За жартівливо-баламутським тоном поеми сучасники справедливо вгадували її серйозне призначення. Саме так її прочитано було декабристами, чий часопис "Соревнователь просвещения и благотворения" назвав "Енеїду" твором, "сповненим дотепності й оригінальності". В цій, наіскреній сонцем, розпашілій від земних пристрастей перелицьованій "Енеїді", в якій, до речі, од Вергілія нічого, опріч фабули, не лишилося, була не тільки полеміка з сухоребрістю класицизму, з аскетичними літературними самообмеженнями,— тут було ще більше від самого життя, що ним яскріє вся тканина поеми, весь соковитий гумор її, що раз у раз скипає гнівом нещадної соціальної сатири. Це був голос життя, перемога мистецького реалізму в літературі, де поет уперше взаконив живу, смаковиту народну мову, повнокровний народний образ.
1821 року Котляревського за рекомендацією Гнедича, відомого перекладача "Іліади", було обрано почесним членом "Вольного общества любителей российской словесности". Цим обранням передова російська інтелігенція визнавала високе значення літературної праці, здійсненої Котляревським.
У Котляревського були попередники. Був Іван Вишенський, пристрасний полеміст-сатирик, був знаменитий філософ Григорій Сковорода зі своїми мудрими піснями-кантами, до попередників автора "Енеїди" можна віднести й тих безіменних дяків-бакалярів, мандрівних бурсаків, неспокійних інтелектуалів своєї доби, що створили цілу сатиричну літературу, яка поширювалася в рукописних копіях, створювали вертепну драму, дотепні пародії на біблійні сюжети,— духовний процес епохи, що пере-дувала "Енеїді", був позначений неабиякою активністю.
Котляревський, одначе, почав писати з "красного рядка", з нової сторінки; його поема — це явище вже нової літератури, це весняна повінь народної мови, що вивільнялася від церковної книжності, від законів латинських поетик, це новий силабо-тонічний вірш, який так прегарно підкреслив можливості української мови, її милозвучність. І якщо в мові Котляревського й трапляються з-іноді елементи старокнижності, то використовуються вони частіше як мистецький засіб, сприймаються як сти-лістична архаїка, забарвлена гумористично, витлумачувана в чисто народному дусі (згадаймо канцелярську мову Возного в "Наталці Полтавці").
"Енеїда" — витвір воістину дивовижний: поєднання реалізму з фантастикою, найдокладніший побутопис у парі з бурхливим летом уяви, начало фольклорне й книжне,— все це, органічно злившись, дало нову поетичну якість. Перед нами не просто жартівливий переспів античного сюжету, а щось далеко складніше, оригінальніше й химерніше, що змушує своєю мистецькою несподі-ваністю згадати й Рабле, і Свіфта.
Так бурлескно-травестійна поема стала поемою народною, істинно класичним творінням,— випадок, як зазначає відомий шведський вчений Єнсен, можливо, єдиний у світовій літературі, бо ж "Енеїда" Котляревського і справді далеко лишила за собою всі твори цього типу в європейських літературах. Вона світить не відбитим, а своїм власним світлом.
Поема Котляревського широко відома не лише на Україні. Тричі перекладалася вона російською мовою, й російський читач знає її в перекладах І. Бражніна (1955), К. Худенського (1957) і Віри Потапової (1961). 1955 року "Енеїда" вийшла чеською мовою в перекладі Марії Марчанової, Яна Туречка-Ізерського і Зденки Ганусової. Зовсім недавно поема Котляревського зазвучала для білоруських читачів їхньою рідною мовою в чудовому перекладі Аркадія Кулєшова.
Усі, хто любить Котляревського, пишаються з того, що "Енеїда" українською мовою, видана в Києві 1919 року, була в особистій бібліотеці В. І. Леніна.
"Енеїду" любив Горький. Відомий і той факт, що ця життєлюбна поема підтримувала дух молодогвардійців. Згадав про неї в засніженій Уфі й Максим Рильський, написавши у найтяжчі роки війни:
І "Енеїди" владний сміх,
Полтави тихої корона…
Значення не менше, а в чомусь, може, навіть і більше, ніж вихід "Енеїди", мало для нашої культури ще одне творіння Котляревського — його знаменита "Наталка Полтавка" — ця праматір українського театру.
"Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" — дві ці п'єси були написані Котляревським для Полтавського театру, що ним він керував від 1817 до 1821 року. То був один із найкращих театрів свого часу, про це засвідчує його репертуар: п'єси Фонвізіна, Капніста, комедії Мольєра, Шерідана, опера "Севільський цирульник" — ось що ставилося тоді в Полтаві! Одним із акторів цього театру був Щепкін, з яким Котляревський перебував у теплих дружніх стосунках. Дружба Котляревського й Щепкіна — славетна сторінка в історії нашої культури; саме на п'єсах Котляревського відгострювалася реалістична майстерність майбутнього великого реформатора російської сцени.
У "Наталці Полтавці", в цьому емоційно насиченому, рідкісно гармонійному творінні чи не найбільше відчувається особистість автора, його натура, совісна й поетична, розум тонкий та возвишений, як тоді казали. Хіба могла людина такої душі, такої вразливості спокійно споглядати безправність людей праці, бачити народ рідної України ніким і нічим не обороненим од свавілля, до того ж народ такий роботящий, обдарований, народ, що заслуговував далеко кращої долі. В образах Наталки та її матері, в характерах Петра й Миколи, в їхній чесності, їхній дружбі-побратимстві відбито найкращі риси людей трудової тогочасної України.
