Нікому й заставити вчити уроки.
Загадує вчителька дома читати, писати, розв'язувати задачі, а Федько гуляє.
Часто викликали до школи Федькову маму. Жалілися вчителі: вчиться погано.
Мати плакала, а син стояв, похнюпивши голову.
На літо давали йому завдання, і він сяк-так їх виконував.
Ледве-ледве переводили його з класу в клас.
Так дійшов Федько до третього класу. Сказала вчителька:
— Не переведу тебе до четвертого... Усі читають добре, а ти й читати не вмієш... І пишеш дуже погано.
Настав останній день навчання. Останній урок у третьому класі.
Оголошує вчителька: всіх переведено, а Федько за лишається на другий рік.
Тихо-тихо стало в класі. До останньої парти, де він сидів, усі повернули голови.
Жалко стало Федька.
"Це ж ми ніколи не будемо разом із Федьком", — думали діти і їм було боляче.
"Це ж я ніколи не буду разом із товаришами", — думав Федько, і в його серці прокинулася чарівна пташка, яку люди називають каяттям.
— Маріє Петрівно, хай Федько влітку попрацює, — благали діти вчительку.
— Маріє Петрівно, ой, не залишайте мене на другий рік... Я ж тепер вчитимусь, ой, як добре вчитимусь, — благав Федько.
— Гаразд, — зітхнула вчителька, — заставиш, Федьку, себе вчитися — будеш із товаришами... разом.
*******
НАТАЛОЧКА
Наш п'ятий "Б" вчителі називають страшним. Багато в нас шалиганів усяких. Ось Мишко: спіймає муху, в чорнило вмочить і пустить її на парту сусідові. Муха повзе й чортика на парті малює, а хлопці сміються.
А то якось Мишко в себе на лобі півника намалював...
А Федько одного разу на уроці тихенько вистрибнув у вікно, сів на дереві й там диктант пише. Під кінець уроку вскочив до класу, сів за партою й здає вчителев зошит. Учитель дивується:
— Тебе ж не було в класі! Де ти взявся?
А всі регочуть.
Петько вміє співати як цвіркун. Раз було так заспівав, що й учителька заслухалася.
— Де він тут живе? — каже. — Ввечері прийду послухати. Люблю, як цвіркун співає.
Ми так і не збагнули, пожартувала вчителька чи справді повірила, що в класі цвіркун завівся.
У Грицька сорочка завжди в чорнилі...
Та ось навесні до нашого п'ятого "Б" прийшла нова учениця — Наталочка. Синьоока, з великою білявою косою. А погляд такий ласкавий га добрий, що хлопці наші його не витримують, очі долу опускають.
Що ж воно сталося в нашому класі? Замовкли, притихли всі шалигани. То було Мишкові місяць загадують постригтися, він мов і не чує. А це сам постригся. Люстерко в кишені носить.
І півників на своєму лобі не малює. Федько з усіх предметів зошити позаводив. Петькові хтось шепнув на уроці: "Заспівай по-цвіркунячому..." — то й схопив за те стусана. А в Грицька (диво дивне!) сорочка чиста-чистісінька.
І що воно сталося в нашому п'ятому "Б"?
*******
НЕ ЗАБУВАЙ ПРО ДЖЕРЕЛО
— Бачите, діти, ось цей спалений сонцем пустир у долині? — питає учитель.
— Бачимо, — відповідають діти.
— Тож послухайте бувальщину. Ось тут, на місці цього пустиря, багато років тому був глибокий ставок — аж до села, що розкинулось ген під горою.
Можна було випливти човном на середину й веслувати аж до он тих дубів, їх тоді там багато було, а тепер три лишилося, та й ті усихають...
На березі верби росли. В лісі водились білки.
То старовинне козацьке село. Викопали ставок запорожці після битви під Жовтими Водами поселились на його березі. Та стали помічати, що ставок мупом заносить.
