Внесу тобі до чаю.
Всього, синок, у світі не опишеш
І зла пером не перебореш...
Онно про голову, що вже не пишуть,
А область йому – орден.
Тепер до нього і не приступ –
Всіх писарів порозганяв!
Воно, ти правду кажеш, що свиня,
Але ж медаль на писку.
Не регочи...
І не цілуй ти мені руки!
Ходім обідать у садок.
Там і трава і холодок – кинь ти свої бумаги під три купи.
Пішла.
І білу постілку понесла...
РІЛЛЯ
Розчахнутий дуб похиливсь серед степу,
Могуче гілля, мов чорні руки
На чорну ріллю поскладав.
Та чорна рілля – древні звивини мозку,
Завмерлі мелодії вічних пісень,
Любові і страму старої землі.
Та чорна рілля – канчуки Батия,
Покладені вряд, стужавілі од крові,
Масні і лескучі, готові шмагать.
Та чорна рілля – мої спраглі дороги
У стінах хлібів золотих і спокійних.
Прекрасних у колосі,
Вічних у хлібі.
ПРАГОРОД
Києве!
Колиска всього сущого.
Всіх чвар,
Всіх воєн,
Всіх сонць
І всіх пісень.
( Таких пісень,
Що коли Світ розсиплеться на порох,
Вони ще довго десь
Луною здичавілою літатимуть).
Я на твої пагорбах стою
Сухий.
Сумний.
У мене всеохоплюючі очі.
І з висоти горбів, вони збирають Світ –
І кидають назад!
Ніколи
Очі не помиряться.
( Коли б весь Світ
Став раптом синім і зеленим,
А десь під деревом тужило чорне –
То очі опечуть).
Бо вони бачать
Горби твої горбаті,
А під горбами,
До самих полюсів –
Кістки,
Та вугіль,
Порох,
Попіл!
Ось фундамЕнт,
На чому я – двадцятого століття син.
РОЗДУМИ В КОТЛОВАНІ КАНІВСЬКОЇ ГЕС
Твори свій образ сам, народе мій,
Твори ім'ям Любові і Добра.
Не жди, поки якійсь поет-завія
Сотворить його із власного ребра.
Втопилась муза грозової ночі,
Плигнула з мосту у Дніпро.
Бульдозер, витріщивши очі,
Чернечої гори розорює чоло.
Поети з берега стьобають окунців,
Покашлюють од куряви і чаду,
І сиплеться за комір згорблених творців
Пожовкле листя листопаду.
Твори, поете сам, народе мій,
Твори із власного ребра.
Ім'ям Любові і Добра
Твори,
І землю сій.
ОДИН
Всиха осокор на широкім роздоллі
На тлі ледь пригаслого неба
Округ на сто гоней ретельно обораний
Чи холодно йому,
Чи сумно,
Чи темно,
Чи стогне гілля од вітрів і дощу?
Стоїть серед степу козацьке знамено,
Як сльози в очу.
ОСІННЯ ЕЛЕГІЯ
Чомусь мені ходиться сірим дощем
Під руку із мокрою липою.
Чогось мені хочеться гірко, до щему,
А чого – й Господь не одвітить.
Кудись у туман на ніч місто пливе,
І люди несуть парасолі, як вільця.
Усе посіріло, живе й неживе,
Як зміст на розмоклій сторінці.
І все мені— Боже!
До спазм дороге:
Богдан на коні ( з булави вода скапує),
І Володимир – сумний диригент –
Хрестом нам до неба дорогу показує.
А там, над Дніпром, гордовиті мости,
Мов тигри, застиглі в останнім стрибку.
Трамвай по їх спинах колісьми стучить,
Підперши долонями мокру щоку.
А ген, туди далі – до мого села,
Де мати з городу зарошена йде,
За хлястик веселого батька веде –
Насилу смерком коло лавки знайшла.
А потім заплакана вийде під двір
І стане в воротях, роками знеможена.
Уже й виглядати – чекати зневірилась,
А може?
Чогось мені ходиться сірим дощем...
ТРИ СТОРІНКИ БІОГРАФІЇ
1.
З вечірніх долин,
Та осінніх дощів,
З вербового хору волого-зеленого,
З пучечка калини,
Що тьмяно яскрів
З-за сволока у хаті діда Семена –
Я уродився.
2.
