Вона ж не спішила – залишалася на базі. Домовились зустрітися через два дні, як тільки він залагодить ті свої справи. Визначили місце у знайомому обом скверику. Обмінялися телефонами. Знову довго сміялися, оскільки аж тепер дізналися – кого і як зовуть. Раніше цим не переймалися. Добре було й без такого. На прощання обнялися. Довгу хвилю стояли в обіймах і відчували, як поріднилися за ніч. Так обіймами й закінчили, навіть не цілувалися. Думали, що все попереду і до всього прийде час. Мовби розтягували майбутнє задоволення. А може ще тому, бо він старався виглядіти надзвичайно чуйним, боявся своїм прискоренням перервати невидиму ниточку сплетеного ними інтимного мережива.
Рая повернулася замріяна. Весь час легко всміхалася і неначе з кимось говорила, продовжувала говорити. Подруга відразу помітила цей настрій. Такого од жінки не скриєш.
– Ого, Райка! Здається вночі ти шось чудесненьке впіймала. Аж світишся!
Немовби гарний приз виграла!
– Шо той приз?.. Здається – більше... Краще… Але нічого не скажу – боюсь наврочити себе. Може – якось згодом.
До призначеного дня побачення Рая не могла дотерпіти-дочекатися. Руки трусилися, не мала сили на чомусь зосередитися. Ходила, немов сомнамбула. На роботі жодної цифри не вдавалося до купи звести.
Приготувала все: одяг, зачіску, парфуми, думки, питання… Коли жаданий день настав, прочитала в гороскопі: " Сьогодні "рибам" краще не призначати важливі зустрічі, вони можуть принести невдачу. Доцільно відкласти назавтра".
Довго вагалася – що робити. Піти чи не піти… Ризикнути – чи не ризикнути… Довіритися гороскопу, як завше, чи плюнути на все…
Сто разів зривалася йти, а потім відкладала. Замордувала себе сумнівами. Хотілося зірватися й бігти, однак боялася сама собі нашкодити. Вбити те, таке гарне, таке приємне, яке пережила літньої ночі.
Нарешті вирішила: не може вона ризикувати, поставити під загрозу такі чудесні стосунки. Один день нічого не вирішить. Подзвонила, аби відкласти зустріч. Проте телефон чомусь не відповідав. Подумала: може й на добре, може й у нього щось не складається.
Наступного дня пробувала телефонувати ще, і ще, і ще… Набирала ледь не кожної хвилини. Не випускала телефон з рук. Пройнялася тривогою-переживаннями, корила себе за вчорашнє. Мучилась сумлінням. І боялася – так боялася втратити знайдене, що аж млосно ставало.
Ходила на призначене місце зустрічі. Надіялась: може і він так зробить. Чекала. Кидалась очима на кожний рух, на кожного перехожого.
Марно…
Рая не знала, що він загубив телефон.
Тонка ниточка сплетеного ними мережива порвалася…
Рая її розірвала…