"Наталка Полтавка" — ця найулюбленіша п'єса українського народу, зросла на грунті народної творчості, вона багато що ввібрала з українського фольклору. Котляревський володів даром мовби оновляти й підсилювати уже створене до нього. Щедро черпаючи із скарбниці духовних цінностей свого народу, він доречно використовує в п'єсі і влучність народного прислів'я, і сатиричну пісню Сковороди з його "Саду божественних пісень", і народні романси, пісенну лірику, створену безіменними авторами, невідомими закоханими дівчатами, які оспівували своє почуття. А проте ім'я однієї з них тепер відоме — це Маруся Чурай, українська Сафо, донька полтавського сотника за Хмельниччини. Особа напівлегендарна, та саме їй, Марусі Чурай, яка пішла на смерть через своє трагічне кохання, народна традиція приписує авторство пісень "Віють вітри", "Чого ж вода каламутна", "Ой, не ходи, Грицю" й козацький марш "Засвіт встали козаченьки"… Перлини, вихоплені з народної пісенної стихії, у сприйнятті українця невіддільні від "Наталки Полтавки".
У п'єсі Котляревського вперше вийшли на кін, замість лубочних поселян, живі народні типи; між чесними трудівниками з'являється також образ першого крючкотвора-бюрократа, що ним є Возний, у персонажах п'єси, в кожному їхньому русі, слові, діалозі відбито реальне життя. Іскрометний гумор автора, його лірична теплота, щирість, природність інтонацій надали драматургії Котляревського такої життєвості, яка не згасла й досі.
Ось уже 150 літ не сходить з кону ця невмируща "Наталка", й понині вона чарує нас своєю первозданною свіжістю, красою почуттів. Мільйони людей, стрічаючись із образами Котляревського, мають естетичну насолоду. "Наталка Полтавка", яка започаткувала наш національний театр, стала його вранішньою зорею,— назавжди лишилася найкращою школою для великих майстрів сцени; в ролях п'єс Котляревського виступали такі блискучі майстри, як Марія Заньковецька, Саксаганський, Садовський, Кропивницький, а в наш час — Оксана Петрусенко, Козловський, не кажучи вже про безліч тих Наталок та Петрів, що їх арії лунають на клубних сценах, в самодіяльних театрах, де молодь і старші випробовують себе в ролях цієї народної першоп'єси, з якої кожне нове покоління черпає для себе науку почуттів, моральні взірці кохання, людської краси, благородства.
Котляревський завше буде дорогий для України. Бо ж саме в ті роки, коли, за висловом академіка О. І. Білецького, царат поставив питання, бути чи не бути українській культурі, українському слову, Котляревський своєю творчістю відповів: бути! Величезна заслуга Котляревського в тім, що він своєю творчістю вказав найплідніший шлях розвитку української літератури, як літератури демократичної, кревно пов'язаної з життям рідного народу, його думами й надіями. Історичне значення, дієвість цього мудрого прикладу важко переоцінити.
Декому з сучасників Котляревського,— до того ж людям доброзичливим у ставленні до нашої культури,— його "Енеїда" видалася п і д с у м к о м, "пам'ятником мови, що належала народові колись славному", мови, яка — так уявлялося тоді,— напевно, "житиме" в одному цьому пам'ятнику.
Вийшло ж, що це не підсумок, а тільки початок! Не заключний акорд, а тільки пролог, який віщував могутній розвій культури народу в майбутньому — от чим виявились "Енеїда" та "Наталка Полтавка" й "Москаль-чарівник", творіння веселого й життєстійкого генія! Ніколи, напевне, не можна квапитись з похмурими віщуваннями, коли йдеться про творчий потенціал народу, творчі сили його. Вони, згідно зі своїми внутрішніми закономірностями, тільки назбирувались, визрівали, щоб так по-весняному розповнитись, як це побачила історія пізніше, особливо в дні ленінської революційної весни народів, коли культури націй великих і малих явили себе світові в усій оновленій, відродженій силі.
Моральним подвигом можна назвати те, що здійснив Котляревський в ім'я свого народу, в ім'я людської культури. В атмосфері нечуваного гноблення в нього стало сили духу з позицій переконаного гуманіста піднятися на оборону людини, побачити високі достойності трудящого люду, відчути красу народної мови. Завдяки Котляревському народна мова вперше стає мовою літератури. Сло-во, що від нього часом поспішали й відцуратися, пролунало з вуст Котляревського і дужо, й гідно. В "Енеїді" й "Наталці Полтавці" виразно можна було побачити, як починає формуватися українське красне письменство, як з незліченних джерелець народжується багатюща поетична мова України, майбутній Дніпро її співучого й сяйного слова! У Котляревського сучасна наша літературна мова вже відчутно проступає в своїх основних рисах і властивостях, хоча потім ще багато належить зробити на цій ниві Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Лесі Українці, Коцюбинському, Тичині, Остапу Вишні, Яновському та іншим письменникам.
1838 року, коли Полтава прощалася з Котляревським, Шевченко у віршах, присвячених його пам'яті, назвав Котляревського батьком:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Цим поетичним образом визначено місце Котляревського в українській культурі.
Один із найулюбленіших письменників нашого народу, він з нами сьогодні своєю творчістю; близьким стає Котляревський для всієї багатонаціональної родини народів нашої Соціалістичної Вітчизни, все більше друзів здобуває він в усіх країнах.