Кроки кроквами
Через біле поле,
В'язка соломи на плечах-
Остюками шию коле...
А ми на рядні серед печі.
В'язка викручує матері руки,
А сніг глибокий.
Кроки,
Кроки,
Кроки,
Через Війну кроквами.
3.
Я син батьків, що не літали високо,
Але й не рили носом землю.
Я сон лугів,
Що сплять покотом,
Теплом грудей пророщуючи зерна.
ПОЕТ
Нема ні Бога ні Пророка,
Нема душі на всій землі.
Є тільки серце одиноке –
Листок, замерзлий в джерелі.
СОН
Ми з місяцем вночі
У травах загубили слово,
І сидимо тепер, як два сичі,
Вигадуємо нове.
На стежках тіні синьо сплять,
Од хати і до хати.
Казки під грушами сидять,
Як сонні русалчата.
Упав і місяць за кущі,
Сиджу один, безсонням зморений.
А слово десь в росі блищить,
З губами чорними.
ПЛИН
І день,
І ніч,
І рік,
І вік
Тече моя ріка.
Несе роки,
Як мокре листя.
Несе думки,
Кудлаті і розхристані.
Слова мої несе,
Мов яблука в осінніх водах.
А доля мовчазна ослів пасе
На берегах спокійної природи.
ОСТАННІЙ ТОСТ
Люди, браття— я гуляю!
Зелено та люто.
Все, що маю, все розмаю,
Геть розхлюпаю.
Кров мою, густу пекучу,
В келихи налийте.
Світ летить кудись із кручі,
Не дивіться – пийте!
День останній,
Все до нитки!
Завтра стану босий...
Крізь заплаканії шибки
Бачу осінь.
У ВАГОНІ
Спить ніжне жіноче обличчя,
Вії підсинені тінями.
Мчить поїзд мої протиріччя
Нічною Вкраїною.
ХОЛУЯМ
Не вам судить мене, лакеї,
З сумлінно-синіми лобами,
Що совість проміняли на ліврею
Горбатого раба.
Чому лише безсонними ночами,
Вам серце спати не дає?
І ви в безсиллі тягнетесь до чарки,
Може хоч ум заллє?
А вранці знов по хистких містках кар'єри
Сковзаєтесь,
Чіпляєтесь,
Спішите,
Сліпі і чорні браконьєри
Народної душі.
Я не збагну, не розумію вас, повії,
В чім радість вічного тремтіння?
За ради чого ви розвіяли
Святе своє сумління?
Ваше життя – суцільна мука, рана,
Я ж бачу вас "у ролі", не сліпий.
Який же сенс в вашім стражданні,
Який?!
Ні – ні,
Не вам судить мене, убогі,
У мене в головах сніги, вітри, дощі...
Подумавши, я й не суджу вас строго,
Тільки сорочка на плечах тріщить.
СЕРЕДНОЧІ
Заснути не дають слова,
Снуються в темряві, звучать.
Уже опухла голова,
Хоча слова, як всі слова,
Звичайнії слова:
РОСТУТЬ ДЕРЕВА-ДЕРЕВА...
Ростуть...
Ну й що?
І ми ростемо, як дерева.
Вітер нам листя оббиває,
Хміль нас з роками обвиває,
Мов стовбури дерев.
РОСТУТЬ ДЕРЕВА —ДЕРЕВА...
Заснути не дають слова,
Засіли в головах...
Дружина спить.
І донька спить,
Спокійно дихають удвох, немов летять,
Дві птиці, менша і велика,
Дві білих птиці – двоє крил
Мого гіркого віку
РОСТУТЬ ДЕРЕВА —ДЕРЕВА...
Не сплю.
Печуть слова.
Печуть затято...
І сам незчувся, як лечу,
На ті ж дерева і лечу,
До батькової хати.
Бо в Києві я місяця не помічаю,
Не помічаю місяця роками!
Коли він сходить і заходить,
І як осліплу казку вулицями водить,
Каміння мацаючи синіми руками.
Не чую вітру, як гуде
Холодними осінніми ночами,
І дика груша чорної печалі
Узори на вікні пряде.
В осінніх ночах стільки крику,
Й одвертості роздягнутих дерев!
Холоне кров від безпорадності осики,
Розтерзаної бурі диким ревом.
ХХХ
А поле— поле
З синіми снігами,
Покрапане наївністю слідів.
