Довженків світ

Олесь Гончар

Сторінка 2 з 3

Не миттєвим, очевидно, було це вирішення, виявила себе тут сама натура митця, його темперамент, дух і відвага першовідкривача. Впередзорець! — ось хто він був у мистецтві.

Довженко — син своєї доби, цим найперше пояснюється і його остаточний вибір і багато що з його творчого життя. Не тільки лаври чекали його. Знав і драми, і глухоту нерозуміння, було, що шедеври його новаторських творінь по-блазенськи висміювались у фейлетонах — Довженко й це витримав, переніс із мужністю й гідністю людини, переконаної в своїй правоті.

Епоха зробила його таким, як він є. Народ був для нього найвищим мірилом, щирим і незмінним захопленням його душі. Створена Довженком галерея сучасників його розповість високу й драматичну правду наших днів, донесе її до близьких і далеких нащадків. Не один день він прожив десь там, у царині мрій, у віках прийдешніх, комуністичних,— це видно із його щоденників, із творів, спрямованих потужними променями в майбутнє.

Відомо, що задовго до польоту Гагаріна Довженко, виступаючи на з'їзді письменників у Москві, присвятив свої роздуми космічній темі, і це здалося тоді декому безпредметним фантазуванням. Пригадується, як, стоячи на трибуні, креслив він розмашистим жестом "криву Галса", малював картини освоєння далеких світів, аж дехто в президії почав посміхатись і, здається, нагадав сивочолому мрійникові про регламент, і пригадується, як різко він тоді обернувся і кинув гостро:

"Если президиуму неинтересно, он может уходить: я обращаюсь к съезду…"

І розвивав свої думки далі, і з'їзд слухав його уважно, бо то стояв на трибуні не тільки блискучий промовець, то давав простір своїй уяві мислитель, для якого проблема людини і космосу вже не була абстрактна, у Довженковім викладі вона дістала глибоко гуманістичне, художньо-філософське трактування.

Доводилось бачити Олександра Петровича і гнівним, і ласкавим, веселим і присмученим, і ніколи він не втрачав своєї сутності, завжди видно було, що перед тобою людина чиста й вибаглива, людина багатої внутрішньої культури, шляхетності й краси.

Не знаю, яким він був у молодості, а в роки повоєнні він часто бував задумливим, заглибленим у себе, хоча при тому зворушливо, з душевною делікатністю тягнувся до товариства, до людей, з якими хотів поділитися своїми роздумами й творчими намірами. Буваючи в Ірпінському Будинку творчості, ходив із кімнати в кімнату, читав то одному, то другому фрагменти з тоді ще не відомої нам драми "Потомки запорожців".

А ввечері він сидить у колі друзів біля вогнища під ірпінськими соснами й годинами розповідає про мандрівки своєї молодості, про те, як подорожують вони з Фадєєвим по Далекому Сходу, ідуть з рюкзаками в тайгу. Відомо, як захоплююче умів Олександр Петрович розповідати. Коли де тільки він з'являвсь, одразу ставав душею товариства, він і тут ніби фільмував, малював яскраві епізоди, заполонював своїми враженнями присутніх. Мова його швидка, енергійна, фрази міцні, часто афористичні. Слухаємо, і, як живі, виростають з його розповідей колоритні образи українських тіток-переселенок, що, потрапивши в тайгу, боялись більше ізюбрів ("вони рогаті, як чорти"), аніж тигрів, які корів у них крали.

— За тиграми ті тітки з коромислами ганялись,— усміхаючись, каже Довженко.

У цій трохи лукавій усмішці, в цій характерній довженківській деталі весь він — Довженко-художник. З коромислами на тигрів — деталь, що так і проситься в кінокадр, гумором і колоритністю передаючи предмет постійного Довженкового захоплення: міцний і цільний народний характер.

На ці теми — про народ, його звичаї й традиції, про кращі й гірші риси національного характеру він міг говорити безконечно, з безліччю відтінків в інтонації, то з любов'ю й гордістю, то з гумором, а деколи навіть з болем і осудом.

Ось він уже розповідає, як в одному селі на Чернігівщині в дореволюційні часи селяни запросили богомазів розмалювати в церкві іконостас. Богомази вимагають натурщиків для "Тайної вечері", але тут раптом серед селян виникає суперечка: ніхто не хоче бути Іудою. Ці ж богомази в образі одного із святих — чи не за хабаря?— зобразили місцевого багатія.

— Цьому "святому" ніхто з селян потім не хотів поклонятись, бо хто не підійде, а перед ним із-за лампади — знайомий глитай, жмикрут, відомий на все село грішник.

Треба було чути й бачити, як артистично все це вмів передати Довженко.

Ми не знаємо, що тут було від народного анекдоту, а що при нас він тут же імпровізував, але який багатющий сюжет, яку галерею народних характерів можна було тут розгорнути!

— …А то ще, пригадую, знімав я картину в Яреськах, набираю селян для групових сцен. Ось підходить Грицько Іваниця, сільський борець, по цирках виступав, а тепер живе вдома. Вуса підстрижені щіточкою, руки м'язисті, розкішні.

"Ось прийшов до вас, Олександре Петровичу… Хочу, щоб ви завтра зняли мене за роботою".

"Що ж ви збираєтесь робити?"

І чується відповідь урочиста, горда:

"Завтра я молотитиму хліб для чоловічества".

І вже, ніби на екрані, постає перед очима ця сцена.

