Мене до себе дядина забрала, в сусіднє село. Спасибі, в люди вивела, тепер я бригадиром у колгоспі. Коли дядина мене забирала, хату замкнули, вікна дошками позабивали. Проте беркута хтось-таки виніс.
— І ви не знаєте—хто?
— З Ковалівки один… Та поки ми спохопилися, він продав його комусь, кажуть, за великі гроші. А згодом — у районнім музеї опинився беркут. Була я там, бачила… На табличці написано: "Робота невідомого майстра".
— Чому ж невідомого?
— Та хто його знає… Нікому, видно, було сказати. А мені не повірили. Кажуть: чим доведеш, адже беркут не з Заріччя, а з Ковалівки… Та довести можна, звісно, люди ж знають, тільки то все пусте. Беркута в музеї вже немає.
Як немає? А де ж він?
— Де? От ви, товаришу, коли за тим приїхали, допитайтеся, де. Бо я вже питала-питала, та так ні з чим і додому повернулась. Там зараз новий директор, якийсь такий… богом прибитий. Ви людина міська, може, й начальство яке, швидше в нього що випитаєте.
— Завтра ж я буду в районі, і коли він тільки існує, той беркут, неодмінно знайду! І табличку напишуть як треба: "Робота народного майстра Антона Коваленка".
— Оце було б добре діло! Якби тільки знайшли… А що то батьків беркут — упізнаєте зразу: права лапа недорізана, ніби загрузла в деревині. Це певна прикмета.
— А у вас не лишилося нічого? Ну, отаких цяцьок?
— Ні. Погубилися. Якби ж то знаття… Та я ще спитаю в людей: може, щось і знайду. Тільки ж — навряд…
* * *
Стежка, що навпіл поділила нешироке подвір'я, заросла споришем, видно, нечасто ту стежку топтали. Хіба приведе вчитель зграйку дітей, чи завклубом привезе з села засмаглих дівчат, як на полі менше роботи.
Микола оглянув усі п'ять кімнаток музею, але беркута не побачив. Тоді зайшов до директора — підстаркуватого чоловічка з глибокою лисиною. Дізнавшися, що перед ним мистецтвознавець, директор сполохано встав і потер лисину.
— Ви що, по сигналу?
— По якому сигналу?
— Та я вже й сам не знаю, по якому. Давно зняли мого попередника, а сигнали все йдуть та ідуть… Може, й справді були неподобства, та чому я мушу за них відповідати? Замучили. Ніяк ладу не доберу з цим музеєм…
— Ні, я не по сигналу. Я просто хотів запитати…
Директор музею відразу заспокоївся, аж ніби обм'як.
— То що вас цікавить, товаришу?
— Беркут. У вашому музеї було експоновано вирізьбленого з дерева беркута.
— Бачите, я працюю тут недавно і про те, що було до мене…
— То ви нічого не знаєте?
— Ні! — він сказав це так дразливо, що Микола зрозумів: про беркута питають не вперше.
— І нічого про нього не чули? Нічого?
— А нащо вам той беркут, коли не секрет?
— Хотів подивитись. Я чув, що то справжній шедевр.
— Просто саморобка невідомого майстра.
— Ага, отже, ви про беркута все-таки чули?
— Ну, чув. Його ще до мене прибрали.
— Чому?
— Ви бачили наш музей? Бачили, яка тіснота? Що можна розмістити в п'ятьох невеличких кімнатах? А він же займав цілий куток. Якби то ще цінна скульптура, видатного майстра, а то ж кажу — невідомого.
— А хто його вартість оцінював? Ви особисто?
— Ні, не я. Я його навіть не бачив. Було кому оцінити… Є над нами начальство. До того ж у тому кутку довелося встановити дошку показників.
— Яких показників?
— Зросту культурних закладів району, — буркнув директор і відвернувся.
— Так, так… Дошку, кажете…
— Вам добре іронізувати, побули б у моїй шкурі, коли ні штату, ні… Досить уже з мене сигналів. Тепер, якщо начальство звелить, я їм усі стіни дошками пообвішую… Пробачте, нерви розходилися.
Директор стер піт з лоба і втомлено сказав: — Про беркута вже мені не раз дорікали. Бачите, робили капітальний ремонт, частину експонатів довелося в підвал перенести. Беркута теж. Це не я, ще мій попередник. До речі, ремонту він так і не закінчив — зняли. Експонати поламалися, реставрувати коштів не вистачило, всі кошти ремонт з'їв. А тут довелося ще цю дошку встановлювати, саме на тому місці, де той беркут стояв… Я сам розумію, але й ви зрозумійте мене: вимагають відобразити сьогоднішній день…
— Покажіть мені хоча б те, що від нього залишилось.
Директор зітхнув і, втративши надію позбутися настирливого відвідувача, підвівся.
— Ходім пошукаємо.
Він ішов попереду і буркотів про людей, які не хочуть розуміти… Біля важких дверей зупинився, докірливо глянув на Миколу і з пекельним скреготом одімкнув великого іржавого замка.
Спустилися до темного підвалу. Там тхнуло цвіллю, Мишами, хряскали під ногами розбиті ящики та зсудомлена фанера. На щастя, директор ввімкнув електрику, і Микола насилу відчепив од холоші щось, схоже на дротяного їжака.
— То макет концтабору, — пояснив директор. — Даремно ви сюди полізли, костюм зіпсуєте.
Микола мовчки зняв з голови липке павутиння.
— Ця частина підвалу вже розібрана, вашого беркута тут немає. Пройдемо от в той куток. Обережно, тут вогкі стіни.
Він сердито пошурхар мотлохом, відкинув убік якісь плакати, і раптом Микола побачив на вогкій засміченій долівці мертвого беркута. Напіврозкрите крило лежало окремо, ніби хтось жорстокий, ненавидячи, відломив його. Горда голова птаха з вигнутим дзьобом тягнулася вгору, а темні зіниці випалених круглих очей — згустки туги за волею і зневаги до тих, хто вбив його, — докоряли тяжким непростимим докором.
— Боже ти мій! — скрикнув директор і, ставши навколішки, спробував підняти мертвого птаха. Друге крило теж відпадало. Тремтячі руки намагалися якось стулити окремі частини, та марно.
— Варварство, варварство… А я! Старий ідіот, проклятий чиновник… Чому ж я раніше… Та йому ціни немає! Яка робота! Ви гляньте на цю голову, вона ж промовляє! Обережніше, дивіться під ноги! Ну що ви там топчетеся, наче ведмідь?
Він уже забув попередню розмову, що саме Микола примусив його спуститися в захаращений підвал і шукати. Він покрикував на нього, мов на хлопчиська.
— Його можна реставрувати? — пошепки спитав Микола, теж забувши, що на це питання мусить сам відповісти.
— Не знаю, не знаю… Не знаю, чи можна, знаю, що треба. Та обережніше, кажу вам! На що ви там наступили?
Микола нахилився і підняв уламок стемнілої деревини з ледь наміченою пазуристою лапою птаха. Тією самою, яку смерть перешкодила закінчити великому майстрові.
1962 р.