І молодик над полем з ніжними рогами,
Мов маятник давно зупинених часів.
Посеред поля я з думками,
Зо мною жінка пізньої краси.
Стоїть, роз'єднана роками,
Теребить торочки руками
І сльози ронить, губу прикусила.
Немає слів,
І руки у в обох холодні.
А поміж нас сніги, сніги...
Ні, не зустрілись ми сьогодні –
Є сум, але нема жаги...
ХХХ
...У хаті ніч. Та місяць.
Ні— телень...
І на підлозі рама од вікна.
Хлип батькових прокурених дегень,
Мов бульбашки із дна.
Такий страшний той хлип!
Дихне – й затих.
Нема.
Не чуть.
Нарешті, знов дихнув,
Зі свистом, з тріском,
Мов востаннє.
Холодний піт зросив чоло
І серце стисло обручами
Яке ж життя в нього було,
Щоб отак дихати ночами?!
ХХХ
А за вікном,
В снігу
ДЕРЕВА —ДЕРЕВА...
Пішли,
Пройшли,
Постали— стали.
Мої дерева— дерева,
Мій вітру,
Місяцю
І батьку.
МОЄ ПЕРКОНАННЯ
І колись давно,
Й сьогодні,
Й завтра,
Мій сучасник, як і той далекий пращур,
Щоб не зненавидіти життя, повинен завжди
Душу нести високо, як Прапор.
*МОЯ ЛЮДСЬКА СУТЬ
Я
Комуніст
Із синіми очима.
МІЙ ПРАПОР
Тополь зелені амплітуди
Розколихали небокрай.
Так глибоко,
Так вільно дишуть груди –
Душа заграла!
Приймаю Світ із деревами,
Із хмарами, водою із відра,
Із материнськими словами,
Що народилися з Добра.
Приймаю Світ і в ночі горобині,
З смертями, горем і слізьми.
Світ – не колиска для дитини,
Але він мій – мій!
Бувало гірко, боляче і люто –
Угору круто йшла держава.
Мечем вирішувала " бути чи не бути"
Її Всеславі.
Приймаю!
І проймаюсь глибиною
І мудрістю високих заповітів,
Гарячим серцем,
Кров'ю молодою
За кожну літеру в одвіті.
І йду у Світ комуністичний,
Лицем і серцем до людей.
У світ Червоний, чистий,
Вічний
Безсмертністю ідей.
ІМ'ЯМ ЛЮБОВІ
Я щирий
І тому терпкий
В своєму слові.
Червоних дум свічки
Горять
В моєму ізголов'ї.
Я не кричу "ура!"
Не од злоби,
Я весь – любов і кров мого народу.
Та я не хочу шикувать повзводно
Цинізмом охолоджені лоби.
І з серцем серце
Прагну воз'єднати
Напруги ленінської струмом.
Для цього треба не "ура" кричати
А мати струм.
ПИСАРЯМ
Мені плювати, це поезія чи проза,
Кричу, бо серце в горлі!
До вас кричу, оракули прогнозів,
Стратеги низькочолі.
Священних лозунгів дубові тлумачі,
Що кличе вас до столу,
Чим запліднилось ваше слово,
Над чим душа ячить?
Жонглюючи високими словами,
Ви ганьбите і хліб і труд.
Як же нарід ви свій болваните,
Убогі серцем люди.
Ви партії не сурмачі, ви холуї!
Бо тремтите і профануєте
Всепланетарну честь її,
Що серцем леніна нуртує.
3.
ОЧІ ДО ОЧЕЙ
Люблю в поезії ніжну красу,
Прозорість,
Росу на шибці
Від дихання дитини,
Що задивилась на жовтих курчат у дворі.
ХХХ
Ой, ліхтарі, ліхтарі,
Милі мої баламути,
Дайте мені, ліхтарі,
Хоч на хвилину заснути,
Дайте мені, ліхтарі,
Од суєти одхлинути,
Дайте очей доторкнутись,
Хоч уві сні, ліхтарі,
Милі мої баламути...
Сльози мої, ліхтарі.
ХХХ
Через Десну в призахідному сонці
Паром-трудар натягує дротину.
Дивлюсь замріяно-дитинний
І жити хочеться по-совісті.
ЗУСТРІЧ
Холод ваших очей,
Через горде плече,
І ці чорні нервові перчатки.