А ось розповідь про парубійка, якого Довженко, видно, мав змогу близько спостерігати.

Шістнадцять років йому, вчиться погано, а вже задумав женитись, як Митрофанушка. Захоплюється боксом. Якось приходить з побачення, пошарпаний, як отой пес, що тільки з бійки, де з нього клоччям шерсть летіла…

"Що з тобою?"

"Там напали були на мене… Я одного повалив, другого, а ті таки насіли і били по морді".

"Хто ж вони?"

"Не розгледів. Тільки, думаю, що шоферня з трудовиків".

"Чому — шоферня?"

"Бо кулаки бензином пахли".

Всякі історійки, народні анекдоти, короткі, з життя вихоплені новелки — він знав їх безліч. У його передачі вони набували якоїсь особливої художньої опуклості й значимості. Все це були фрагменти його майбутніх творів, сюжети оповідань, майже викристалізуваних, багато з яких, на жаль, так і зосталися незаписаними.

При всьому багатстві власної фантазії Довженко, проте, не покладався лише на неї, а завжди віддавав перевагу почутому з народних уст, почерпнутому з гущі народного життя.

Народність — це, видно, була та якість, яку він найвище цінив у мистецтві. Чудовим свідченням цього є його власні твори, його кіноепос. Зате найменша фальш, будь-який різновид хуторянської обмеженості, псевдонародність мали в особі Довженка свого нещадного висміювача.

Одного разу зустрічаю його на вулиці; йде сердитий, виявляється, щойно дивився виступ якогось ансамблю.

— Що вони роблять з народними танцями! Перетворили їх в якесь радєніє… Гопак танцюють, наче змагаються, хто дужче гупне, б'ють в землю так, ніби завзялися пробити земну оболонку. — Він тут же на вулиці показує цей процес, тупаючи по асфальту ногою. — А "перепляс"? (він знову показує, притупуючи ногою). Наче один каже: "Я дурний", а другий: "А я ще дурніший…"

Артистизм у найкращому розумінні був властивий його вдачі, мистецтво було його рідною стихією, але він ніколи не перетворював його в самоціль, воно було для нього тільки формою служіння народові.

Пам'ятаю, завітав він якось до Спілки письменників України. Зайшла мова про творчість, про драматургію, про нову комедію одного молодого автора на колгоспну тему.

— Ви читали, Олександре Петровичу?

— Читав.

— Яка ваша думка?

— Та так, нічого. Там навіть гумор є. Тільки не справжній він якийсь. Схожий на отой цвітастий горошок, що ним, знаєте, колись посипали пасочки на великдень. Отакий гумор-горошок…

Подумав і після паузи:

— А взагалі я принципіально проти того, щоб зараз писати комедії про колгоспне село (це було невдовзі після війни, і село переживало тоді ще великі труднощі). Час для колгоспних комедій, по-моєму, ще не настав.

Можна було згоджуватись чи не згоджуватись з його міркуваннями,— особливо знаючи, що в своїх оцінках він часом бував надто емоційним, але кожного, хто його тут слухав, не міг не вразити цей несподіваний хід думки: вибір жанру для нього не є чимось довільним і випадковим, твір своєю художньою формою повинен цілком відповідати основному — змісту народного життя.

Орлиний політ думки, крилатість — без цього неможливо уявити собі Довженка. Художник широких обріїв, найсміливіших задумів, він з рідкісною повнотою втілив у собі характерні риси радянської людини-творця, риси самого народу, пробудженого соціалістичною революцією до активної історичної творчості.

Народ з його мудрістю, з красою його душі, з його глибокою людяністю і здатністю на подвиги в ім'я сьогоднішнього і в ім'я майбутнього — цей народ був головним героєм його фільмів. Згадайте п'єсу "Потомки запорожців", чи "Щорса", чи "Поему про море", цю лебедину пісню Довженкову. Твір будується як дума народна, як фільм-симфонія, і ми сприймаємо його саме так. При всій різноманітності художніх засобів твір полонить глядача своєю внутрішньою цільністю й наскрізною поетичністю. Влучність і глибинний підтекст діалогів, неперевершеним майстром яких був Довженко, об'ємність і опуклість образів, що нерідко сягають сили художнього символу, поєднання буденності й крилатості, навіть умовність деяких епізодів — усе це органічно зливається в єдину реалістичну картину народного життя. Художник побачив саму епоху в її найсуттєвішому вияві — в героїці, в бурхливій красі будування, в подвигах своїх сучасників.

Довженко був справжнім співцем нового світу, поетом комунізму, провидцем зоряної ери людства. З виру визвольної революції вийшов він, як і Микола Куліш, Павло Тичина, Василь Блакитний, Юрій Яновський, Лесь Курбас, як ціле покоління митців, що піднесло українську культуру на рівень значення світового. Як пасували до його настроїв, до його світовідчування тичининські рядки, що їх він повторював з глибоким почуттям:

Гукнем же в світ про наші болі!

Щоб від планети до зорі

Почули всі пролетарі,

За що ми б'ємся тут, у полі…

Адже й власне життя його було полем битви, битви за людину, за її гідність, за її майбутнє.

Майстер крупного образу, місткого поетичного символу, він писав по-гоголівськи сміливим і розмашистим пензлем, художні образи його яскравіють нам як добірні плоди, як червонобокі яблука, світять вони з екрана незвично й вражаюче.

Художник творить своїх героїв — принаймні найзначніших — по образу й подобі своїй.

1 2 3