Ми ангели смерті, а не медицини. Втім, про це поговоримо потім.
— Розкажи, як там конгрес, — зітхнув Артур.
— Глупота! Тільки й того добра, що можу вирватися звідси, коли захочу...
Він налив собі й Артурові вина, запалив цигарку.
— Як це — коли схочеш?
— Еге ж. Тому всі так і рвалися туди.
— Щасливий... — заздрісно мовив Артур.
— Вельми! Це тобі так здається. Я ще не поспішаю дати драла. Втягнувся! Дітей треба до пуття довести.
Та й сцена... Тобі не зрозуміти, як це чудово — театр! То в тебе життя тягнеться, як гума.
— Слухай, а чому я мушу їхати? Це що, вказівка?
— Майже. А найпаче моя дружня порада. Ти ще молодий, недосвідчений, а раптом захочеш позбутися безсмертя...
— Я тебе не розумію...
— Емоційна межа.
— Не бійся. Зрештою, я маю право вибирати собі коханих.
— Скільки завгодно! Але не таких, як ця дівчина, котра робить нещасними всіх оточуючих, наділяє їх комплексом совісті. Може, ти й певен у собі, але береженого бог береже. Ну, помре вона, але ж вмирають тисячі молодих, прекрасних і талановитих. Ми не товариство благодійників і не збираємось влаштовувати на Землі якийсь смердючий рай. Двійництво наше дає лише побічний ефект добротворення. І без нас усе йде до виродження. Якби ми справді мали за мету робити людям добро, то не влазили б у їхні шкури, а жили б поруч, любили б їхніх жінок, мали б від них дітей, і все це було б справді прекрасно.
— Чому ж ми так не робимо?
— Бо тоді ми втратимо найцінніше — безсмертя, шлях до нічим не обмежуваного пізнання. А бунт кінчається "чорною діркою". Зрештою, розумніше не бунтувати, чого ми й вчимо своїх підопічних. Не без вказівки згори. Знаєш, в якого фрукта я мав перевтілитись? У слюсаря-сантехніка, лінивого, як тхір. Так би й допився до білої гарячки. Але, холєра, мав хлоп талант! Перше, що я зробив, коли вбрався у його шкуру, це пішов лікуватися від алкоголізму. У мене тепер алергія на слюсарів-сантехніків. Я, звичайно, не гордий, можу з ними посидіти, молодість згадати... Однак алергія! Ти б пішов до дівчини: якось недобре, що вона сама... Чи краще вже я?
— Ні, я сам. — Артур допив вино і вже на порозі сказав: — Подумай про Марію...
— Шкода тебе, хоч ти й дурний, — ухильно відповів Варфоломій.
— Ти на мене не сердишся? — спитав Артур дівчину, легенько обнімаючи її за плечі.
Марія відсунулася.
— За що?
— Ну, хоча б за те, що я мушу їхати.
— Я тебе не тримаю.
— Знаю, що не тримаєш. Як тобі Вася?
— Я ще до нього не придивилась.
Марія встала і пішла до лісу, а він за нею. Спочатку повільно йшов назирці, а потім побіг і, наздогнавши дівчину, повернув її лицем до себе. Його охопило якесь шаленство, не контрольоване розумом. Наче він тримав у руках квітку, котра живе лише кілька годин, і треба встигнути нею намилуватись. Артур прагнув злитися з цією істотою, що мала людську душу, якої немає і ніколи не буде в нього. Він цілував Марії руки, обіймав коліна, говорив, плакав...
Сонце котилося на захід, опускаючись все нижче і нижче, щоб нарешті впасти в одне з гірських проваль.
Одного разу в місті Марія бачила, як під будинком, розташованім на пагорбі, сиділо двоє: чоловік і хвороблива, аж чорна на лиці жінка. Вони дивились, як заходило сонце у просвіті між церквою і якоюсь установою.
Тепер і Марія вбирала останнє світло й тепло, щоб прожити наступний день. І то були єдині ліки, в які вона ще вірила, подібно тій змарнілій жінці. Кілька хвилин тиші й безлюддя, коли ти насправді є дитиною Сонця...
