Ніби знайшов наш термінал, підійшов ближче, простягнув руку до ручки.
— Юж!.. Юж!..
Прямо на мене біг молодий хлопець у чорнім костюмі, галстуку, з бейжиком "секуріті".
— Юж!..
— Ні-ні…
Я підняв руки.
— Я — не терорист…
"Секуріті" зачепив стрічку на двері і сказав уже дещо поблажливіше.
— Юж…
Підійшов чоловік, усміхаючись.
— Ви з України…
— З України!..
— Я бачу по паспорту…
Я тримав у руках паспорти.
— В Чикаго?..
— В Чикаго!..
— І я, діти там, не був кілька років, їду до них…
Так стали ми мало не братами з цим чоловіком, моїм однолітком, поєднані спільною долею подорожі. Розповів усе про себе. Сам зробив вікна й двері до хати, двоповерхова в Червонограді. А є ще квартира у Львові. Крім того, багато років відпрацював на автобусі. І про дітей, найкращих, мають бізнес в Америці.
— Ну, а ви?..
— Я — журналіст…
— Та це ви, журналісти, запалили війну…
— Послухайте, ну ось ви такий мудрий чоловік. Як могли ви повестися на всі ці його канали? Ви що, не бачили, що, маніпулюючи вами, він рвався до влади і до своїх мільярдів? Ви йшли, голосували і вели вас інформаційні кілери…
— Я не про нього і не про них, я про Скабєєву…
— Скабєєва… Скабєєва — сука…
— Сука…
У літаку подали навушники і я, скільки міг, слухав Кшиштова Кравчика, пісні якого крутились у пам‘яті з юності, та "Червоні гітари". "… Бо за єдной сінєй далей друга даль, нє спочнєми, нєм дойдєми…" Летів наш Боїнг і летів за нами час. І у Чикаго, коли ми сідали, полив дощ, несподівано знялася буря, і літак пішов на друге коло. Гарненька полька, яка сиділа з нами в ряд, зціпила зуби й перехрестилась. Сідали натужно, літак котився по злітній смузі довго, і ми аплодували. А потім командир борту бажав щасливого перебування в США і голос його був втомленим. І не таким піднесеним, як у Варшаві. А потім, уже в терміналі, перед нами відчинилися двері, а там, за дверима, стояли наші діти. І ми бігли до них з своїми сумками. І було все ніби в сні.
— Мамо!.. Тату!..
— Дитино!..
— Яка же ти гарна у нас!..
— А ви ще нічого!..
— Ще ого-го!..
— Та куди вже там?..
— Ну-ну, не прибіднюйтесь…
Так відкривали ми свою Америку. А вже перше, що впало в око, жодного на дорогах, який би спішив, лихачив, крутив пальцем біля виска на світлофорах, матюкався через вікно чи показував середній палець, або зігнуту руку в лікті. Зупинка задовго до пішохідного переходу, було навіть незручно, я ще далеко на тротуарі, а він уже зупинився, привітно киває рукою, всміхається.
— Велком…
У Городенці їхали з Даньом. Спішити не було куди, але він гнав. Такий, як і тут, перехід коло старої пошти, жінка вийшла з автобуса, що приїхав з села, заступила безпечно на перехід. Але Даньо її наздогнав. Жінка скинулась, пережила найбільший свій стрес за життя, стала як вкопана, зойкнула, знявши руки.
— Та йди, чо' ти кричиш…
Сказав Даньо, і, все-таки, її пропустив. А з Дорком їхали до Франківська. В Клубівцях довга дорога, переходів пішохідних вісім, а може, і дев'ять. Якраз на дев‘ятому, на виході з села, де стежка береться в поле, з‘явився чоловік. Не перший місяць уже тривала Революція гідності і він вирішив скористатися законним правом пішохода. Ступив на перехід. А Дорко поспішав і хід скидати не збирався, пішов на всіх парах на пішохода. Той, незважаючи на революційне піднесення, розгубився. Він зупинився і в паніці почав давати задню. Та Дорко подібного не врахував, тому взяв упритул справа і вилетів аж на обочину, де на городі люди кропили колорадських жуків. Пішоходів в Америці майже нема, всі на машинах світових брендів, але ті, що трапляються, обов‘язково всміхнуться.