Хміль безумних ночей
Хмиз гарячих речей...
Пригадалося все – від початку.
Що зробили роки...
Що забрали роки!
О, десять віків у розлуці!
Не вертайтесь, жінки,
Не даруйте гірких
Нам цих десять вінків на розпутті.
ХХХ
Хвора жінка задивилася у сад
З жовтого вікна прогірклої лікарні.
У саду кружляє листопад,
Мовчки доціловуються пари.
Темні кола попід темними очима
Налилися ранньою печаллю.
Скільки перемріяно ночами!
Важко крила впали за плечами.
Недолюблено, недоціловано...
Кутає косою шию.
Я дивлюсь на неї згорену,
Слова вимовить не смію.
Зачинилося вікно, одмучилось,
Світло блимнуло востаннє.
Пізним звоном зелено озвучений силует її розтанув.
ХХХ
Не даруйте коханим осіннього листя,
Не засвічуйте в очах їм жовтих вогнів,
Не зовіте зимових застуджених днів,
Не даруйте коханим осіннього листя.
ХХХ
Дерево до дерева,
Очі до очей,
Знов поклала осінь
Руку на плече.
Руку на розлуки,
Очі на плечі,
Ходить лісом музика
В мокрому плащі.
Ходить лісом музика,
Вогка і терпка,
Роками осмучений
Я її чекаю.
Дерево до дерева,
Дерево до...
Йде.
РИТМИ НАСТРОЮ
Сіренький дощ нудьгує, золить,
Не підведе очей з-під брів.
Пливуть на плечах парасолі
Пливуть на парасолях ліхтарі.
О вулиць суєта,
Яка пуста.
Іду погаслий, гіркочорний,
В зіницях мокрі дерева.
Пустопорожнії слова
Осінній вітер горне.
О ночі темнота,
Яка густа.
І-за плеча вологі очі
Прямо у душу мені – замучено...
Спасибі тобі, ноче,
За співзвучність.
О щастя гіркота,
Яка проста.
ХХХ
Ваші сни навколо мене гнізда в'ють,
Музикою зелено озвучені.
Я всю ніч розплутую їх суть,
Потім, як пісні, заучую.
Ваші руки хочуть мені щось сказати,
Не знаходять місця на постелі,
А їх по одній укладаю спати
І сміюсь веселий.
І цілую їх, і стишені беру до себе,
Утираю сльози на щоці.
Чую шепіт рук: "Не треба...
Скоро ніч скінчиться".
ХХХ
Очі жінки в сорок років – книга синьої печалі.
Руки жінки в сорок років
Ласку в темряві намацують ночами.
ДВІ ОСІННІ МЕЛОДІЇ
ПЕРША
Блудили полем осінні ночі,
Несли тумани в пелені.
Блудили ночі,
Та й наврочили –
Запечалилося мені.
Запечалилося, умовкло,
Сиджу під скиртою, мрячить.
Так пахне клевером намоклим...
Степ засинає,
Гасне,
Спить.
Дощ шелестить, шепоче, дише,
Коліна кутаю плащем.
Опівночі.
Ні духа.
Тиша.
Сиджу і плачу під дощем.
Блудили полем осінні ночі,
Збирали долю по стерні.
Збирали долю,
Збирали довго,
Та й розгубили по зерні...
ОСТАННЯ
Не лишай мене, доле,
Серед дерева голого,
Де лиш мокре листя та сивий туман.
Де лиш вітер сваволить,
Учорнілим тополям
Останнє гілля відчайдушно ламає.
Не лишай мене доле,
Серед дерева голого,
Не лишай,
Підтримай.
Падуть синії сніги,
Гей, глибокії сніги,
Ні доріг, ні шляхів не шукай.
Не лишай мене, ніжносте,
Не лишай мене, свіжосте,
Одного на снігу не лишай.
Не лишай мене, доле,
Серед дерева голого,
Не лишай,
Підтримай.
ХХХ
Холодну кору клав я до щоки
В осіннім мокрім лісі,
І рахував на зрізі пня свої роки,
Що колами розбіглись по узліссю.
ХХХ
Наче небом запахло од кіс,
Білі руки упали на плечі.
Посміхнувся замислений ліс,
Добрий вечір.
ДОЛІ
Україно!