Зійшлися селяни на сходку й ухвалили: кожен, хто скупався в ставку чи помилувався його красою, мусить набрати відро мулу й винести аж туди, за балку, й висипати в поле.
Люди й дотримувались цього розпорядку. Над ставом на зербових кілках, висіли дерев'яні відра. Для дорослих чоловіків — великі, як половина нинішньої бочки.
Для жінок, підлітків — менші. Для дітей — маленькі. Тільки той, що був у матері на руках, не платив працею за радість і задоволення.
Ставок ставав чистіший і глибший. Та ось хтозна звідки приїхала в село сім'я (батько, мати, четверо синів і дві дочки), яку прозвали Неприкаяними.
Поселились вони на околиці, недалеко від ставка. І дорослі, й діти з весни до осені купалися в ставку, а за відра й не брались. Спочатку люди якось не звертали на те уваги.
А потім стали помічати, що чимало підлітків так само робить: купаються, а мулу не виносять.
Старі люди брались повчати молодь: "Що ж ви робите?"
А підлітки їм:
— Раз Неприкаяним можна, то й нам не гріх.
Поганий приклад виявився перехідним. Багато підлітків, а потім і дорослих стали приходити купатися після смеркання, щоб ніхто не бачив...
Старі хитали головами, та вдіяти нічого не могли. Дерев'яні відра, що висіли на вербових кілках, розсохлись, розсипались, а потім зникли.
Старий звичай забули.
Кожному думалось: "На мій вік вистачить". Та ставок мілів, перетворювався на болото, заростав бур'яном.
Настав час, коли вода тут затримувалась тільки весною. А потім і того не стало.
І ставок щез.
Тільки спогад про нього зберігся.
Подумайте над цією бувальщиною, діти.
Напившись води, не забувай про джерело, з якого вода витікає.
*******
НЕЗНИЩЕННИЙ КАМІНЬ
Це було на Поліссі, на півночі України, в тяжкі роки фашистської окупації.
Серед дрімучих лісів, над тихим озером стояло старовинне українське село Маківка. Коли окупанти під-ходили до села, багато жителів пішло в партизани, а хто залишився, допомагали партизанам.
Вирішили фашисти знищити село, спалити всіх жителів. Та про цей страшний намір люди провідали зарані. Вночі вони всі до одного пішли в ліс, забравши з собою домашні нажитки, корів, птицю.
Вступив уранці каральний загін у село, а в ньому нікого немає.
Фашисти спалили все, що могло горіти, — хати, повітки, дерева. Позасипали криниці, золу висипали в озеро. Нічого не зосталося від села, крім великого білого каменя, що з давніх, незапам'ятних часів лежав посеред села.
З покоління в покоління передавалася легенда, що камінь цей сягає в грузьку глибину, куди не може дістатися ніхто.
Фашисти заклали під камінь вибухівку й висадили його в повітря.
Уранці вони прийшли й не повірили своїм очам: камінь лежав, мовби його й не чіпали.
Розлютовані фашисти знову підірвали камінь. А наступного ранку він знову білів посеред розритої землі, мовби до нього ніхто й не торкався.
Розлютовані гітлерівці знову підірвали камінь.
І знову на ранок він вийшов із-під землі.
— Це прокляте місце, — сказав фашистський офіцер.
Через кілька місяців наші війська прогнали фашистів. На пустир, де колись було старовинне село Маківка, повернулися з лісу старенькі, жінки й діти. Повернулись і партизани.
Вони підійшли до білого каменя й низько вклонилися йому.
— Так і наша Україна незнищенна, як цей камінь, — сказав найстаріший житель села, столітній дід Архип. — Цей незнищенний камінь — непогасна любов наша до рідної землі.
********
ПЕРЕД СПРАВЕДЛИВИМ СУДДЕЮ
В одній людській громаді був такий звичай: коли людині, що прожила життя, наставала година помирати, вона поставала перед Справедливим Суддею, і той вирішував, що залишиться в світі від неї: повага співгромадян, любов, шана, вічна слава чи всього-на-всього маленька згадка.
