Даня і показав Софії своє нове татуювання на руці.
— Хто це? — спитала вона.
— Дон Кіхот, — відповів Даня.
— Папа, я хочу Донкіхота на руку, як у Дані! — прокричала Софія Владу, а потім повернула голову до Дані: — А хто такий Дон Кіхот?
— Як говорив Уномуно, Дон Кіхот — це лицар віри, який дарує нам розум своїм божевіллям. Ти ж знаєш, що я жив в Іспанії?
— Ні. А де це?
— В цій країні найвизначніший літературний твір — це історія про Дона Кіхота,— пояснив Даня.
— Я взагалі нічого не зрозуміла... — сказала, зітхнувши, Софія. — Нічого взагалі!
— Дон Кіхот — лицар, який говорив своєму слузі і другу Санчо Панса так, — і Даня почав, жестикулюючи рукою перед своїм лицем, декламувати Сервантеса: — "Свобода, Санчо, є одна із найдорогоцінніших щедрот, які небо дарує людям! Заради свободи, точно так само, як і заради честі, можна і треба ризикувати життям", — Даня зробив паузу, потім проговорив щось іспанською, а потім нахилився до Софії і сказав, дивлячись дитині в очі: — Розумієш, Софіє, справа мандрівних лицарів — допомагати знедоленим, беручи до уваги їхні страждання, а не їхню мерзенність.
Даня після всього сказаного тицьнув пальцем в Дона Кіхота на своїй руці, а Софія була в абсолютному захваті від енергії, з якою він театрально декламував, махаючи при цьому рукою і своїм чубом.
06.02.22
Вечір наступного дня був особливим. Влад наполіг на грузинському ресторані і майже весь цей день я слухав буркотіння Дані, який не розумів: як в гарно освітленому місці, де ще й їдять, взагалі можна розслабитися. Я вдруге в житті дав притулок Дані. А першого разу це розтягнулося на місяць в цій самій моїй квартирі, а потім ми ще два провели в провінційному містечку за сто кілометрів від Києва, чекаючи, коли стане зрозуміло, що найкраще ставлення до Ковіду — це не зважати на Ковід. Хай як би це маргінально звучало, але я не заразився Ковідом, а заразився цим безвідповідальним ставленням до нього із тимчасовими затуманеннями свідомості, в яких щиро шкодував, що вакцинувався, але більше шкодував, що не міг зустріти доленосну невідомість романтично і героїчно — без вакцин і без тривоги. На цей раз ми домовилися прожити разом не більше ніж місяць. Даня в цей день не так часто виходив з кімнати, що тривало аж до самого вечора, але коли виходив — щоразу говорив з властивим йому трагізмом, що ідея з рестораном — це точка нашої дружби, де "ми" закінчилося, де все буде стерто безжалісно назавжди і що якби він знав, що саме ця точка нашої історії буде останньою, буде прощанням, то не прийшов би, але тепер через мене мусить. Цей вечір був особливий, тому що Артур мав нас познайомити зі своєю нареченою. Незважаючи на все, ми вирішили прийти раніше майже на годину, поки Влад відвозив Софію до колишньої дружини, а Артур з нареченою добиралися з Бучі.
— Мені салат який-небудь, грецький нехай буде, і, будь ласка, пустий графин. — Даня замовляв у дуже молодої офіціантки, якій було років вісімнадцять, напевно. Ми вже сиділи за столиком, я поки що вирішив взяти собі тільки каву. В нас у запасі була ще година часу.
— Думаєш, пустий графин це нормально? — спитав я, коли офіціантка пішла.
— Абсолютно. Який в нас сьогодні буде чек в кінці вечора?
— Пару тисяч напевно.
— Побачиш, тисяч п'ять. Це достатньо немало. Ну, можливо, чотири. Точно не менше ніж три. Тим більше, окрім мене і тебе, ніхто не буде пить ром.
— Можливо, але зі своїм алкоголем не можна, а по-друге, ми тут будемо сидіти вдвох з пустим графином, еспресо і грецьким салатом, а офіціанти не знають, що прийде ще хтось і буде замовляти червоне вино і хінкалі, — сказав я, але згадав після цього, що коли резервував столик, то просив його на п'ять осіб.
— Отже, нас випруть із цього ресторану і ми знайдемо те, що нам більше підходить.
— Що більше підходить тобі.
— І мені. Треба вчитися цінувати свій дорогоцінний час, — відкинувшись на стільчику, сказав мені Даня.