В найтяжчу хвилину я співаю твої пісні.
Я б'ю тарілку з синьою водою
На щастя сподівань, моя любове.
В загравах осені стою перед тобою
Вечірнім звоном повен.
Я не привіз собі нічого із доріг,
Лиш літ посивілу кострицю.
Я й те, що мав, не уберіг,
Роздав, як воду із криниці.
Стою у надвечір'ї, серцем млію,
Молюсь Чернігівським долинам.
На захід хмари кам'яніють
Темновишневими руїнами.
ПРИЙДИ!
Молю востаннє степ і небо,
Зорею ночі освітити чоло.
Я сто стоднів ішов до тебе,
Твоє ім'я мене вело.
ПРИЙДИ!
Бо серце догорає.
Жива— живому глянь у вічі.
Я погляд твій, як небо райдугу,
Не дихаючи понесу у вічність.
ОСІННІ ІМПРОВІЗАЦІЇ
ПЕРША
Ніч.
Ходять містом дівочі мрії?
Ні.
То лист на алеях осінніх.
Міст.
Чий то крик у Дніпро плигнув?
Ні?
То місяць срібні дуги погнув.
ДРУГА
У вікні перукарні жіноче обличчя.
Вродливе та вже припечалене
Роками чи чарами.
Сухий перукар
Над її головою
Натхненно на скрипці заграв.
( Ножиці і гребінь,
Більше нічого не треба
Перукар – віртуоз і штукар).
Мелодія ніжна пливе мимо вікон
На спинах намоклих авто.
Грузин зупинився,
В вікно задивився,
Очима питає – хто?
А жінка бровою тугою,
Бровою— дугою за ним повела,
Обміряла— зміряла і прорекла:
— Ла-ла...
Сухий перукар, віртуоз і штукар, на скрипці той звук відтворив:
Ла— ла— лі-лі-ла, лі-лі-ла,
Кивнула, моргнула, забрала, звела...
Мелодія перша,
Мелодія ніжна,
На спинах намоклих авто
Далеко уже відпливла.
ТРЕТЯ
Передсвітом місяць
На сонних алеях
Збирає останні каштани.
Замерзлий фонтан
Заснув до весни.
Ліхтар над фонтаном
Записує сни.
ЧЕТВЕРТА
Старий чемний клен
В холодному небі
Все креслить
Та й креслить
Своє привітання зимі.
( Незграбне, але голубе).
А вітер сміється,
Та свище у шийку
Забутої пляшки,
Що змерзла під кленом
У мокрому листі –
Знайшла собі місце.
( А пляшці – дарма.
Вона віддала
Комусь вже свій настрій до дна.
Тепер їй байдуже).
Волога земля
Дише простуджено.
П'ЯТА
Літаки,
Немов дикі качки,
Летять,
Та все падають,
Падають,
Падають
На сизії води бетону
На ніч.
(Бо ніч— таки ніч,
Хоч літак
Хоч верблюд –
Сон усякому люб).
І сплять літаки,
Немов дикі качки,
До першого пострілу сонця.
Лиш промінь стрельнув –
Полетять літаки,
Полетять табунами,
Як дикі качки.
Все далі
Та вище
Од сонних бетонів.
Мисливці,
Всі вкупі, як вівці,
Крізь сльози
Непевно стрілятимуть в них
Букетами квітів
Зів'ялих.
ШОСТА
Ніч тумАни волохато ворушить,
Мокрим камінням затиснула душі.
Дощ не втиха,
Пора глуха.
Шерегу тополь хтось погнав по бульвару,
Ліхтарі – конвоїри ідуть тротуаром.
Дощ не втиха,
Пора глуха.
Собор з темрявища випростовує руки,
Ударив у звони на зиму-розлуку.
Дощ не втиха,
Пора глуха.
Як темно!
ХХІ СТОЛІТТЯ
Дівчинка у білому платтячку
Стоїть на Земнім прузі,
Здалеку нагадує
Ніжну квітку на вулкані,
Ледь тріпоче платтячко на вітрі,
Дівча.
Губами-пелюстками перебирає,
Вслухається в таємні шепоти Світів,
Чекає.