...Увечері Артур з Варфоломієм вийшли покурити.
— Політаємо? — запропонував Варфоломій.
Артур глянув догори і побачив, яке зоряне сьогодні небо.
— Жартуєш?
— Ні. — Від недавньої розв’язності Варфоломія не лишилося й сліду.
В Артура спалахнули очі:
— Хіба мені дозволили?
— З лікувальною метою, — засміявся Варфоломій.
— А як же Марія?
— Вона буде спати, як гарно вихована дівчинка.
Вони пішли через полонину, рясно вкриту росою.
— Люди, я помітив, — весело базікав Варфоломій, — страшенно хочуть літати. Іноді мені здається, вони мріють про це більше, ніж про безсмертя. А ми володіємо і тим, і другим. Той, хто безсмертний, мусить літати, інакше б він збожеволів...
Артур тільки краєм вуха слухав його, бо тремтів від передчуття польоту. Вони зайшли за дерева, ступили на суху глицю, на якій не росла трава... І врочисто, повільно-повільно піднялися над землею. Десь віддалік мерехтів вогник у Марійчиній хаті, а сама дівчина, спершись ліктем на стіл, не зводила очей з живого світла гасової лампи.
— Я тобі покажу ту маленьку частинку Землі, що зветься Україною, на якій ми маємо щастя перебувати... — з незвичною для нього мрійливістю мовив Варфоломій. — Дивись! Оце — Дніпро, найславетніша ріка слов’ян, але горе тому, хто нап’ється з неї води. Штучні моря на ньому стали розплідниками зарази. Вода зацвіла, бачиш, яка зелена? А ще як пльоснули радіації... Тою водою вже можна пригощати грішників у пеклі. На Дністрі не краще: колись там водилася форель, а зараз лише найживучіша дрібнота, котрій не страшні хімічні стоки. Зрештою, поглянь на малі річки, точніше, порожні русла. Хіба коло них є ліси? Кожен школяр знає, що дерева затримують вологу, але жодному чиновнику це невідомо.
— Навіщо воно мені? — не витримав Артур. — Хіба я газет не читаю?
— Дивися на результати меліорації: пилові бурі на Поліссі, виснажені, зарослі бур’яном поля, а відтак — спорожнілі села, бо хто житиме на землі, яка не родить? А ось мертві пташенята в гніздах: їх вбили хімікати. Скажеш, буцім той чарівний куточок, де знайшла собі притулок Марія, обмине майбутня катастрофа, яка вбере у себе всі гріхи перед матір’ю-природою? Не тішся. Вітри дмуть звідусіль. Маріїна хвороба не від надломленої психіки, а від повітря, яким дихає ця і досі найбагатша в Європі країна.
— Ти хочеш сказати, що подібне чекає кожного? — здригнувся Артур.
— Поглянь тепер на місто: ось школа, випускний вечір. Чуєш сміх, танці, співи? Поруч обгороджена парканом церква — XVII століття, барокко. Ночами всередину храму залазять повії, пияки, наркомани. Й учні бачать це, і знають, що колись з цієї церкви збивали хрест і тягли тросом надгробки з подвір’я. Ти думаєш, їх хвилює доля річок, лісів, самої України, коли вони навіть не знають рідної мови? Нотуй все уважно, Артуре, знадобиться. А тепер — геть з землі, із світу пігмеїв!
Він стрімко помчав угору, й Артур за ним. За мить Земля загубилася, ставши однією з слабких зірочок, а маги перетворились у велетнів і полетіли назустріч кометі, осяйній і пекельній. Варфоломій пропустив її між пальцями, а наступній відірвав голову і кинув Артурові, запрошуючи його погратись у м’яча. Але швидко це їм набридло, і вони полетіли Чумацьким Шляхом, відштовхуючи з дороги зірки, черпаючи пригоршнями воду з океанів заселених і незаселених планет, сіючи спори життя на охололі зірки...
— Годі! — розсміявся задиханий Артур — Давай зупинимось.