— Хай!..
— Хай!..
Всміхаюся і я, і таке враження, що мене знають. Я не бачив п‘яних. Наприкінці вересня, так прийнято, всі вирушають на поле, своєрідний День урожаю. Віддають на поталу неосяжні простори некошеної конюшини, рядами, до безкінечності, паркуються на них автомобілі. Поруч величезна, як би колись у нас, виставка досягнень у сільському господарстві. Все, що вродило. В ангарах — техніка, сучасна і та, з якої Америка починала. Перші джон діри, комбайни й трактори. Джон Дір починав в Іллінойсі — шлях у життя і в історію. Атракціони, ярмарки, кухня, де можна взяти гарячі ковбаски, польові делікатеси.
— А пиво?..
— Пива нема…
Пиво не прийнято. Спав там на згадку такий фестиваль у сусідньому місті із Городенкою. "Фестиваль яблука". Я приїхав близько одинадцятої, а рух ішов уже той. Пили так, як при кінці світу. На трибуні стояли місцевий голова, маленький на зріст, але такий собі гудзуватий, і голова з області, високий, у затісному, як виглядало, піджаку. Вони ще щось там говорили, але ніхто нічого вже не чув. Оксана, молода діваха, що була в голови за секретарку, волочила на собі поміж рядами якогось київського бичка із президентської адміністрації, він лапав її за непристойні місця і безперестанку лизав не то обличчя, не то шию. Оксана не відпиралася, а чим далі розохочувалася. Вовка, що приїхав усе це висвітлювати, плюнув їм услід.
— Агій на вас!..
Така різниця між нами і Америкою. Але є і в них. Правда, там якби хто кого лизав, то, напевно, хлоп хлопа. В них це вітається. Жінка мер у Чикаго лесбіянка, коли говорили про це, то з пошаною. Так у нас говорили колись про Героїв Соціалістичної Праці. Такий тепер у них гонор. Був у соборі в Чикаго, де моляться українці. Дуже гарний собор, святого Миколая. Свята літургія. А у нас шириться відео, де хлопаки в Лаврі у Києві стоять на престолі, рубають у бубни "Чоботи, чоботи з бугая", а молоді дівки у вуставках підкидають когось там у рясі.
Наступного дня після приїзду нас чекала головна зустріч. Ще раненько почули, як сходами вниз залопотіли малі ноженята. Він ввійшов, оглянув і став довкола нас бігати. Так внучка Юлечка, як була ще маленькою, зустрічала з Англії тата. Він приїхав, надійшов з вокзалу в Городенці, а вона посеред вулиці стала його оббігати. Згадали й почали сміятись.
— Це, напевно, родинне…
Юлія виросла, вчиться, опановує медицину, й працює. Так вимагають американські обставини. Дві валізи, які ми притягли через океан, були для нього. Акордеони, один дитячий, іграшка, другий — професіональний інструмент, німецький бренд.
— Другий — років так через п‘ять…
Казав я, а він слухав.
— Підростеш, хай батьки віддадуть тебе до музичної школи, добре?..
— Добре!..
Той, що дитячий, взяв з собою до школи-садка. Коли прийшли вже його забирати, вчительки-виховательки хвалили.
— Піано!.. Піано!..
І здіймали вказівний палець. Наш малий внучок говорив їм, що ми дідусь і бабуся, приїхали з України, що там війна, вони похитували головами.