— Поїси, може, нормально хоча б один вечір.
— Добре, скажемо їй, — відповів мені Даня, коли побачив офіціантку, яка несла нам еспресо і пустий графин.
— Що скажемо?
Даня вже не відповів, а просто чекав офіціантку — цю ще, по суті, дитину, і як тільки вона підійшла і ще не встигла поставити на стіл графин і каву, звернувся до неї:
— Вибачте, скажіть, ви як думаєте, для чого мені графин? — спитав він прямо і безпосередньо, як питають п'ятирічні діти без якогось відтінку сорому — так як питають про речі, які дорослі вважають за краще замовчувати.
— Я не знаю. — відповіла дівчинка, так і тримаючи все в руках.
— Ну як думаєте? — продовжував Даня.
— Хочете налити туди те, що принесли з собою? — боязко здогадалася вона.
— Саме так. А можна?
— Ні. За правилами, нам не можна, — втрутився я в цю недолугу розмову.
— Не можна, — повторив, зітхнувши, Даня. — Але в мене в кишені мого пальта є пів пляшки карибського рому і це найкраще, що на цей момент є в цьому ресторані. Тому мені потрібен пустий графин, щоб геть вже не здаватися нахабою і пити так, начебто я замовив тут, — Даня говорив швидко, а ця дитина так і стояла, тримаючи все в руках.
— Але якщо мій адміністратор спитає... — не встигла вона закінчити, як Даня її перебив.
— То ми його вб'ємо, — Даня подумав, що те, що він сказав, має звучати кумедно і навіть сам засміявся, але це вже було більше садистично й абсолютно безглуздо і геть без натяку на кумедність. Я втрутився знову.
— Поставте, будьте добрі, на стіл, прошу вас, — сказав я, показуючи на каву і графин в її руках. — Ми чекаємо друзів, у нас буде непоганий чек, ми ще багато чого замовимо і це не обійдеться без гарних чайових вам. Дозвольте йому пити його ром, бо, я вас запевняю, він зведе нас з розуму. Якщо ви покличете адміністратора — я продовжував — то він зведе з розуму його, а потім всіх клієнтів і, в кінці кінців, треба буде кликати поліцію, і це все для мене затягнеться на всю ніч, а мені завтра на роботу, — ось тепер на лиці офіціантки була помітна легка посмішка і полегшення від всього цього бомбардування її ще не повністю дозрілого мозку. Вона поставила, махнула мені головою і пішла.
— Я тобі що, клоун? — Даня, питаючи це, встав і підійшов до пальта, з кишені якого витягнув пляшку карибського рому. Я не відповідав. — Але вийшло непогано, начебто добрий і злий коп. — Він сів, відкрутив пляшку і почав переливати ром у пустий графин. Я подивився на сусідній столик в цей момент, де жінка років під сорок, яка сиділа із чоловіком, що з вигляду був дорослішим за неї на років десять, дивилася на переливання рому дуже осудливо, потім вона подивилася на мене, і я їй посміхнувся. Вона відвернулася. Даня, поки переливав ром, теж звернув увагу на те, як я дивлюся на неї, і подивився на неї теж, але вже після того, як вона відвернулася.
— Знаєш чому розквіт жіночої сексуальності саме після тридцяти п'яти і ближче до сорока років? — сказав він рівно настільки голосно, щоб вона це почула. Я вирішив ніяк не реагувати на це, а Даня говорив так само достатньо голосно: — Вони відчувають, що свято сексу скоро закінчиться і жадібно вдихають цей останній кайф оргазмів. Целюліт, зморшки і життєвий досвід роблять жінок більш розпусними, більш легкодоступними і більш невибагливими. Саме те, що потрібно, щоб вбити самотній п'яний вечір, але не більше. — В цей момент Даня закінчив переливати ром з пляшки в графин і спокійно сидів, подивляючись то на мене, то на неї. Ця жінка відповіла ще одним довгим затяжним поглядом в сторону нашого столика. Ми вдвох тепер посміхалися їй і її бойфренду, який також подивився на нас, щойно Даня закінчив свою провокацію. В нас на столі були одне еспресо, графин з ромом і дві порожні склянки.
Я почав підбирати тему в голові, щоб перевести розмову в інше русло, але тут раптово побачив, як у ресторан зайшов Влад. Він заходив поважно. За останні пару років він звикся із цим стилем поведінки, коли дивишся на людину і розумієш, що за цією впевненістю стоять чи влада, чи гроші, чи зв'язки, чи успіхи.