Далекий-далекий і стомлений голос:
ЧОГО ТИ ЧЕКАЄШ, РОЗКРИЛЕНА ДОЛЕ,
КОГО ТИ ГУКАЄШ В ХОЛОДНІЙ ІМЛІ,
КОМУ ПРОСТЯГАЄШ ЖАЛІ СВОЇ, БОЛІ
НА СИЗІЙ ДОЛОНЦІ?..
Дівчинка довірливо
Дивиться Зорям у вічі.
ХХХ
Дівчина несла букет росистих лілій,
Я – букет печалі під грудьми.
Я чекав, що перетнуться наші лінії...
Розійшлись і загубились між людьми.
ХХХ
В зеленім абажурі
Лице твоє відбилось,
Воно мені наснилось.
На бруку за вікном
Твої затихлі кроки,
Твої тоненькі роки.
Ти вже заснула
Сном синьооким,
Сном, як вода глибоким.
А ми вдвох з абажуром.
То ходимо,
То куримо.
ХХХ
Білі лілії
Білі лілії
На вікні моїм, Ніно
Чорні лінії
Чорні лінії
Довгих ніг твоїх, Ніно
Шиби сльозами
Шиби сльозами
Провели тебе, Ніно
В очах грозами
В очах грозами
Ніч палка твоя, Ніно
Білі лілії
Чорні лінії
Ніно
НАД ДНІПРОМ
Задивився з мосту в темну воду,
Похололо тіло, мов в стрибку!
Потекла під мостом моя врода,
Піну залишила на піску.
РОКИ— РОКИ
Багаття жевріє в останніх зблисках...
Таке життя –
З горою гору не зведеш,
І двох сердець не покладеш
В одну розгойдану колиску.
Звіває вітер посивілий попіл,
І жар вогню уже прочах.
Дерева (руки гріють) стовпились півколом,
Покинуті осінніми ночами.
Згоріло все, і чорне і червоне,
Не по літах наївне і дитинне.
Спинилось серце на хвилину,
І молодість у вухах дзвонить.
Нехай...
Шляхи сердець несповедимі,
Не дорікаю, не пророчу.
Я тільки слово те – є д и н е
Зігрію під сорочкою.
ЛИСТ
Навіщо мене, не кохаючи,
Забрали ви голу з постелі.
Нащо мою душу спустелили,
Жартуючи, граючись.
Ви знали, я вами палаю,
Молюсь, проклинаю, тремчу.
Я ж вперше— уперше кохаю!
І хочу – не хочу – лечу.
Навіщо ви крок той ступали,
О Боже, так брудно, тваринно...
Ви серце мені розтоптали,
Й самі ізо мною загинули.
Ув очах моїх ви загинули,
Здрібніли, пропали навік,
Заради потіхи хвилинної,
Великий малий чоловік.
Прощайте.
О, Боже!..
ХХХ
Я ніч люблю за вогкі коси
І верб наморену мовчанку,
За те, що в травах місяць босий
Русалок ловить до світанку.
НАЇВНИЙ ДОЩ
Дощ шумить,
Дощ шумить у саду,
Оббиває цвіт білий.
А я на біду,
У людей на виду
Полюбила.
Виглядаю його з дощу,
Чекаю.
А прийде – не впущу!
Бузок на столі щипаю.
Дощ, нарешті, утих,
З яблунь капа...
Як же так, не прийти?
Ой!
Здається, чалапа.
Весь мокрющий – сама вода,
А букет уберіг.
Мокрочуба моя біда.
ПЕРШИЙ СНІГ УПАВ УНОЧІ
Жінко, що стрілась мені серед вулиці,
Так м'яко і тепло насіявся сніг.
Я не дізнаюсь, про що тобі думалось,
А я вже заснути не міг.
Знову одягся і вийшов на вулицю.
Як миротво...
Миротворствує сніг!
Дерево дерева горнеться, тулиться,
Чисто і ніжно.
Тільки сліди твої
Десь загубились, засніжились...
Дивне життя моє,
Казка і проза.
Ходить снігами краса.
Десь за рікою гогокнув поїзд,
Ніч,
Заметіль,
Чудеса.
ХХХ
Хто там до мене середночі стукає?
Прошу.
То ніч попід вікнами стомлено тупає?
Шкода.
А сніг порошить,
А ніч така хороша,
Так думається синьо,
Така я ще дитина...
Шкода,
Ніхто вже до мене не стукає.
ХХХ
Засумували очі проти ночі,
Все дивляться та дивляться в вікно.