— Але вони не знають мови…
Казав він англійською і вони доброзичливо всміхались. А ми, склавши човником руки, схилялись у поклоні, як китайці, а чи японці. Потім ці презентації тривали в парках, де ми водили його на ігрові майданчики. Він підбігав до таких, як і ми, дідусів і бабусь, що приводили сюди внуків, ми чітко вловлювали лише одне слово "піано", і вони привітно кивали нам головами.
— Хай!..
— Хай!..
Він всміхався і я бачив у ньому свата — другого його дідуся. Свата не стало давно. Він поїхав до батьків у село помагати копати картоплю, повернувся, і все. Наша дорога проходила через село свата, справа там церква і цвинтар. Я вклонився з автобуса і помолився.
— Я поцілую від вас його, свате…
Безперестанку бігав наш внучок з такими, як сам, малими бешкетниками, а я мучився в здогадах, де я бачив цей хід, хто ходив на цім світі ще так? Мама! Мої мама! Так ходили вони.
— Ну ось, мамо, не минає нічого в цім світі, все живе, все триває, життя наше вічне і коло його безкінечне…
А ще в один з днів ми поїхали разом у місто Чикаго, де вперше побачив архітектуру хмарочосів. Бував у Києві, бачив бовдура на пагорбі. Як виявляється, гроші не всім помагають. І ось шедевр, чіткі лінії, витончене мистецтво, політ людської мислі. Оля, донька, каже:
— Ану, станьте, я вас сфотографую…
Ми з онуком і за плечима у нас Chicago Tribune. Все життя відпрацював у газетах, вони були маленькі, але ними я дорожив. Чи шкодую за тим, що не довелось підніматися ліфтами на цю висоту? Не знаю. Чи хотів би, щоб мій онучок працював у цім хмарочосі? Думаю, ні. Я без водія автобуса з Червонограда знаю, що творили і творять на світі не завжди відповідальні й чесні журналісти. Повертався роками з роботи і ночами бачив у вікнах ці голубі вогники екранів. Я знав, у яку пропасть ведуть їх господарів небезпечно улесливі ці голоси. В Америці мало хто дивиться телевізор, хіба діти мультфільми. Погасли екрани у вікнах і в нас. Маса людей розтворилася по закордонах, інші — не вірять, а може, все зрозуміли. Війна. Апогей глобальних маніпуляцій.
А Америка, що? Америка абсолютно довершена. Польща всього лише слабка її тінь. Тут міста, де ми жили і через які проїжджали — доглянуті простори, бездоганно покошені й прибрані парки. З того часу, як доплив сюди перший ірландець і кинув свого капелюха, позначивши цим скільки землі його, минули століття. Двісті років Америка не знала війни на своїй території, вона розвивається і примножує набуте. Але в Америки своя порохова бочка і конспірологічний прогноз, як будуть тікати звідси, чув, як не дивно, і тут. Непевний цей світ. У цей хмарочос проведуть ліфтом у кабінет з видом на Мічиган, а там прийде хазяїн. І правим буде мій знайомий з Червонограда. Журналістам у цім світі непросто, вибір у них невеликий. Найбільший з них, і не лише в Америці, Ернест Хемінгуей. Він покінчив життя самогубством.
У нас із внучком була велика золотиста осінь. Листя побагряніло за одну ніч. Вранці прокинулись, а довколо заграва. Через якийсь час воно опадало і щодня ми мали роботу. Я брав до рук грабельки, він складав у великі мішки й трамбував.
— Газдуньо!..
Хвалила бабуся.
— Газдуньо…
Кожного понеділка приїжджали великі машини, спочатку одна, потім друга, забирали все посортоване. А потім ми грали у футбол і мали світовий чемпіонат. Фаворитом у нас була Аргентина. Яскрава гра її й видовищна. Я не визнавав команд, які скуповували гравців у Африці і видавали їх за французів. Як і політики в футболі з пов'язками за ЛГБТ. Тому не шкода було данців, ні бельгійців, німців, ні іспанців. Він прибігав до мене.
— Ніколас!..