Вони вмостилися на краю чорного астероїда, звісивши ноги в безодню.
— А тепер поговоримо про Марію, — сказав Варфоломій. — Тут вона нас не почує.
— Ти здурів!
— Але ти мусиш туди вертатися, — зауважив Варфоломій, зав’язуючи шнурок на черевику.
Артур почухав потилицю:
— Куди, хотів би я знати? Скрізь небо...
— Ми будемо разом вертатись. Я, знаєш, випив би кави.
Артур зареготав, як шалений.
— Озирнись! — сказав йому Варфоломій. На блискучій поверхні астероїда відбувався якийсь рух. Грунт сухо тріснув, і з невеликої розколини поповз зелений паросток. З’явився один листочок, другий, потім стебельце увінчалося пуп’янком, який розкрився прегарною білою квіткою...
— Зірви!
Артур бездумно простягнув руку до квітки, але в останню мить відсмикнув:
— Не можу...
— Ну, що ж, — зітхнув Варфоломій. — Час вертатися.
Вони зісковзнули з астероїда і полетіли.
— Слухай! — гукнув Артур. — Найкраще у нашій прогулянці — це квітка!
— Угу, — буркнув Варфоломій.
Він раптом став небалакучим і не відштовхував зірки, а байдуже обминав їх.
— Земля! — закричав Артур. — Я її впізнав!
І вони впали у росяну холодну траву, як на дно океану.
— Боже, — заплакав Артур. — Я літав, і це не був сон. Як тут гарно...
— Вставай, бо простудишся! — протверезив його Варфоломій. — Ходімо до хати.
— А що ж буде з Марією? — підхопився Артур.
Варфоломій знизав плечима:
— Ти ж не схотів зірвати квітки. Ти її пожалів.
Артур стиснув кулаки і мовчки посунув на Варфоломія.
— Цього якраз не треба, жовторотий, — вишкірився той. — Моя місія вже закінчена. А завтра репетиція. Чао!
Він неквапно рушив стежкою. Лише раз обернувся, ніби запрошуючи з собою, а потім назавжди зник у темряві.
Артур нагнувся і знетямлено почав рвати квіти на тому самому місці, де він вперше поцілував Марію. Нищив їх усі: і сповна розквітлі, і зів’ялі, й зовсім пуп’янки, видирав з корінням, і білі, і жовті, і червоні, й кидав на землю з такою люттю, наче вони в чомусь завинили перед ним.
...Лампа чаділа, а Марія спала, похилившись на стіл. Від його погляду вона заворушилась і розплющила очі.
— Ти, Петро?
— Я.
— Де ж ти був так довго, що я заснула?
— Літав.
— Що-що?
— Літав і повернувся до тебе.
— Який ти молодець, Петрику...
— Я не Петро. Я — Артур.
Марія засміялась:
— Хіба не все одно, як тебе звати?
Вона не бачила його обличчя у напівтемряві.
— Ходи сядь біля мене... — попросила Марія.
МУЗИКИ
(Спроба лібретто опери на три дії)
Від автора Кості:
Сам розумію, що це не справжнє лібретто, бо ніхто з нього не скористається. А для мене воно перше й останнє. Не тому, що це не вдається. Просто немає потреби. Я йду з ансамблю. Назавжди. Як Марія. Тільки я ще кудись прийду, а вона вже не виборсається з-під землі, що лягла їй на груди. Наше братство розпалося. Кожна втрата непоправна, і біль, який вона нам завдає, нагадує сумний голос скрипки посеред розбурханого весілля, де всі п’яні від вина й надії знайти у людському юрмовиську бодай крихітку щастя.
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Перший шукач
Другий шукач
Третій шукач
Ворожка
Дівчина на мотоциклі
Господар
Господиня
Гості
Увертюра
Ось іде Марія, гарна, юна. З-під розстебнутого плащика виглядає шкільна сукня і білий фартушок. Банти в косах. І ще здалеку всміхається. Ми, троє хлопців, стоїмо на шкільному подвір’ї і не можемо не всміхнутись у відповідь.
Запах крейди, запах квітів — перше вересня.