Сніг сіється, мов хоче і не хоче,
І-за Дніпра натягує рядно.
Хтось, запізнившися з роботи,
На всю Вкраїну "хмелю!" заревів,
І вмовк – жіночий плач скорботний
Додому співака повів.
І посміхнулись мої очі,
Я закурив і знову сів до столу.
Сніг сіється мов хоче і не хоче,
Та щось під серцем тупо коле.
ПІСЛЯ НОВОГО РОКУ
На холодні грати балкону
Ялинка схилилась – викинули.
Ронить ужовклу глицю.
Блискуча кулька обертається,
То на один бік,
То на інший.
Забули кульку...
ХХХ
На сон,
На темносині сни
Дарую вам сю ніч.
Я на хвилину Світ спинив,
Хотів заглянуть вам у вічі.
Але вони уже заснули,
( У сні здригнулись вії).
Я ковдру м'яко підгорнув,
Щоб із вікна не віяло.
Не прокидайтесь, сон глибокий,
Я біля вас,
Ірино.
На ранок пізні мої кроки
Сріблом засипле іній.
ІНША ЗГАДАЛАСЬ ЗИМА
Ніч.
Мокрий сніг під ногами
Трамбується
Хрупт— хрупт...
Гай Ірпінський гуде деревами,
Олівець падає з рук.
Іду до гаю,
Над берегом.
Вгору, важко вгору.
Щирий, як розчахнуте дерево,
Роками покорений.
В ГОТЕЛЬНОМУ НОМЕРІ
Скільки в цьому ліжку заціловано —
Стіни потемніли од нещирих слів.
Чуєте, як вікна ночами кричать
І плигають в темінь стрімголів?!
ВПЕРШЕ ВІЙНУЛО ХОЛОДОМ
Якась спустошеність в душі,
Якась могильна тиша.
Сніг за вікном легенько ворушить
І вітер ледве дише.
Ні образу, ні музики – ні звуку.
Стою порожній, охололий.
Де ти, фантазіє сторука,
Круте, пекуче слово?
Що сталося зі мною, Боже!
Стомивсь, чи може догорів...
Дивлюсь на казку першої пороші,
Холодну шибку лобом грію.
Як завжди ждав я першоснігу,
Летів уранці до вікна!
І відчував, як його ніжність
Проймає мене аж до дна.
А нині?
Нині,
Нині...
Мене пригнічують чотирикутники
Будинків, вулиць, думок, дум.
Тополею, в асфальт закутою,
Я сюніч сам собі здаюсь.
Всього зректись, покинути, втекти
В неторканість снігів?
Вернутись до джерел,
Душею одійти...
Набратися снаги?
Рішай, моя невмерла змерзла душе,
Заки ще іскорка не згасла.
Якщо боєць – тягнись до гасла,
А ні – повзи в свинушник.
ХУРДЕЛИЦЯ
Я один у лісі під сосною,
Замели мене сніги ,
Замели мене із головою!
Листя дуба падає із снігом
На мою лижню,
На зникаючу лижню
Листя дуба падає із снігом.
Сніг мете та й не перейде,
Розкрутилися ліси,
Розігналися ліси –
Не переймеш!
ТРИДЦЯТА ВЕСНА
Перший струмок,
Перше зітхання,
Ніжні фіалки у склянці.
Крапель танок
І далеке світання...
Перша сльоза перед дзеркалом вранці.
Березню сизий,
Розхлюпаний,
Свіжий...
ХХХ
Холодно й не холодно,
Дощ чи сніг,
Я тебе чекаю
Ніч у ніч.
Як біжиш з вечірніх лекцій
Сквериком,
Розганяєш синій страх
Портфеликом,
Я з алеї в мокру тінь
Одійду,
Подивлюсь, як слід твій тане
І пійду.
Бо удвох ми залишились
З ліхтарем.
Та ще ніч з куща темніє
Теж даремно.
ВЕЧІРНЯ ГОДИНА
На горбах, над Дніпром, по коліна в снігу,
Ми дивились, як лози в долинах диміли.
Обережно і ніжно торкнувсь верхніх губ
І побачив, як вії у вас затремтіли.
Рукавичка м'яка мої пальці знайшла
І потисла до щему несміло...
Лавра Київ за руку до Бога вела,
Та внизу, у снігах, сизо лози диміли.