І ось настав час помирати Працьовитій Людині. Прийшла вона до Справедливого Судді. Той і питає:
— Скільки літ прожила ти на світі?
— Дев'яносто дев'ять, — відповідає Працьовита Людина.
— Показуй свої роки.
А Працьовита Людина щодня садовила по одному дереву. Скільки днів вона прожила, стільки й дерев виросло. Повела Працьовита Людина Справедливого Суддю, стала показувати дерево за деревом.
Багато днів минуло, поки Справедливий Суддя оглянув ліс, що виростила Працьовита Людина. Оглянув і сказав:
— Гарно ти прожила життя. Нехай залишиться від тебе у світі вічна слава.
Спокійно померла Працьовита Людина.
Приспіла година помирати Неробі.
— Скільки літ ти прожив на світі? — питає у нього Справедливий Суддя.
— Дев'яносто дев'ять, — відповідає Нероба.
— Показуй свої роки.
А Неробі й показати нічого. Побачив Справедливий Суддя перед собою порожнє місце.
— Ну, що ж, нехай залишиться від тебе забуття, — вирішив Справедливий Суддя.
Нероба помер, і тої ж миті люди про нього забули.
********
ПРОГАЯНИЙ ДЕНЬ
Мама йшла на роботу рано, до сходу сонця. Вона розбудила Петрика й сказала:
— Сьогодні в тебе почалися канікули. Але гаяти часу не можна. Ось тобі робота на сьогодні: посади біля хати дерево й прочитай цю книгу про Далекі Сині Гори.
Мама показала, де викопати дерево, поклала на стіл книжку про Далекі Сині Гори й пішла на роботу.
Петрик подумав: "Посплю ще трохи".
Ліг, задрімав, потім заснув міцно-міцно і снилося йому: біля хати виросло дерево, яке він посадив, а Далекі Сині Гори стали зовсім недалекі й стоять над самісіньким ставком.
Прокинувся Петрик — ой, лишенько! Сонце вже серед неба.
Хотів зараз же до роботи взятися, та подумав: "Ще встигну..."
Сів під грушею. Думає: "Ось посиджу ще трохи та й почну".
Потім пішов у садок, ягоди їв, за метеликом ганявся, потім знову під грушею сидів.
Прийшла мати ввечері й каже:
— Показуй, що зробив, сину.
А Петрикові нічого показати. Соромно йому й матері у вічі дивитися.
— Ходімо, сину, покажу тобі, що люди зробили за той день, що ти прогаяв.
Взяла мама сина за руку й повела. Підводить до одного поля й показує:
— Вчора тут була стерня, а сьогодні рілля. Тут працював тракторист. А ти байдики бив.
Підвела до колгоспного двору, показує багато-багато ящиків з помідорами й каже:
— Ці помідори вранці були на полі, а тепер у ящиках. Завтра їх повезуть у місто. Це робила я з жінками. А ти байдики бив.
Підвела до великої-великої купи зерна.
— Це зерно вранці було в колосках. Хліб скосили й змолотили, зерно привезли на тік. А ти байдики бив.
Підвела до стінки, вимурованої з цегли.
— Тут вранці був тільки гранітний фундамент, а тепер мур стоїть. Це муляри працювали. А ти байдики бив.
Підвела до великого кам'яного будинку, зайшла з сином. На полицях — паляниці, калачі. Усе пахло хлібом.
— Це пекарня, — сказала мама. — Ці хлібини вранці бути ще борошном, а тепер сам бачиш. Цілий день трудилися пекарі. А ти байдики бив.
От що таке прогаяний день.
***********
СІМ НОЖІВ
Наступного дня шість кухарок прийшли ранесенько й кожна взяла ножа — того, яким працювала вчора.
Ніж, що першого дня пролежав без діла в буфеті, здивувався:
— Чого мене ніхто не бере? Хіба я не такий, як інші? Яка вона, та капуста?
Увечері ось приходять додому ножі, що капусту шаткували.