ХХХ
Синім снігом, синіми ночами,
Блідим світлом у вікні,
Поцілунком першим і останнім
Ви згадалися мені.
Синім снігом,
Синіми ночами...
4.
КАРПАТСЬКА СЮЇТА
У воздухах плавають ліси.
Василь Стефаник
ПРОЛОГ
Я довго йшов сюди
З Чернігівських долин
Од батькової хати
Щоб доторкнутись синьої води
Високих дум твоїх, Карпати
Тут вільнокрильно
ВИСОКО
Уму і серцю і очам
Тут тільки небо
Я
І
ВІЧНІСТЬ
Черкає хмарою плеча.
РОЗВІТРИ
Вітер
Буки
На опалому листі оранжевих схилів
Стовбури сизі
Труби органні
Трублять холодному небу
Осені пісню останню
Листопад завірюхи
Угору підняв золоті
І помчав бором
Розхитав небеса
І гори
Червоними хорами
Чорними хорами
Буки
Стовбури сизі
Зиму чатують з-за гір
І трублять органно
На Вічних схилах
ПАДОЛИСТ
Гудуть роздягнені смереки
Виплутують гілля із темних хмар
Стара гуцулка в жовті ожереди
Згребла осінній сум над яром
НАРОДЖЕННЯ
Ранок
Стоїть на вершині
Полами синіми
Змітає туман у долини
Повільно спускаючись схилом
І піднімаючи гори
Високо в гору
ПАМ'ЯТЬ
Над шаленістю потоку
Вперто височіє Кам'яне Чоло
Хвиля його чеше
Вітер його теше
Сонце іскри креше
Кожен
Хто плигає через потік
Залиша на Кам'янім Чолі
Темні відбитки чобіт
А потік змиває їх
Ті непевнії сліди
Й височіє над шаленістю води
Премогутнє Кам'яне Чоло
Чисте
Як і в перший день творіння
Хвиля його чеше
Вітер його...
ВЕЧІР
На самій верхівці бука
Сидить замислений крук
Ніч на сині пальці хука
Серп почепила на сук
НЕДІЛЯ
З базару
У гори
Понад рікою
Легко гуцулка пішла
В тайстрі картатій
Ліжник собі понесла
Ліжник червоно кричав
У жінки із-за спини
Ріка мчала вниз
І мчала униз
І мчала униз
Невпинно
ДИВО
По вулиці легко себе пронесла
Вулиця низько схилилась
Темним огнем з-під брови повела
Серце у гір зупинилось
ВІЧНІСТЬ
По вицвілих схилах хати розбрелись
Розбрелися хати
Пастуха ще нема
Місяць спить за горов
ТуманИ
З полонин
На долини
Старезна гуцулка
Запалює люльку
Од листу
Червоноогнистого
І думає думу всивілу
Грубі халяви чобіт
Руками
Обхопила
ВІТЕР
Розгойдало небо гори
Гуком
Підкидають шапки вгору
Буки
СПРАГА
Молода темновида гуцулка
На білім камінні
Одлиглим прачем
Вибива бруд рудий
Чоловікових мандрів
Веселий потік
Підхоплює піну
І кида її в береги
В береги
В береги
А прач невтомно б'є
А прач виляскує
Оголені стегна
Напружились в спраглім чеканні
Гора розпростерлась
Ховає од Бога
Жіночу розтерзаність
А прач невтомно б'є
А прач виляскує
НІЧ
Всю ніч Черемош
А ліс сидів та слухав
Карпати спали
Дощ дрімав
Хмари натяг на вуха
ЕПІЛОГ
Гори мої
Горна
Синіх дум дими тисячолітні
Гори мої
Чорні
Постаменти предковічності
Гори мої
Гори
Вівці хат по схилах
Гори мої
Горда
Кров тече у ваших жилах
Гори гори
Горнуть
Хвилями у небо
Гори
Сині горни
Звуть серця до себе
5.
МАКРО І МІКРО
МОНОЛОГ СТАРОГО КОТА
Старий білий кіт ходить по кімнаті,
Зітхнув і ліг у сонячному квадраті.
Один бік у кота білий,
Другий бік у кота чорний.
— Так, я старий, і, як каже мій вчитель, нікчемний котило.
Не спорю, вже мухи сідають на ніс.
Другий десяток кінчаю – не диво.
Живу.